Між індивідуальною й колективною відповідальністю

Справа Василя Стуса

У травні минулого року у харківському видавництві Vivat вийшла друком книга історика й журналіста Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса», що базується на розсекречених документах кримінальної справи поета-дисидента із архіву КДБ. 

Публікація відразу стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року – 2019», а також отримала ще декілька літературних премій, зокрема, увійшла до списку номінантів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року. Вже за кілька місяців після виходу книга спричинила суспільний резонанс й зробилася «хітом продажів» – її купили, читають і обговорюють навіть ті, хто вже багато років взагалі нічого не читав. Не дивно, що загальний наклад книжки на сьогоднішній день сягнув 35 000 примірників (стандартом для сучасного українського книговидавництва є наклад 2000). Ажіотаж спричинив судовий позов народного депутата Віктора Медведчука до автора книги й видавництва про заборону розповсюдження книги. Політик вважає, що ця праця Кіпіані зазіхає на його «честь, гідність та ділову репутацію» та порушує його «немайнові права». 

«Справа Василя Стуса» – це збірка матеріалів, що стосуються суду 1980 року за звинуваченням Стуса в антирадянській діяльності (протоколів допитів, постанов про обшуки, свідчень із закритого суду тощо), а також документів, пов’язаних із перебуванням письменника у концтаборі в Пермській області, де він і помер. Адвокатом Стуса у тій судовій справі був нині знаний політик Віктор Медведчук (який у деяких колах має репутацію «російського агента в Україні»), на той момент він був 26-річним випускником юридичного факультету Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. 

В мережі було оприлюднено відеозапис судового слухання, подекуди воно нагадує фарс (не віриться, що це відбувається в наші дні), а подекуди здається, що суд над Стусом продовжується. Наприклад, Ігор Кириленко, адвокат Медведчука, в суді відчайдушно доводив, всупереч твердженням Кіпіані, що його підзахисний не порушував моральних норм системи того часу, й він анітрохи не був «циніком» і «аморальним типом»… «чого не можна сказати про Стуса».

Дарницький районний суд міста Києва задовільнив вимоги позивача лише частково, постановивши, зокрема, що видавці повинні видалити з книги окремі висловлювання із розділів «Кримінальна справа №5 – книга життя і смерті Василя Стуса» (про Медведчука у цьому невеличкому нарисі публіцистичного характеру згадується як про «одного з тих, хто розпинав поета», с.7), та «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?» (у цьому розділі, поряд із розповіддю про перебіг сумнозвісного судового засідання, Кіпіані дає оцінку ролі Медведчука-адвоката, як от: 

«Злочин перед поетом юрист Медведчук здійснив ще й тим, що не повідомив родині про початок розгляду справи. А це точно мало б бути його обов’язком перед клієнтом. Він цього не зробив. Боявся КГБ (sic! – О.Н.) чи просто завжди був циніком і аморальним типом?», с. 664). 

Рішення, прийняте судом 19 жовтня цього року, повинно було вступити в силу через 30 днів за умови, якби жодна зі сторін не подала на апеляцію. Втім, чого й слід було очікувати, видавництво Vivat не просто звернулося до Апеляційного суду, а оголосило про новий наклад книги. Відтак повторне судове слухання має відбутися не раніше січня 2021 року. До того часу книга цілком легально й без жодних застережень може перевидаватися, продаватися й поширюватися. 

Стосовно судової тяганини, впадає в око кумедна недалекоглядність позивача. Замість того, щоб обмежитися конкретними звинуваченнями щодо порушення прав людини, зазіханням на честь і гідність, він вимагає не лише вилучення накладу, а й заборони тиражування окремих висловлювань у ЗМІ – прийом, що далеко переходить межу громадянського захисту, перетворюючись на знайомі з радянських часів заходи цензури. Одначе не треба бути пророком, щоб передбачити зворотній ефект таких намагань. Дуже скоро вони обернулись ефективним засобом «розкрутки» забороненого судом матеріалу: мало не всі українські ЗМІ висвітлили цю тему й передрукували заборонені фрази та цілі розділи книги. Тоді як сама книга стрімко розкуповується.

Роль Медведчука у судовому процесі над Стусом була явно перебільшена з моменту, відколи він став публічною особою й політиком. 

«Першим уголос заявив про те, що мораль і Медведчук – речі несумісні, – здається, Євген Сверстюк, – пише Кіпіані. – (…) На жаль, у масовій свідомості слова глибокого й вимогливого Сверстюка трансформувалися в обивательську формулу „Медвечук засадив Стуса”». 

Автор книги у згаданому розділі з провокативною назвою «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса», по суті, розвінчує цей міф. Історик зауважує, що за радянських часів «адвокатська участь у таких справах зведена нанівець», тож ідеться не про пасивність чи активність конкретного адвоката. Медвечук, у принципі, міг відмовитися від захисту опозиціонера Стуса, але він цього чомусь не зробив, попри те, що сам Стус відмовився від його послуг, вимагаючи натомість юриста з міжнародної правової організації. Ясна річ, що в межах радянської судової системи це було річчю геть неможливою. 

Складається враження, що сам Кіпіані до кінця не певен щодо того, чи слід обвинуватити Медведчука як адвоката, особисто відповідального за смерть Стуса, чи покласти вину на систему. Дістається від нього й еліті українського суспільства: «Чому ніхто з орденоносних інтелігентів – письменників, музикантів, учених не знайшов у собі мужності попросити політичного притулку у Канаді чи США та розповісти світові про фальш комуністичної системи, про русифікацію, про Голодомор?». 

Кіпіані побіжно відзначає, що Медведчук у своєму фінальному слові адвоката на суді «фактично підтримав звинувачення», але просив прокурора врахувати низку хронічних захворювань, на які страждав Стус: «Такі аргументи, треба розуміти, мали пом’якшити жорстокість спущеного з Москви вироку» (с. 664). Ця помітна в роздумах автора хитавка утруднює однозначні висновки щодо персональної відповідальності за вбивство Стуса. Книга, радше, ставить питання особистої й колективної відповідальності.

Сам же Віктор Медвечук у своїх інтерв’ю наголошує, що виконав свій адвокатський і громадянський обов’язок, адже виступаючи проти радянської влади, Стус порушував чинне законодавство.

У певному сенсі постаті Стуса й Медведчука завдяки цьому скандалу стали ключовими постатями-антагоністами в сучасній українській масовій культурі, культурі «двох Україн» (за Миколою Рябчуком), з усім багатством і різноманіттям проміжних станів, суджень і оцінок. Так чи інакше, можна з упевненістю сказати, що вже на сьогодні книга отримала відгук, якого вистачило б на десятиліття існування будь-якого видання. І здається, що це лише початок історії. 

Текст: Олеся Найдюк, Тарас Шумейко

Вахтанг Кіпіані. Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР / уклад. В. Кіпіані. – Харків: Віват, 2020. – 688 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *