Щиро кажучи, вихідні перед Різдвом завжди шалені, а тут в нас цілий вихор подій, й то не ті, про які я тут пишу, це не всі, а тільки ти, на яких я встигла побувати, — з нами Марія Галіна, Одеса Дейлі.
Відомий всім колишній капітан команди славнозвісного Одеського КВВ (КВН), Валерій Хаїт нарешті видав книгу про те «як все було» – «КВН, каким я его любил и помню» (Друкарський двір Олега Федоріва, Київ, 2023) та презентував її у Всесвітньому клубі Одеситів. Тут треба сказати, що отой КВВ – це дуже показовий феномен 60-х, виділена зона свободи та фронди, який ще потребує свого культурного дослідження, бо градус захопленості притомних громадян СРСР отим змаганням команд, які беруть не м’язами а інтелектом, зараз важко навіть собі уявити.
В цьому сенсі книжка Хаїта може стати корисним довідковим матеріалом – а також порадувати всіх, хто пам’ятає той, першій КВВ 1966-1972 року, якій, звісно, закінчився разом із закінченням того, що його породило – а саме, «відлигі». Нажаль, таких свідків залишилося не так багато. То це ще про юність та зухвалість – як їх бачили півстоліття тому. Мабуть саме тому ці мемуари людини, прізвище якої знає «Вся Одеса» вже мабуть півстоліття, будуть цікаві не тільки для поцінувачів та фенів автора, але й для майбутніх істориків. А вічно молодому Валерію Хаїту можна тільки заздріти.
Того же дня галерея ArtOdessa в Міському саду відкрила виставку творів Юрія Зільберберга (1994-1996 студент Одеської міжнародної академії мистецтв, викладач у «греківці»). Виставка пропонує солідну добірку його живописи та скульптури (завдяки невеликому формату більшості робіт їх і справді немало) – як скульптор, художник навіть у живописи схиляється до узагальнення об’єктів, як результат, ми бачимо нестандартну, нешаблонну, негламурну Одесу (тобто, картини Зільберберга – це не «за Одесу», а «про Одесу», що саме мені дуже подобається). Частково це узагальнення диктується й простими матеріалами, які використає художник – деякі його картини написані на ламінаті. Чого не виставило мені – це мабуть табличок з датами та якою-ніякою додатковою інфою. А ось відсутність оформлення додає картинам камерності та домашності. Дуже хороша виставка, раджу завітати.
В художній галереї «Тонкі матерії» відкрилася виставка «7 кроків до Місяця». Автор ідеї та куратор проєкту – Ern Wohol на відкритті розповів, що саме Повня надихає його на творчість, майже кожною Повнею він виходить до Ланжерону на пленер. То не дивно, що всі роботи, які представлені у експозиції – це пейзажі з Місяцем. Що цікаво – навіть в прес-релізі вказано, що мабуть оскільки Місяць – це втілення жіночості, його оспівувачами стали митці-чоловіки. Тут додам а пропо, що виставка, де приймають участь тільки жінки, виглядає концептуально й цілком природно, а тут є певний шанс від занадто серйозної людини отримати звинувачення в сексизмі (таки дивно влаштований цій світ). Але якщо хтось хоче подивитися на улюблений об’єкт одеського пленеру – ланжеронівські кулі в місячному сяйві – вам сюди.
Участники проекта: Ern Wohol, Сергій Лучишин, Євгеній Голубенко, Ігор Некраха, Денис Михів, Леонід Багрій, Сергій Бурда, Вадим Суворов.
ONFAM / Одеський національний художній музей відновив роботу після наслідків ракетної атаки відкриттям ще однієї виставки з циклу «Мови війни». «Гартовані відоствіта» – це зібрані до купи історії, як сказано у релізі – «історії представників та представниць ЛГБТК+ спільноти», але саме слово «спільнота» – тут мабуть не точне, бо це переважно історії самотніх людей в нелюдських обставинах, зокрема тих, хто оказався на окупованій території (в Росії «ЛГБТ спільнота», нещодавно законодавчим чином призначена екстремісткою організацією, решту можна собі уявити; до речі саме за підтримкою ВГО «Гей-альянс Україна» й була створена ця виставка). Не дивно, що більшість представлених тут наративів воєнних часів належить людям з Півдня та Сходу України. Не дивно також, що портрети (роботи Анастасії Самаркіної), а також трагічні та зворушливі історії, що супроводжують їх, носять певній відбиток узагальнення (імена фігурантів, авжеж, теж вимишлені). Але можна глянути і з іншого боку – експозиція надає, як сказала в своїй промові директорка музею, імена та обличчя людям, які вимушені бути анонімами. Війна – це взагалі не про людяність, але водночас людяність це те, без чого не буде перемоги.
Додам, що це той випадок, коли закінченим об’єктом висловлювання стає саме виставка, цілісна експозиція, а не її окремі складові…
Там же, в ONFAM / Одеському національному художньому музеї в неділю відбулася прем’єра перформансу-опери «Сирени». Тут треба відмітити, що вистава фактично розпадається на дві складові. Перша частина це інтерактивна реприза «засновниці» Одеси, Катерини, яка зненацька ожила, та ділиться з глядачами усіма штампованими дискурсами імперського наративу. Тут смішна навіть не стільки сама двометрова Катерина, яку презентував нам Євген Баль, скільки влучні репліки глядачів. Друга частина – саме опера в гроті, а точніше, як сказано у релізі, «колективна саунд-інсталяція», метою якої було «створення нового звукового ландшафту українського півдня». Творці перформансу пропанували нам складний музичний пейзаж сучасної Одеси, з криками мартинів, шумом хвиль, нерозбірливими голосами відпочиваючих та пляжних торговців, і навіть дзвоном бокалів присутніх глядачів/слухачів (бо там пригощали), та час від часу – об’явами про повітряну тривогу та її відміну; все, що супроводжує зараз нашу буденність. Як на мене перша та друга частини дуже різні по стилю та підходу; але чому б ні? Треба також відмітити не тільки роботу саунд-артистів та саунд-інженерів, а ще й майстрів світла, бо їм теж все вдалося.
«Сирени» – це водночас сигнали повітряної тривоги та чарівні істоти; тут були обіграні два значення цього слова.
Організаторки перформансу: Іра Нірша та Христина Кірік. Перформери та перформерки: Julia Lirico, Євген Баль, Іра Нірша, Христина Кірік.
Текст: Марія Галіна
