Музичні мок’юментарі

«Місто»

Розмова з композиторкою Аллою Загайкевич складається з трьох частин: про музику взагалі та українську музику у світовому контексті; про перформанс «Місто», прем’єра якого відбудеться на фестивалі Bouquet Kyiv Stage; про місто (умовний та реальний Київ).

Хотіла б почати з міжнародної музичної мови: що потрібно робити для того, щоб український музічний контекст був зрозуміло вписаний в світовий?

— Досить складне питання, яке виникає практично кожного дня. Їдучи в Одесу, я послухала інтерв’ю Лозниці, де він говорив про неможливість виокремлення певної  суто української «позиції» з «загальнорадянського» у фільмі «Бабин Яр.Контекст». Це питання начебто не стосується мистецтва як такого, але воно стосується усієї ідентифікації і виокремлення, що це — одна культура. Чи дві, чи три? У нього є  радянський народ — і все, не можна виокремити росіян, українців. Але якщо трошки перейти від Києва до Львова, виявляється, що там — можна.
      Усі ці речі зараз дуже актуалізовані і будуть актуалізуватися ще більше. В Одесі у мене був непростий діалог або радше монолог, і я, безпорадна, не могла нічого відповісти Уте Кільтерстосовно українського,  радянського — і пропаганди і мистецтва, яке проявлене у Івана Кавалерідзе у фільми «Штормові ночі», – чи може воно читатися, як українська складова, українська відповідь, а не загальнорадянська пропагандистська історія і протидія (чи не протидія) на рівні ужиткової моральності.

Коли мені було 20, ці речі (як у Жадана, «Колі мені було 20») взагалі не виникали. Мене абсолютно влаштовувало те, що в Парижі я бачу Екстер в Центрі Помпіду, і там написано: «Russia». Чи — «російський художник» Малевич.

«Російський» авангард.

— Так, російський авангард. Я була в Третяковці, і це було  н о р м а л ь н о – «російський авангард». Буквально 3–4 роки тому, на конференції в Австрії, заввідділом авангарду в Третяковці Пчолкіна, дуже цікавий і прекрасний дослідник, каже: «Ну, вот Соломон Никритин родился в Киеве. То есть он — представитель украинского авангарда, но интегрированного». Це — насправді неймовірно складний шлях – довести, що ця мистецька ідентичність взагалі має суб’єктність, це — читається і формується. Безумовно, якби в нас був потужний ресурс, можливо, того ж самого Українського інституту, який вже розпочав роботу по формуванню контексту, не те що невидимої — абсолютно видимої мережі мистецьких зв’язків, пов’язаних з українською ідентичністю. І там може бути  означено все — і балет Ніжинського, і школа Екстер,  і Малевич, і Бурлюк, і Баранов-Росіне, який народився в Херсоні. До речі, в Одесі я зустріла письменника, історика мистецтва, дослідника доби футуризму Євгена Деменока, який знає онуку Баранова-Росіне, вони переписуються. І це —  якась ниточка, можливо: можна буде все-таки зрозуміти принцип того синтезатору, який запатентував Баранов-Росіне. Усе-таки ніде не зрозуміло, як він грав на тому синтезаторі,  це — октофонічне фортепіано.

Водорозділ між провінційною музикою і так званою «столичною музикою» існує?

— Існує, але не у всіх жанрах.

У яких він відсутній?

— В електронній музиці не існує, тому що вона формується не завдяки існуючим ансамблям, симфонічним оркестрам, виконавцям, концертній діяльності, філармонічній діяльності і так далі. Чи наявністю вищого навчального закладу. У Каховці є фантастичний композитор електроакустичної музики Андрій Кожухар (Kadaitcha). Це просто вишак. Електронна музика, яка розвивається через мережу Інтернет, відкритий простір, вона може бути абсолютно іншого рівня.

Тобто це — музика світових століть?

— Так.

І провінційна музика не завжди погана?

— Ні, вона не погана, якщо умовно «рівненський композитор» працює з рівненськими музикантами. Я просто спостерігаю за жанрами, з якими він переважну більшість працює. Там є симфонічний оркестр, можна було б симфонію написати, але є композитори, які пишуть тільки обробки народних пісень —  отакі контексти.

Обробки пісень теж можливо зробити так, щоб це було якісно і науково?

— Можна, але чомусь не виникає.

Питання вам як композитору опер. На днях помер Ґрем Вік. Мені подобалось те, як він працював саме зі столичною оперою і з провінційною. Оце такі різні рівні, приваблює, як з непринижуючою якістю можна працювати з сенсами, правилами гри. Ви десь бачите, що таке відбувається в Україні?

— Насправді, так. Але це такі ініціативи: людина зі столиці приїжджає і працює, умовно кажучи, з провінцією. Ви можете уявити собі в Україні провінційний оперний театр? Я поки що – не дуже. Хоча моя перша опера в Рівному виконувалась, і грав тоді рівненський оркестр (але це тому, що Петро Товстуха був диригентом). Петро Товстуха багато років тримав фестиваль сучасної музики в Рівному. Це було прекрасно. Тому великої різниці серед музикантів не існує. Там такі ж самі люди, як в Києві. І зараз ті ж музиканти з того ж Рівненського камерного часто їздять до Києва та беруть участь в барочних колективах історично орієнтованого виконавства.

Провінційне художнє життя має свою специфіку. Той же Рівненський оркестр робить концерти в Луцькому замку. Але сам простір міста (міський простір Рівного) я більш-менш знаю. У ньому музика часто залишається частиною або розважальної концепції (і тоді там є, наприклад, джаз гарного рівня), або обслуговування пишних громадських подій, з’їздів, привітань, святкувань, державних свят. Це, до речі, дуже цікава тема – порівняти концепції витрачання державних коштів на музику в Києві, Рівному, Тернополі, Івано-Франківську. 

Андрій Мерхель зараз працює в Житомирі. Переїхав туди працювати в училищі, диригувати, робити ансамбль. От він зараз працює з концепцією святкування незалежності в Житомирі. Відчуваю, що це буде цікаво.

Цікаво.

— Так, це буде специфічна концепція, і вона не буде схожа на ту, яку розробив керівник Житомирського управління культури.

Це буде непровінційне свято однозначно.

— Так, тому я кажу, що такі інтервенції є.

Ваш концерт у серпні буде відбуватися в Софії, на фестивалі Bouquet Kyiv Stage. Яким чином Софія впливає на те, що буде відбуватися?

— Ми вирішили використовувати не стільки простір Софії і самого собору, скільки простір його саду як модель міського простору в цілому — публічного простору Києва. Чесно кажучи, у мене вже були проєкти, пов’язані з Софією. Наприклад, коли Санін робив кіно, я писала музику, присвячену графіті Софії Київської.
    Коли поступила пропозиція від «Букету» розробити проєкт, у мене відразу розвинулись колективістські почуття. Це — не тільки мій проєкт. У ньому беруть участь мої друзі,  близькі люди, які цікавляться чимось подібним. Мені здалося, що на «Букеті» практично не розкрита тема міста як футуристичного простору — Місто Семенка, «Місто» Підмогильного. Отакий Київ. На початку ми розробили історію, медіа-проєкт із різними локаціями. Окрема локація – за сюжетом «Міста» Підмогильного: кафе, Дніпро як набережна чи пляж, Поділ. Якось не склалося. Помер Юра Зморович.
     Ми стали підбирати футуристичний арсенал засобів.  Урешті ми вирішили, що будемо використовувати цей публічний простір і цей умовний садок. Використовувати ще й ситуацію, це ж — принципово відкритий простір, не сцена (щоб люди сиділи, ходили, де захочуть). Простір стіни — стіна як межа міста і одночасно його частина, якась ментальна й особистісна межа.    
      Буде отака історія: три музиканта електроакустичної музики — Едвард Сол, Георгій Потопальський та я.Ми робимо три окремі частини, пов’язані з різними відчуттями міста і людини в ньому, долання міста та співіснування в ньому. Ми не над містом, а всередині нього, за містом і так далі.

І як ви відчуваєте свою частину, пов’язану з містом? Яке саме місто у вас?

— Переважно це  місто втрат і перевтілень. Місто як зона зміни людини і її трансформацій. Така була ідея Підмогильного – місто, яке ламає, формує, змінює. Завдяки цьому тексту Підмогильний спробував відчути, чим місто взагалі є та ввести його в простір 1920-х. Того ще не існувало такою мірою. Для мене важливо, щоб була робота над Семенком — там у мене є «Місто» – кістева історія Вітренко. І хоча він не буде звучати, віршів під назвою «Місто» у Семенка є дуже багато. І вони не тільки київські, а й владивостоцькі, сахалінські.

За 100 років сприйняття міста-1921 та міста-2021 кардинально змінилися, але цілісне розуміння, що існує природа, а також є місто, його формування, – ясно, що це — начебто  не футуристичне питання. Наприклад, Ален Франсуа Легофр – естетика «средневекового города».  Я пам’ятаю оце місто, яке вирізнялося від природи, організації міського простору.

Місто-сад?

— Ні. Футуристичне місто-сад – це інше. У принципі футуристи сприймали місто як дуже агресивне середовище. Якщо подивитися Дзиґу Вертова «Людину з кіноапаратом» чи «Наші штурмові ночі» Кавалерідзе, то місто – це такий хаос, який обтесує людину своїми віялами, вихором, відчуттям часу і так далі. Але в місті є річка, мости, якісь сталі речі…
    Цей проєкт, музика і ідеї виникали в той час, коли помер Сергій Проскурня, помер  Олексій Босенко – люди, які були для мене особисто уособленням міської культури, міської людини і утримання цих відчуттів міської людини. 

З одного боку, це майже футуристична фабрика, що позбавляє людяності, а з іншого — друзі: їх слова, вірші, робота. І все ж одночасно відбувається саме у місті.

— Це — майже дослідницька історія. Я, і Потопальський і Едуард порозділяли собі ці історії, аби якомога краще передати дуже різні відчуття. У частині Георгія будуть відчуватися більше рухи назовні, з міста, і людяності, і утримання якихось меж. Едуард працює зі звучанням, яке могло б бути. Ми зрозуміли, що музичного футуризму як такого в Україні не було. І тому створюємо оцей фіктивний музичний футуризм, якого не було, але який міг би бути, якби у нас все було б в порядку з розвитком музичного життя, якби Баранов-Росіне не поїхав у Москву, чи Деславне поїхав у Париж, якби Будськийне поїхав у Пітер (це композитор київського періоду Леся Курбаса). Ось з вистави «Газ» не збереглося музичних предметів, записів, партитур. Кажуть, що, напевно, Будський все забрав у Пітер, і в Петербурзі його архів загинув під час окупації. Ми нічого не можемо про це знати, але віримо, що це було футуристично в сенсах європейського футуризму чи якогось ще (можливо, більш радикального). Музичні мок’юментарі.

Ви пам’ятаєте, коли вперше опинилися у Києві? Ваше перше враження від будь-чого у місті?

— Пам’ятаю. Коли мені було 6 чи 7, я перший раз потрапила в Київ.Пам’ятаю, що опинилася на вулиці Пушкінській, ввечері. Величезні дерева, будинки і якесь казкове світло. Театр-театр. Практично кожне літо мій ранній шкільний вік був у Києві. Це — мистецтво в першу чергу, тому що батько нас возив нас по всіх художніх музеях. Я дуже любила Врубеля. На вулиці Рєпіна, була картина «Дівчинка з персиками». На фоні персидського килима, оригінал. Володимирський собор – це було дуже важливо. Потім Софія, Лавра, інши музеї. Але найбільше було живопису. Такі речі мене неймовірно вразили.

А коли вам буває необхідно провітрити голову, куди йдете?

— Мені дуже подобається Поділ, вулиця Петра Сагайдачного при західному сонці. Мені це зразу нагадує опуси Камю в його книжках. Відразу здається, що це вже не Київ, а такий Каїр із романа Камю: десь є річка, чи море, чи Дніпро. І цей рожевий, який мені дуже подобається, вечірній колір.

Коли була старшою, їздила на консультації в київську консерваторію. Мені подобалось рано-вранці (поїзд відходив там о 6-7 ранку) піднятися на Володимирську гірку й подивитися. Ранок, це — Володимирська гірка, а вечір — Поділ. Печерський простір, особливо у вечірній час, коли людей майже немає, коли таке специфічне освітлення на стінах показує, наскільки всі ці каміння рельєфні, і простір стають зовсім інакшими: столичним-столичним, старим-старим містом. 

Ще абсолютно несподівано цього року мене провели Печерською липовою алеєю, біля вулиці Омеляновича-Павленко.І якщо проходити дворами… Це фантастика! Від «Мистецького арсеналу» і Духновськоїє прямі доріжки, мені дуже сподобалось — якесь внутрішнє місто. Це теж має бути такий вечір: без людей, і — дерева. Можливо, взимку там теж добре, але влітку там – фантастика.

Майже останнє питання: як підготуватися до вашого концерту глядачам?

— Почитати Підмогильного — як варіант, Семенка  — як другий варіант.

На який захід «Букету» ви обов’язково намагаєтесь потрапити?

— Цього року багато що цікавого. Я б побачила Безбородька (нова, дуже цікава історія), виставу Тамари Трунової. 

Ви створите уявний футуризм у місті. Вікову історію, якої не було. Яка могла б бути.

— Так, яка могла б бути. Це якась наша спроба відчистити Київ на 100 років назад.

Спілкувалася Віка Федоріна

Що: МІСТО, АУДІОВІЗУАЛЬНИЙ ПРОЄКТ ЗА УЧАСТІ ALLA ZAGAYKEVYCH, UJIF_NOTFOUND, EDWARD SOL (ELECTRONICS) ТА СТУДІЇ PHOTINUS (VIDEO)

Коли: 29 серпня, о 21:00

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *