Київ 1960-1970-х років, репресії проти діячів культури часів Шелеста – Щербицького у спогадах історика культури Дмитра Горбачова. Розмова перша.
…В 1965 році багатьох моїх друзів дисидентів, з якими я приятелював, було заарештовано. Це було за Шелеста. Збиралися заарештувати і Драча, але він виконав вимогу уряду: написав статтю проти діаспори. Я пам’ятаю, як він мене зустрів: «Так не хочеться. Вимагають, щоб я писав проти діаспори української, але мені цього не хочеться». Потім подумав і сказав: «Ну, але ж там теж є недоліки». І я подумав: як психіка рятує будь-яку людину. Але там теж є недоліки.
Заарештували зокрема Світличного, який для мене був хрещеним батьком. Він порадив статтю мою про Шевченка журналу «Дніпро». Її ніхто не хотів брати, а тут сказали: «Непогана стаття». І «Дніпро» через рік одразу її надрукував. Нас збирали в Спілці художників, і ганили націоналістів. Така була Зубченко, художниця – вона виступила проти. Ну, а я був, по-перше, молодим салагою. І потім я подумав: я ж не допоможу вже тим. Коли я міг допомогти комусь, я ризикував завжди. Але тоді я думав: ну, добре, я собі зашкоджу, і все, але нікому від цього легше не стане. Тому я, значить, – дулю в кишеню й промовчав.
Пригадую, що там виступав приятель Івана Гончара. Він: « Это же националисты! Мы с тобой в одном окопе сидели. Ваня.». Ваня (Іван Гончар) мовчав, хоча був націоналістом і великим патріотом України. Але він теж не заперечував нічого.
Світличного там десь 9 місяців, здається, тримали, але випустили. Він мені потім розповідав: «Я мав розмову з Солженіциним. Я сказав йому, що все-таки кагебісти теперішні не такі, як за ваших часів. Ніхто мене не катував, не бив. Хтось зі мною навіть українською балакав. Так що, бачите, трошки вони помінялися». На це Солженіцин йому каже: «Ваня, вы их не знаете!». А це правда – вони в новітні часи ладні були піти на будь-який злочин.
Мій родич був заступником відділку міліції. Оскільки він сам з Волині, а брат його був в УПА, то йому сказали: «Тобі нічого не світить більше, ніж заступник відділку міліції». А він був доброю людиною. І він люто ненавидів кагебістів. Я питаю: «Чому?». «Тому що, – каже, – вони такі жорстокі, а я – міліціонер, я мушу боронити людей. А тут вони привозять нам до відділку буддистів, яких зняли з потягу, бо тут був з’їзд буддистів». А хто такі буддисти, ви знаєте. Це ж абсолютно люди миролюбні. «Привезли до нас, – каже, – і били головами об стінку. Я ж маю їх боронити, я ж міліціонер. А я нічого не можу зробити, бо це КГБ». На його ділянці проживав такий знаменитий дисидент, письменник Микола Руденко. Була в нього дача. КГБ стежило за ним вночі, але воно не знало, чи він був удома. Тоді вони почали йому шибки бити камінням. А він вибігає на балкон: «Хлопці, я тут! Не бийте!». – Ага, отепер ми знаємо, що він вже вдома. От сволочі! Він жаліється Андрієві, моєму родичеві: «Я знаю, хто це робить, але я не можу зробити нічого».
Потім він мені розповідав, за часів Щербицького, епізод з Чорноволом. Чорновола посадили, а мають за 2 роки випустити його вже за вироком. Щоб «пришити» йому ще і не випускати його, зробили таку провокацію: підсадили агентку свою у ролі бібліотекарки до цього табору, де перебував Чорновіл. Ну, Чорновіл же був книгочієм і ходив, а вона гарненька. Ну, і щось так він… поцілував її чи щось таке – йому приписали спробу зґвалтування і дали ще новий термін, аби тільки не випускати. Андрій мені розповідає і аж кипить сам: «Яка підступність! Кошмар!».
Шелест був дуже невдоволений фільмом Іллєнка «Криниця для спраглих» – сюрреалістичний фільм, на який «насипалися». Це не можна таке. Драч був там сценаристом. І він мені потім розповідав: «Мені казали, як Шелест накинувся на той фільм з матюками». До речі, не тільки Шелест був страшенно цим невдоволений. Коли показували цей фільм («Криниця для спраглих») уже за часів незалежної України в Америці для діаспори, тобандерівець, діаспорянин, вислухав, що заборонено було цей фільм, і його не показували, проказав : «Я все життя змагався з совєцькою владою. Але тут я з нею погоджуюся, що фільм треба було заборонити».
Ще одне про Шелеста. У Шелеста був такий український сентимент, тому що він був родом із села, а не так, як Щербицький: з міста, русифікований, якому ця Україна була до лампочки. І він дозволив, наприклад, студіювати Запорізьку Січ, що було заборонено. Йому написав листа знаний Параджанов. З Параджановим я теж був знайомий добре, і потім мені він переказував це. Параджанов поїхав на якесь збіговисько культурне в Білорусь і вирішив, що він переїхав в іншу, незалежну республіку. Я не знаю, що він там думав. Він там виступив з дуже критичною промовою, за що потім Щербицький йому мстився і посадив його до в’язниці. «Але ще за Шелеста, – каже, – я написав листа про те, що мені не дають працювати. Я б хотів, щоб мені дали можливість зняти (це була його мрія віковічна) за Коцюбинським «Intermezzo». А йому не дають. Йому кажуть: «Знімай про робітничий клас: про доярок, свинарок». А він уже зняв про це два фільми – вони ніякі абсолютно, і йому не хотілося до цього вертатися. І він каже: «Я написав листа. Потім мені показали відповідь Шелеста. Шелест, виявляється, написав резолюцію: «Снять озлобление и дать работу!». Мені розповідав про це Параджанов. І каже: «Коли я це прочитав, я заплакав, бо було несподівано. Була така людяність раптом від більшовиків-бузувірів».
Крім того, я був знайомий з Василем Стусом. А вже коли мене вигнали з музею, я працював у видавництві «Дніпро» завдяки Бажанові. Міністерство культури хотіло, щоб я тільки катав вагонетки в метро. А так, куди не приходжу, кажуть: «Ми до вас добре ставимося, але нам заборонили вас брати на роботу». А Бажан про це дізнався – ну, я вже про це розповідав і писав навіть вам. Він мене влаштував до видавництва «Дніпро», тим більше там був дуже гарний директор. Не всі, а деякі, щоправда, як виняток, справді були генератором ідей.
І Бандура взяв не тільки мене, а й Дзюбу. Була така велика зала, і там сиділо кілька десятків редакторів, в тому числі і Дзюба. Так-от: коли я заходжу, одразу знаю, де Дзюба – стіл зі стосами книжок, а в інших редакторів – одна-дві книжки. Раптом я бачу, що приходить до видавництва Василь Стус. Причому видно було його бідність: брюки з такими торочками. . Стус як мене побачив, він сказав: «О, а я прийшов видавати свою книжку». Я кажу: «Так. Хочете видати тут, у «Дніпрі». Він каже: «Так». Шелест так сказав. Покликав Шелест Стуса й каже: «А чого тебе цькують?». «А, – каже, – тому що видало видавництво «Смолоскип» в Парижі мою збірку». А той каже: «А ми видамо тут твою збірку – і відчепляться від тебе». «І от, – каже, – я прийшов, щоб видавати книгу свою». Ну, Шелесту навіть якісь мінімальні похибки склали погану славу в політбюро ЦК: його потім зняли, вигнали звідти і перевели до Москви. Йому інкримінували те, що він – націоналіст, тому що він видав книгу «Україна наша радянська». Перемонтовано було ці слова так: «Якщо на це як на акронім дивитися, то буде УНР», а він про це не думав.
Здається, в своїх зспогадах Шелест пише, що під час засідання політбюро постійно дуже «насипався» Суслов, худий, злобний: «Нас Україна не влаштовує. На кожному кроці пам’ятники Шевченку… а «говорят по-украински». Там сидів, на засіданні політбюро, ще Підгорний, з України. І він досить голосно каже мені, Шелесту: «А что им, по-турецки говорить?». Словом, Шелеста зняли і поставили Щербицького – лютого русифікатора, який одразу заарештував 150 дисидентів. Це було в січні місяці, як я пригадую. В тому числі і Стус був заарештований. І знову – Світличний. Дано було розпорядження в наше видавництво… До речі, у видавництві директор Бандура видавав і Світличного. Світличний був прекрасним перекладачем з французької. Видана була його збірочка перекладів Беранже завдяки Бандурі. А тут, значить, на Бандуру «насипалося»: «О, він дає прихисток дисидентам». Він нас викликав, редакторів. І понуро, явно повторюючи чужі слова, каже: «О, нам накидають, що ми тут давали прихисток дисидентам, що ми їм платили гонорари великі. Добре було б, якби вони ці гроші на сім’ю витрачали». Ну, і я знову думаю: я не допоможу, а собі можу зашкодити. І промовчав. Хоча в принципі, коли доля людини від мене залежала, я ризикував (декілька разів таке було). Значить, ми сидимо. А один каже: «Ну, да, це ж ідея головна в Радянському Союзі – творити «один советский народ» і щоб мова в усіх була одна – «русская, конечно». Ну, це він так сказав, між іншим. Це Бандура пропустив і не відредагував.
Але що цікаво? Ми мали видати кілька книжок «Українська радянська графіка», але тут же дають вказівку: «Слово «українська» викреслити, а залишається тільки «радянська». Знаєте, оце нищення України – патологічне. Це ще – із царських часів, але там теж патології було багато. Але ж це і досі триває. Це такі були наслідки діяльності Щербицького. І вже нікого не випускали. За Шелеста оцього, Світличного, випустили, а тут – ні.
Одного разу я повертався навесні з театрального інституту. І бачу, що біля так званих «присутственных мест», на площі Богдана Хмельницького (там був їхній відділ КГБ), стоїть знервована дружина Світличного — Льоля. Одна-самісінька. Я питаю: «Льолю, а що ви тут робите?». «А зараз, – каже, – повезуть до табору Ваню, мого чоловіка. Я вас закликаю подивитися не на нього, а на воронок. Може, він мене побачить». Я теж став коло неї. І вона: «О, це його везуть». Провезли його у воронку, але ми його не бачили. І я подумав: яким деморалізованим було суспільство. Я випадково там опинився. Уявляєте, що зараз було б у такій ситуації? – Мільйон би вийшов. Тоді, щоправда, не тільки деморалізація була, а й те, що ніхто нічого не знав. Звідкіля люди знають, що зараз повезуть Івана Світличного? І вже там із ним розправилися, що він став хворим. Повернувся вже пізніше паралізованим. Це святі люди. Навіть Стус вірша йому присвятив: «Моє ти сонечко вусате». А й справді, це була така мила і м’яка людина.
Після видавництва я 33 роки працював у театральному інституті. До мене дуже добре ставився ректор Пилипчук. Він запитався: «Вже доцент?». Я кажу: «Ні, я старший викладач». – А як так? Ви ж давно маєте право викладати у статусі доцента. – Я звідкіля знаю? Я прийшов собі і прочитав лекції. – Ні. Я вас роблю доцентом.
