Збірка короткої прози від Станіслава Асєєва: «Шелест бамбукового гаю»
У новій книжці короткої прози поет, прозаїк і публіцист Станіслав Асєєв постає перед нами як тонкий лірик, твори якого виринають ніби з позачасся, із сутінків, — так, наче бачиш змальовані події уві сні. Відомий широкому загалу насамперед як публіцист, автор книжок «”Світлий шлях” : історія одного концтабору» та «В ізоляції» (за останню здобув Шевченківську премію у номінації «Публіцистика та журналістика») Станіслав здивує читачів пронизливими різножанровими текстами, що були написані у період між 2011-2021 роками. У них чарівна леді своїми сльозами освічує темряву байдужого міста, священник і убивця змушені ділити одну в’язничну камеру на двох, коханці вирушають на край світу, а бізнесмен-торговець знай прораховує на калькуляторі усе своє життя.
Також у книжці подано щоденник, що його автор вів у 2014-2016 роках. Розпочинаючи зі сумнозвісного «параду полонених» в Донецьку й закінчуючи похороном терориста Мотороли, Станіслав крок за кроком фіксує власні емоції та думки: що відчуває людина, коли на її очах руйнується увесь знайомий світ, канонада розриває небо над головою, і Бог, що не зупинив світову бійню, не вберіг від страждань і смерті мільйони невинних людей, не спустився в Аушвіц — чи варто на нього чекати тут, у Донецьку?
Станіслав Асєєв. «Шелест бамбукового гаю» — Дизайн обкладинки: Іван Шкоропад, Л.: Видавництво Старого Лева, 2022, 128 ст.
Уривок
ГІРЛЯНДА
По-справжньому він міг заснути лише опівночі. Якщо заплющував очі бодай на хвилину раніше, то завжди крутився в ліжку, аж поки стрілки годинника впадуть на хвилину по дванадцятій ночі, перегортаючи попередній день, немов аркуш паперу. Через цю особливість він часто гуляв містом уночі, щоб марно не лежати в ліжку і не мучити себе.
Так було і того вечора. Одягнувши пальто, він вирушив через міст на інший берег річки, де стояли невеликі триповерхові будиночки на безлюдних вуличках, якими він гуляв уже багато ночей поспіль — аж поки втомлювався й починав хотіти спати.
Спустившись Барнаульською, він зайшов за ріг, обігнув старий будинок, аж раптом побачив у одному з вікон першого поверху гірлянду. Саме вікно тьмяно світилося фіолетом з кімнати, а на склі, перед фіранкою, переливалися й час від часу мерехтіли зелені, червоні та сині вогники.
Було морозно і холодно, сніг іще рипів під ногами, легке світло від високих ліхтарів плавно спадало на вечірню вулицю, а позаду, з густої темряви, в небо йшов білий дим із маленьких цегляних коминів.
І у всьому цьому яскравою акварельною плямою горіло це вікно, навпроти якого він завмер, наче зачарований якимось казковим блиском. Гірлянда, вогники якої відбивались у його чорних зіницях, раптом почала наводити на дивні думки, і йому страшенно захотілося дізнатися, які ж люди живуть у цьому домі, — єдині, що прикрасили вікно, наче вірячи у святковий дух.
І справді: хіба повісить гірлянду нещаслива чи похмура людина? Напевно, на того, хто прикрасив свій дім такими вогнями, всередині чекає затишок і тепло, смачна вечеря й усмішка коханої людини. «Що ж, — подумав він, — мабуть, так воно і є». Ще якийсь час потупцював на місці, вдивляючись у щільну фіранку, за якою мерехтіли якісь тіні, а потім роззирнувся: більшість вікон була темна. А ті, що наповнені жовтим світлом, світилися похмуро і тьмяно, — лише деякі були прикрашені такими самими новорічними вогнями і різдвяними іскрами, як вікно навпроти.
І він подивився на ту гірлянду ще раз: зелені, сині та червоні вогники, що переливалися наче сузір’я, породили у ньому таку тугу, аж він тут-таки побажав, щоб у цьому домі сталося нещастя. Чи принаймні щоб усе було зовсім не так, як йому уявилося. А що як просто зараз у маленькій кімнатці за цим склом триває жахливий спектакль, розтягнутий на цілі роки? Що як ця гірлянда — лише данина тому минулому, яке колись супроводжувало цих людей?
А тепер… А тепер він сидить на старому дивані, змучений роком роботи, за який не купив собі навіть пари шкарпеток, поки вона поїдає його бездушним мовчанням, сидячи в такому ж старенькому кріслі. Адже вона виходила зовсім не за втомленого роботягу, якому ні до чого, крім власної злості, немає діла — і, звісно, сама вона злиться не менше. І це маленьке мовчазне пекло мерехтить у кожному вогні, у кожному відблиску яскравої гірлянди, яку він зі скрипом повісив на Святвечір, щоби хоч щось нагадувало щасливе минуле. Що як усе саме так? А може, там зовсім самотній старий, такий собі степовий вовк, і ці вогні бодай трохи скрасять його самотність? Занадто багато всього може бути приховано за цими вогниками, — а він тим часом стояв тут уже десять хвилин.
Тепер був далекий від думок про людей за цим вікном, а цілковито занурився у власні спогади: у його серці десятками вогнів таємниче запалювалися дюжини образів.
Колись він теж мав жінку, з якою було добре: з нею ставав нестерпно дурним і м’яким. Але на це йому було плювати: всю свою тверезість і розум він готовий був проміняти на її запах, який ішов від неймовірно гарного і ніжного волосся. Вони ніколи не вішали гірлянд на вікна — до цього не дійшло, все скінчилося ще восени. Але влітку, коли спека і втома були особливо нестерпні, вони разом занурювались у прохолодні води тихого озера, голі, а вечорами босоніж бродили сухою хвоєю, й усе так чудово складалося.
Раптом він опритомнів. Постояв іще трохи біля мерехтливих вогнів і подався додому, смертельно втомлений цією вечірньою прогулянкою.
Наступного вечора вже не блукав безцільно площами і бульварами. Коли на вулицях уже майже не було людей, він зупинявся біля кожного будинку, де перші поверхи наповнювали блиски вогнів.
Так, спускаючись у бік парку до міських ставків, він завмер біля будівлі з красивою замковою вежею, що вінчала верхівку фасаду. У старому вікні, прив’язана до благенької люстри, маячіла якась лялька в темному одязі й довгому срібному ковпаку. З вікна лилося м’яке малахітове світло від гірлянди. «І в цьому домі панує Різдво», — подумав собі.
Аж раптом у центрі кімнати, просто під лялькою, показалися дві невеликі фігурки: це була дівчина і хлопець, які міцно обійнялись і почали танцювати просто у нього на очах. Йому раптом стало огидно від думки, що і це все може завалитися, немов картковий будинок. Він стояв і думав, що немає жодної долі, що кожна зустріч випадкова і що навіть тепло цих обіймів і ніжного поцілунку колись обернеться образою і злістю, — а від цих двох людей залишаться тільки речі, на кшталт отієї ляльки, що крутилася над ними на кумедному ремінці.
Він заплющив очі, і його знову заполонили спогади. Ось він стоїть маленьким хлопчиком посеред величезного поля, стебла кукурудзи обдуває гарячий кримський вітер. Звіддаля наближається потяг, а переїздом проїжджає трактор із причепом свіжого сіна. Небо таке яскраве, тихе, віддає білиною. А неподалік завиває мулла.
У голові в нього раптом пролунав дикий гуркіт: уся ця картинка ніби затремтіла, почала мутнішати, стискатися, наче білий шум на екрані, — і ось він уже біжить по якійсь воді. А над його головою, просто перед очима, — ціла зв’язка синіх повітряних кульок. Дощ, калюжі, будинки — все було інакше, ароматне, яскраве, таке, що до нього можна доторкнутися, відчути вогкість і пісок на зубах. А як він любив прикрашати величезну ялинку гірляндою! І та зовсім не опускала його на дно самотності, коли він подумки перебирав минулі дні, наче камінчики чоток.
А тепер він стояв біля чужого вікна, геть розчавлений тим, що колись було простою і ясною річчю. Стояв тією ж таки дитиною, зашитою у дорослі штани, поки позаду в темряву проїжджав танк.
Аж раптом згадав, як сьогодні вдень у Brodsky випив чашку міцної кави, і йому на думку спали рядки про море, написані в Коктебелі. І він подався у бік засніженого терикону, що в безлюдній порожнечі ночі виднівся за міськими ставками. Вилізши на саму вершину, якнайдалі від усього, він вмостився на хрумкий незайманий сніг і завмер із раптовою усмішкою: перед ним розкинулося місто, яке потопало в десятках вогнів, наче одна велика гірлянда…
Донецьк, 15.01.2016 – 29.01.2016
