Головний герой роману Еммануїл мріє бути письменником, скільки себе пам’ятає. Він завзято шукає свою тему, свою музу, своє місце у світовій літературі, однак має цілу купу причин, що не сприяють творчому процесу. У той момент, коли Еммі вже майже не болить його нездійсненна мрія, він потрапляє до загадкової організації під назвою «Спілка забутих письменників», членами якої є невідомі літератори — нецікаві колись і забуті тепер. Еммануїлові пропонують вигідну співпрацю. Він погоджується і раптом розуміє, що тут не все так просто. Адже звідки у забутих письменників великі гроші? Хтось телефонує йому і мовчить. Якісь підозрілі молодики все частіше зустрічаються героєві на вулиці під час прогулянок.
Партія в шахи починається з ходу пішака. Яку ж роль відведено головному героєві? І чим завершиться ця гра у шахи в реальному житті Еммануїла?
Галина Матвєєва «Сон короля», Л.: Видавництво Старого Лева, 2023, 336 ст.
Пішакам задкувати не можна
«…Георгій стояв у темряві провулка біля дерев’яного паркану й мовчки слухав, як вітер дряпає дах поламаною гілкою. Його відправляли на фронт. У шпиталі подейкували про евакуацію, про відхід нашої армії. “Я залишаюся…” — спокійно промовила вчора Тетяна, заколисуючи Георгія на грудях, запускаючи пальці в його волосся. “Їдь! Якщо вони візьмуть місто, тебе можуть убити…” — благав він. “Якщо я поїду, ти не знатимеш, куди тобі повертатися після війни…”» Таке закінчення мало оповідання Прямкова «Потім». Він тричі передруковував його на машинці, поки нарешті всі коми не зайняли свої місця. Мив руки, перечитував і загадував: «Якщо зараз хтось ітиме коридором, моє оповідання надрукують». Завдяки простатиту Дмитра Петровича з дальньої кімнати впевненість Еммануїла щодо успіху міцнішала, і оповідання вирушило авіапоштою до редакції журналу.
Почалося виснажливе очікування. Результати конкурсу мали бути вже в серпневому випуску журналу, а червень ще не сягнув середини. Під час іспитів Прямкова поглинула апатія: засмаглі коліна й розстібнуті наче випадково ґудзики на грудях лишали його цілком байдужим, він питав по суті й не мав наміру відволікатися на сторонні теми. Студентки ридали. Віка запросила його на концерт…а чий саме, Еммануїл не міг пригадати. Він сподівався, що це його розважить, та коли уявив, що три години поспіль сидітиме в повній залі і слухатиме музику, а потім поїде до Віки розмовляти, роздягати… «Розряд! Ще розряд! Лікарю, ми його втрачаємо!..» — у голові Еммануїла заблимали дзеркальні спалахи стробоскопа. Він зайшов до кафедри соціології. Віка давала прочуханки неголеному сутулому студенту, який крутив у руці цигарку й ледве ворушив головою у відповідь на: «Ти зрозумів, Петре?». Помітивши
обличчя Еммануїла у дверях, Віка жбурнула ручку в розворот журналу групи і вийшла в коридор.
— Ти що, Прямков? — з тривогою запитала вона. Еммануїл нечасто відвідував їхню кафедру, як-не-як різні корпуси.
— Віко, щось мені зле… Я дуже тебе підведу, якщо від-
мовлюся від концерту?
Віка уважно подивилася на нього й відповіла:
— Гаразд. Візьму подругу. Ти захворів?
— Здається… — він провів рукою по чолу.
— Ну, тоді одужуй! — і зникла за дверима.
«Ще тиждень протриматись, а там уже й відпустка!..» — Емма вийшов і попрямував до скверу «Дзеркальний струмінь». Він влаштувався на лаві в тіні старих дерев. «Тиждень до липня!» — із жахом збагнув Емма і згадав, що не привітав із днем народження Олю. Три дні тому. Хворим уже не прикинешся. Цього разу вона образи не пробачить…
Він зателефонував їй увечері. «Ольги дома нема», — відповіла її мати, з якою Еммануїлові не судилося познайомитися.
Оля не пробачила. Поїхала до Нікіти. Наприкінці серпня Еммануїл помітив її кругле засмагле плече серед строкатої зграї сарафанів у коридорі університету.
— А хто він?
— Альпініст, — Олину відповідь накрила лавина жіночих зітхань.
Еммануїл ішов на ешафот: у бібліотеці на нього чекав номер журналу, де чорним по білому буде надрукована його майбутня доля. Тож йому не було чого втрачати, він ніжно потис Ольчин лікоть і промовив:
— Вітаю… — і відійшов до ліфта.
…Ажурний светр з яскраво-жовтого акрилу вдарив Еммануїлові у вічі, коли він увійшов до бібліотеки.
— Холоднішає… — промимрив він, та тема погоди бібліотекарці була нецікава. Вона видала Прямкову дві замовлені книжки та свіжий, із запахом типографії, журнал.
— Д-дякую, — пробурмотів Еммануїл і відчув, що ноги стають ватяними. Упав на стілець, холодними пальцями
почав гортати сторінки. «Даремно я так переймаюся», — слушна думка навідала голову, та вшилася не озираючись. «Перша премія — Прямков Е. О. оповідання “Потім”…» — прочитав і вирішив, що йому привиділося. Він розгорнув одну з книжок і голосно почав читати вступ, чим привернув увагу бібліотекарки. З горловини канаркового светра осудливо дивилася її гостроноса голівка.
— Перепрошую! — схаменувся Еммануїл і знову розгорнув журнал. «Прямков Е. О. оповідання “Потім”» — глибокий офсетний друк. «…буде надруковано в лютневому номері нашого журналу…»
Несила було всидіти на місці. Він повернув книжки, журнал і виплив у коридор, не торкаючись підлоги. Йому примарився лютий наступного року, чомусь теплий і квітучий, як травень, примарився кіоск «Союзпечать», вітрини якого були захаращені екземплярами журналу з його оповіданням. «Звісно, Ганс листівку надішле… Треба замовити торт у “Катюші”… Мама обожнює…» — думки веселковими бульбашками заповнювали мозок.
Еммануїл ставав невагомим. Летів над площею. Бордюр тротуару зрівнявся за висотою з постаментом пам’ятника.
Прямков сміливо зазирав в обличчя лисуватого велетня, ризикував зачепитися светром за його долоню, але сміючись набирав швидкість і пірнав в арку Держпрому, знижувався, жахав своїм пришелепуватим поглядом стареньких із болонками й онуками, остаточно приземлювався біля інституту «Діпросталь». Тут його вже могла побачити мама, якби визирнула у вікно.
У суботу ательє не працювало. Мати прокидалася пізніше, ніж зазвичай, наметувала, прасувала, розточувала, перелицьовувала — завжди знаходився клієнт, що приходив до Олександри Савівни з якоюсь «дрібничкою». Платня не завжди номінувалася в карбованцях, частіше замовник приносив продуктовий еквівалент. Цього тижня мати ворожила над сукнею з люрексу для Раїси з магазину «Дари ланів». Вона обіцяла кіло добрих макаронів і пляшку вина, якщо «Санечка розширить сукенку під руками». Коли мати сумно потицяла пальцем по розривах шва, Раїса тихим басом збентежено додала: «І каву “Інстант Індія” ще. Банку».
Еммануїл зачинив вхідні двері, як упевнений користувач таксі, оминув роззявлену пащу комунальної кухні. «І раз-два-три! Вдома…» — потрапив до своєї кімнати.
Сукня Раїси смарагдовим струменем стікала по мамчиному дивані, на підвіконні в бризках трикотажних клаптиків стояла коробка з нитками, поруч дзижчав маленький телевізор «Весна», з якого стирчала половинка тонких ножиць — вона працювала як антена. Мама сиділа в куточку дивана-книжки. На екрані Єльцин трусив сивим чубом над мікрофоном із броньованою заслінкою й мимрив: «Простите… не сберег…». В чорно-білому окропі натовпу оператор вихоплював застигле обличчя матері Кричевського. Мати Емми затискала носа пучкою й шепотіла: «Господи-божечка… як страшно…».
— Мамо, — тихо покликав Емма. Мати схлипнула. Син
присів поруч і погладив її по плечу.
— Я гадала: ось Афганістан закінчився — і можна не хвилюватися… — вона говорила тихенько, та голос
зривався на дзвінких зітханнях.
— Що це?.. Як це?.. В Москві… хлопчики під танки…
Емма проковтнув гирю.
Вона придавила його до дивана. За будь-якої спроби ворухнутися нагадувала про себе металічним присмаком у роті. А до голови зайшла друга за день слушна думка: «Все». Щоправда, було цілком незрозуміло, чого вона стосувалася. Так запам’ятав Прямков 24 серпня 1991 року.
Узимку з’ясувалося, що шоста частина суші — це досить нестабільний періодичний дріб. А країна, що розляглася й торкається трьох великих океанів, — це відтепер не СРСР, а Канада. Остаточний відкол своєї малої батьківщини від крижаного велета Союзу Прямков відчув у лютому, коли бібліотекарка відклала вбік спиці з зеленими паростками нового светра і сказала:
— Через підвищення цін підписні періодичні видання до нас уже не надходитимуть. Принаймні цього року.
— Але ж… — зажебонів Еммануїл.
— Можете поїхати до Москви й там придбати, — вона не дивилася в очі й рахувала петлі.
Еммануїл уявив себе чомусь простоволосого й у ко-
жусі, біля Курського вокзалу.
— Я шукаю журнал «Дружба народів» за лютий…
— Немає ніяких тут журналів, і дружби народів нема, і лютого! — гугняво відповів йому незнайомець у чорних окулярах…
Еммануїл раптом опинився у грудні 1992 в натовпі Благовіщенського ринку. Помаранчеві піраміди цитрусових, заколоті ножем гранати й коричневі боки хурми. Хтось смикнув його за рукав.
— У чому, власне… — обурено почав Еммануїл, озирнувся й упізнав в ангоровому коконі Віку.
— Зовсім зник кудись, — усміхнулася вона й поманила за собою — з теплої тисняви в бік целофанових хатинок із квітами.
— Та я все так само… На кафедрі вічні засідання… розподіл навантажень… — Прямков стидався пакета зі скляним батоном і залізною діжкою розчинної кави.
— Приходь до мене шостого по п’ятій.
Еммануїл подумав, пригадав розклад заліків та іспитів і повторив:
— Шостого.
— Адресу пам’ятаєш? — Віка їжачилася, рипіла шкіря-
ною курткою.
— Пам’ятаю, — відповів Еммануїл, ніби пообіцяв.
— Па-па! — Віка ткнулася холодним носом у його що-
ку й обдала підсолодженою сумішшю парфумів, пудри, помади та льодяників.
Віка мешкала на Потебні, на першому поверсі старої цегляної хоромини. Дорогою Еммануїл послизнувся, упав і проїхав кілька метрів вулицею Бажанова. Біля входу в дім ще довго обтрушував замерзлою долонею пальто і штани. Віка звернула увагу на темну постать під вікном
і пішла відчиняти, не дочекавшись дзвінка. Замість звичного шовкового халата Віка була вдягнена в сіру в’язану сукню, ніби тільки повернулася з роботи або збиралася піти у справах. Еммануїл нерішуче зняв пальто. Помітив, що вішак у передпокої майже порожній. Раніше навіть влітку на ньому висіли пальта, куртки та плащі. На блідо-рожевих шпалерах червонів прямокутник з вхід-
ним отвором від цвяха. «Годинник?» — пригадав він.
Віка покликала його до кухні. Сюди з вітальні перебрався огрядний стіл із різьбленими ніжками і крісло, яке вона називала «гніздом». Ці меблі церемоніально тулилися по кутках — круглий кухонний стіл не пускав їх до себе. Коло нього стояли табуретки, напоготові була підніжка з дубової хрестовини. Еммануїл сів на стілець. Віка закінчила сервірувати: перемішала салат і задзеленчала виделками. Нарешті вона припинила дражнити гостя запахом консервованої риби й зеленої цибулі, присіла до столу і запитала:
— Ти чого це в куток забився? Сідай обідати.
Еммануїл підвівся, смикнув рукави светра й потягнувся до пляшки і штопора:
— А де келихи?
— Доведеться з коньячних пити, решту я вже відвезла до подруги… — Віка підчепила виделкою оливку. — Я їду, Еммо. Ми з чоловіком їдемо.
Прямков припинив укручувати штопор у корок і сів. Віка витримала паузу, пережовуючи оливку, покрутила в руці виделку, роздивляючись зубці.
— У Хайфі в чоловіка тітка живе. Туди й рушаємо. Відкорковуй уже цю кляту пляшку — і ходімо в ліжко!..
Віка занесла Еммануїла до переліку обов’язкових заходів і похапцем загнала його до дальньої непрохідної кімнати. Фіранки затулені, сімейні фото упаковані у валізи. «Господи, не сіпайся, він не прийде сьогодні… Такий милий! Краватку почепив…» Холодні простирадла, теплі стегна, десь далеко дзвін скла. «Обійми ж мене!..» Вона зверху. Вона поспішає. Він намагається бути ніжним, уважним і не збитися з її ритму. Еммануїл заплющив очі й поба-
чив плечистих атлеток із естафети по чотири. Номери на майках. Секундомір у кутку екрана. Їхнє нерівне дихання не транслюють. Вдих, видих, вологі груди, фінішна стрічка, винесення корпусу вперед, закидання підборіддя і… «Так! Який ти… молодець…» Гаряча щока Віки біля його вуха. Волосся на обличчі. Вона перевернулася на спину, підклала його ліву руку собі під голову. Намацала пластмасовий ремінець на зап’ястку: «Боже, невже це ті твої ходики? І коли ти заведеш собі пристойний годинник…».
Еммануїл їв незвичний салат із крабовими паличками, пив тепле вино і крізь сон слухав Віку.
— Завідувачка кафедри тебе не любить. Не сперечайся, мені розповідали. Тож якщо трапиться нагода, вона тебе вижене першого. Треба підстрахуватися.
— Як? — Еммануїл міг би обрати будь-яке запитання, та це було найкоротшим.
— Я розповіла про тебе своєму доброму знайомому. Він
планує книжки видавати. Йому знадобиться коректор, а може, і укладач.
— Я кандидат… — він кіксанув виделкою повз оливку. Віка скривилася.
— Щось я тобі скажу, кандидат. Коли у твоєму холодильнику здохне миша, тобі буде однаково, якого кольору твій диплом!
Вони прощалися, Віка поклала Еммануїлу до кишені пальта картонний прямокутник.
— Це візитка. Не загуби! Зателефонуй йому десь двадцятого числа, по святах.
— Я не обіцятиму, — уперся він.
— Тільки-но спробуй не зателефонувати!.. — Віка насупилася. Еммануїл поцілував її, сказав м’якше:
— Ти знаєш, я не люблю обіцяти…
— Просто зроби, як я прошу! — Вічине волосся лоскотало його шию. — Мені було добре. Бувай здоровий!
Еммануїл ще раз її обійняв і пішов.
Під дротом біля лиштви стирчав папірець, на якому олівцем було надряпано: «Телефонували до Прямкових…». І далі шість цифр номера.
Еммануїл повернувся в коридор до телефонного апарата. «66 — це, здається, Салтівка…» — міркував він, провертаючи диск телефона.
— Алло? — відповів здивований жіночий голос.
— Доброго вечора, це Прямков… — назвався Еммануїл, та співрозмовниця перервала його на півслові.
— Ой, леле, Еммочко, це приятелька твоєї матусі, ті-
тонька Настя. Санечка заходила до нас, до театру… Так
пощастило, що її саме з театру забрали — ти ж знаєш, як
зараз у лікарнях…
— Ви вибачте, я не розумію… — він занервувався.
— Саші стало зле, ми викликали швидку… Матуся в реанімації. Я тобі телефонувала, але сусідка взяла слухавку.
— В реанімації?.. — Еммануїл шукав, на що обіпертися, й мацав рукою лушпиння старих шпалер.
— Так, Еммочко, із серцем щось, я не все зрозуміла з того, що лікар сказав… Ти їдь, вона в невідкладній. На першому поверсі спитаєш, як лікаря викликати, бо там двері замкнені. Паспорта не забудь!..
Еммануїл зайшов до кімнати, узяв із полиці бляшанку з наліпкою «геркулес» — за відсутності сейфа мати зберігала цінні речі в ємностях для круп та спецій. До «перцю» спакували бабусину обручку та сережки, до «кави»
потрапили накопичені гроші, зверху притрушені чорно-коричневими зернами. Паспорти, дипломи, свідоцтва про народження і прозорий пакет із якимись паперами мешкали у бляшанці для вівсяної крупи. Він поклав паспорт до внутрішньої кишені пальта і звільнив з-під кавового тягаря дві зелені купюри. Визирнувши з арки в чорноту вулиці, Прямков повернув ліворуч і рушив у бік приватного сектору. Під ногами кришилися сірі сталагміти — нікому було чистити тротуари у Святвечір. «Всі сидять по кутках і кадять фіміам…» — прошепотів Емма.
Він не знав, чи треба бігти, чи можна йти повільно. Єдине, що він знав про реанімацію, що там погано годують, точніше, що його там не годували й не дозволили багато пити після апендициту у вісім років. Тягнулося це лише добу. А потім була весела палата дітлахів, жахливі історії на ніч і барвисті льодяники під подушкою. І вже ніякої реанімації.
«Матусина приятелька з театру?» — напружував пам’ять Емма, крокуючи вулицею Авіаційною. «Звісно! Майстерня театрального костюма! Тітонька Настя!..» — згадав себе у п’ять років на ялинці в Театрі юного глядача. Після вистави у фоє до них із мамою підійшла незнайома жінка. «Це тітонька Настя», — познайомила їх мама. Незнайомка присіла навпочіпки і пригорнула його до себе. Тітонька здавалася складеною з м’ячиків або повітряних кульок. Кругленька з усіх боків, вона пересувалася легко, наче нічого й не важила. Емма виборсався з її обіймів і роздивлявся візерунок пухнастого светра, який щойно лоскотав йому вуха. Тітонька Настя поправила на голові шовкову хустинку й спитала:
— Сподобалася вистава, Еммочко? Зараз будемо чай пити! — і вони вирушили таємними коридорами театру, зустріли Кота в чоботях із цигаркою і Снігуроньку в халаті, продерлися крізь нескінченні вішаки зі строкатими яскравими костюмами й потрапили до маленької кімнати з електричною плиткою та щербатими горнятками.
Він спустився до Шатилівського джерела. Ледь не промазав повз стежки й не втрапив ногою в темну тріщину. Сніг з-під підошви чобота м’яко тьопнувся у воду. Відчув тепло вздовж хребта. «Зараз треба піднятися сходами…» — промовив Емма вголос. Такі самі довжелезні вузькі сходи були у кримському санаторії. Вели до пляжу. Тільки єдиний раз мати поїхала з ним у справжню відпустку. Еммі було майже чотири. Пам’ять не зберегла виснажливої дороги в потягу й запилюженого сидіння автівки, що їхала кримським серпантином. Він пам’ятав лише звук, із яким у прозору воду поблизу берега плюхнувся камінчик із його долоньки. І мамині оголені ноги в воді, і якогось високого чоловіка поруч із нею. Такого височезного, що сонце заплуталося в нього у волоссі й не дало Еммі роздивитися його обличчя. «Це тато?» — спитав тоді малий, а мама мовчки всміхнулася.
Еммануїл опинився на вулиці Балакірєва. Штани по коліна були мокрі, щось неприємно студило ноги й підбиралося до шлунка. Повз нього проїхав автомобіль і чиркнув колесами калюжу талого снігу. Штани, рукав куртки і щоку Еммануїла обдало брудними бризками. Він витер обличчя й попрямував далі.
Головний вхід був зачинений, тож Еммануїл почав шукати санпропускник. У цей час під’їхала швидка. Фельдшер розчахнув двері й допоміг вийти чоловікові з пов’язкою на голові. Не кваплячись, вони йшли до входу. Прямков прискорився, щоб устигнути пройти в лікарню разом із ними.
— Доброго вечора, підкажіть, будь ласка… — він нахилився над віконечком довідкової.
— Прізвище? — пані в хустині й білому халаті не дослухала, гортаючи гросбух.
— Прямкова. Мені повідомили, що вона в реанімації…
— Ні.
— Уже перевели до палати? — зрадів Еммануїл.
— Ні. До моргу. З ранку з документами підходьте, — втомлено відповіла пані й поправила хустину на плечах.
