Євгенія Кузнєцова – письменниця, дослідниця, перекладачка, захистила дисертацію з магічного реалізму в Іспанії.
Написала книжку гумористичної кулінарної етнографії «Готуємо в журбі». Дуже гарну. Дуже… несподівану, живу, цікаву («Помилка 404» — це про українське вегетаріанство).
Ще вона переклала біографію Лінкольна («Команда суперників. Біографія Лінкольна» Доріс Ґудвін) та книжку про фактчекінг, «Диванних експертів» Томаса Ніколса — тобто нонфікшн. «Спитайте Мієчку» — її перший роман (художня проза— магічний реалізм), який незабаром вийде у Видавництві Старого Лева.
З анотації:
… Сестрам хочеться поставити життя на паузу, хоча б до вересня, та повернутися у місце свого дитинства. Заплетені стіни старого будинку відгороджують від усього світу з його безліччю питань, а бабуся Тея нічого не запитує, зате завжди поруч.
Але літо час не спиняє: на порозі будинку з’являються люди з колишнього, теперішнього і майбутнього життя. Всі у цьому домі — і самі сестри, і бабуся, і індійська кузина, і розгублена мама, і навіть рудий кіт без імені — на порозі змін. Літо іде, ростуть гарбузи на експорт, розмови не стихають, а проблеми і рішення біжать наввипередки.
Євгенія Кузнєцова. Спитайте Мієчку. / Дизайн обкладинки: Андріана Чуніс. Л.: Видавництво Старого Лева, 2021, 272 ст.
Уривок
Будинок ніс на собі відбиток минулої слави. Як особливо красивих жінок стає особливо шкода у старості, тому що видно, які вони були гарні, так і цей будинок мав на собі тавро колись гамірного, а тепер порослого малиною місця.
— Я сюди, дівчата, приїхала, як мені було двадцять, бо думала, що тут рай, так я все життя своє у цьому раю прожила, що й вгору ніколи було глянуть, все життя з бетономішалкою у дворі. Хіба я думала, коли учила напам’ять Рабле, що декламуватиму його тільки рачки, аби швидше докрасити підлогу, поки не почалися перейми і не родилася ваша мама?
Дівчата мовчали. Цю класичну бабусину промову вони знали майже напам’ять, і заперечувати їй не було ніякого сенсу. Хоча Мієчка звично сказала:
— Ну, ба, для нас ти зробила рай.
— І чого рай робиться тільки рачки? — спитала бабуся і усміхнулась, але потім продовжила. — І кому він тепер нужен?
Мієчка і Лілічка взялись після сніданку мити всю хату. Бо навіть рай вимагає, аби в ньому підтримували чистоту. Їхня мама у цьому раю бувала нечасто, бо бабусину промову знала детальніше, ніж дочки, і все дитинство гралася з щебнем, дошками, цвяшками і будівельним піском. Молода Теодора бігала між купами каміння і шукала серед них дітей, які кудись розповзались. «Ти навіть не думай тут лишатися, бо усе життя рачки простоїш», — казала вона своїй дочці Марії, яка радо у п’ятнадцять з половиною років поїхала вчитись і більше у батьківський дім не вернулась. Проте її обох онучок, вже після першого літа в раю, тягло сюди так, що вони були готові готувати самі і прати самі, аби лиш опинитись у малинових кущах.
— Це дід у них говорить, — казала бабуся. — Тягне їх сюди, як пороблено їм.
— Мам, ну хай будуть тут, — казала Марія у телефон.
— Я хочу, аби вони у своєму віці на танці ходили, а не ховались по кущах.
А вони місяцями висіли на старій груші, яка кидала тінь ще на прадідівський хлів, читали і шукали в корі акації мурашині маршрути.
— Слухай, — казала Мієчка вже тепер, — а ти коли нервуєш, досі прибираєш, як божевільна?
— Відколи з’явилася прибиральниця, я бігаю по дванадцять кілометрів. Раз забігла так, що додому їхала на автобусі.
Підлога була дерев’яна і пофарбована пів століття тому. На місцях, де особливо часто крутились діти, човгали ногами старі, перебирали ногами собаки і качались коти, вона була витерта до дерева.
— Треба міняти ці дошки, — казала Мієчка.
Дошки справді треба було міняти. Бабуся колотила пончики, які жодна з них не їла, але ніякої можливості це зупинити не було. Останні років п’ятнадцять пончики пеклись, а потім котрась із дівчат бігала по сусідах і їх роздавала. Бабуся не могла припинити генерувати пончики, як вишня не може взяти і спонтанно перестати родити вишнями. Лілічка бігала по молоко, а Мієчка — у магазин, і, перш ніж вона вийшла з хати, бабуся попросила її наді- ти оте плаття, потім оглянула її з ніг до голови і сказала:
— Дуже гарно.
— Але? — запитала Мієчка, вловивши нотку сумніву.
— Але якби трохи довшеньке.
— Воно ж до колін, — сказала Мієчка.
— Аби за коліна, — крикнула Лілічка з-за дверей з банкою молока, яку тримала на талії.
З бабусею перебрався сюди на літо кіт, якого вони знайшли у восьмому класі, як гуляли з дідом у лісі. Здається, коти стільки не живуть, але цей жив. Він лежав на сонці, і його руда шерсть тьмяно горіла.
Після пончиків і прибирання усі троє сіли надворі для оплакування померлих родичів. Бабуся починала згадувати: спершу усі в спогадах були святі люди, без жодних недоліків. Того літа їй виповнювалось дев’яносто шість, тому вона пам’ятала немало родичів. Після першого раунду плакання за святими вона починала згадувати їхні гріхи і казала, що якби не її янгольський характер, з ними усіма без винятків можна було б перескандалить. Коли родичі закінчувались, бабуся починала згадувати співаків і співачок. Потім акторів. А потім Лілічка починала згадувати поіменно всіх котів і собак, що жили колись у цім домі своїм щасливим собачо-котячим життям.
— Ще я за котами не плакала, — казала бабуся, але коли згадували кицю, що втонула, таки заплакала.
В обід сестри лишили бабусю з котом, а самі поїхали шукати майстра на двері. Приємно було взятись за спокійну, рутинну справу, не думаючи про звітність, про розподіл ресурсів і про те, щоби не образити когось із колег. На базарі було людно, торгували квітами, першими тепличними полуницями, оселедцями і зефіром. Вони купили усього. Шукали зефіру без шоколаду, знайшли мармелад, тепличних помідорів і молодих огірочків. У черзі за оселедцями, де вони стояли вдвох, тримаючись за руки, щоб не загубитись, а жінки з декольте нахилялись до оселедців і питали, чи жирні, Лілічці прийшло повідомлення.
— Ой, дивись, — сказала вона і показала екран сестрі.
На екрані світилося фото їхньої кузини, яка писала, що прилітає у середу, і питала, чи не могли б її зустріти. Вони лише переглянулись між собою, дочекались оселедців і мовчки рушили до машини, несучи одна ко- робку зефіру, а друга — коробку заварних тістечок для бабусі. Аж тоді Лілічка сказала:
— Притягло і Марту.
Перебування у цьому будинку мало накопичувальний ефект, а радіус сили тяжіння до нього, як тепер з’ясувалось, сягав майже п’яти тисяч кілометрів.
Марта не прилітала вже років сім, і ніколи мови не було про те, що збирається. Вона, як від неї й очікувалось, робила кар’єру. Носила білі сорочки, високі підбори, а після робочого дня сварилась з батьками. Потім як грім серед ясного неба переїхала, попри свою фатальну гидливість до чужої культури, в Індію і раз на тиждень говорила з матір’ю по телефону. Коли у Лілічки і Мієчки з’являлися досягнення, відео, тексти й навіть діти, Марта не виказувала до них жодного інтересу.
— От я не хочу вірити в оці кровні зв’язки, в оце спільне коріння і всяке таке ретроградство, — казала Лілічка. — Але як можна не вірити у нього, якщо Марта — коза, і завжди була козою, але при цьому вона нам рідна?
— Та й ти коза, якщо придивитись, — відповідала Мієчка. — Але своя.
Лілічка знала, що Мієчка так неодмінно пожартує, і навіть усміхнулася наперед.
Марта прилітала з Делі до Києва, де вони й мали її зустріти.
— Ба, Марта прилітає в четвер, — сказала Лілічка, вийшовши з машини з коробкою зефіру.
— Марта?
Бабуся не була певна, чи вона ображається на внучку, що та довго не приїжджала, чи ні. Схилялась до думки, що ні. Марта була висока, довгонога, з чорним волоссям, підстриженим під каре. Ніхто не знав, у кого вона вдалася такими чорними очима, густими темними бровами, і чому завжди така бліда на лиці. З Мартиними батьками бабуся підтримувала стосунки на відстані, вони формально бачились раз на рік, але, бувало, раптом у розмові починали згадувати якихось спільних знайомих і часи слави того будинку. Бабуся гордилася, що вона ні разу не заважала синові одружуватися, хоча могла би. Власне, свого часу бабусині батьки були проти її переїзду у дідовий рай, хоч і сталося так, що останні свої години її матір провела тут, серед щебеню й піску, слухаючи ранішніх пташок.
З літака із Делі Марта вийшла точно така, якою сестри її й пам’ятали. Точно така ж, нітрохи не змінилася. Марта як Марта. Тільки вагітна.
— Так, — одразу сказала вона, — ти вези мою валізу, — і дала ручку від валізи Мієчці. — А тобі на сумку, — і дала сумку Лілічці. — А я піду поблюю.
Сестри стояли поруч, одна з валізою, а інша — з Мартиною сумкою, і переглядались. Валіза була рожева і велика, а сумка — «Шанель».
— Вона не змінилась, — сказала Лілічка.
— Вона досі з нами поводиться, наче ми підлітки, а вона — доросла тьотя, — відповіла Мієчка.
— У той час, як ми вже самі дорослі тьоті.
Тимчасом з туалету вийшла Марта, і на обличчі її була відраза. А тоді всі сіли в машину і поїхали додому, зупиняючись кожні кількадесят кілометрів, бо Марту нудило. Її нудило у соняшниках, що сходили, у посадці, у молодій картоплі і в березовому гаю.
— Бабуся плакатиме? — спитала Марта.
— Вона вже плакала, — відказала Лілічка із заднього сидіння.
— Дуже добре.
Починало темніти, Марта попросилась на заднє сидіння і там заснула, а Лілічка з Мієчкою продовжували балакати.
