22 листопада у Львівській філармонії відбудеться концерт «Жінки та чоловіки бароко». Барокові інструменти, інформаційно достовірне виконання та театральна подача — це все про цей вечір, що відбудеться завдяки спільним зусиллям українських та британських музикантів. Анна Старушкевич — відома оперна співачка з унікальним тембром голосу мецо-сопрано, родом зі Львова приїжджає з британськими колегами з цікавою бароковою програмою. Ми поспілкувались про синергію творчого процесу, силу людських зв’язків та потужну енергію музики.
Розкажіть, будь ласка, з чого почалося ваше захоплення бароковою музикою і що саме вас у ній приваблює?
На бакалавраті я навчалась у Львівській музичній академії й мала щастя студіювати у Василя Дударя. Хоча він був драматичним басом і не виконував барокової музики, його широкий погляд та індивідуальний підхід до студентів відкрили для мене перші двері в цей стиль. Я дуже вдячна йому за це — ніхто не вимагав від нього шукати для нас якісь додаткові можливості, але він робив це щиро.
Тоді в нас ще не було до кого звернутися саме за бароковою стилістикою. Ми просто співали так, як відчували. Є музика — ми її відчуваємо й так по-своєму озвучуємо. Єдине, що я дуже чітко знала вже тоді: ця музика мені неймовірно імпонує. Мій голос природно лягав саме на неї. Голос — теж інструмент, унікальний у кожного. І мій інструмент ніби сам тягнувся до бароко.
Згодом, коли я поїхала на магістратуру до Лондона в Guildhall School of Music & Drama, я змогла зануритись у цей стиль значно глибше. А серйозні кроки в бароковій музиці почалися для мене з Міжнародного вокального конкурсу Генделя, який є частиною щорічного Генделівського фестивалю. Це велика подія, що триває цілий місяць, має три етапи, розтягнуті на весь фестиваль.
Якщо коротко, мені неймовірно пощастило перемогти в цьому конкурсі й отримати кілька додаткових нагород. Відверто кажучи, тоді це було для мене майже шоком. У нашому поколінні є це постійне внутрішнє відчуття, що ти недостатньо знаєш чи вмієш, схильність до самокритики. Я навіть кілька років потай думала, що сталася якась помилка (сміється). Але водночас я відчувала, що музика Генделя настільки природно й близько лягає на мій голос, що з часом я перестала вважати це помилкою. Просто сказала собі: «Це сталося, прийми це з вдячністю».
До конкурсу в мене не було значного досвіду саме в бароковому репертуарі, навіть у магістратурі я не спеціалізувалась на ньому. Але цей конкурс відкрив для мене двері до людей, які справді глибоко знаються на стилі. Спілкуючись із ними, перебуваючи поруч, я ніби пройшла прискорений курс занурення в бароко.
Фестиваль, який проводиться у Львові, багато в чому побудований на ідеї зв’язків — музичних, історичних, людських. Він виник із потреби виконувати цю музику історично достовірно. Тому особливо цікаво дізнатися про вашу взаємодію з Terra Baroca, із Львівською філармонією, а також про співпрацю з вашими британськими колегами — Петрою Хайдучовою, Емілією Ештон та Павлом Безносюком.
Щодо Terra Baroca, то я ще ніколи раніше з ними не виступала. Але минулого серпня я привозила до України, до Івано-Франківської філармонії, світову прем’єру британської опери «Пенелопа. Сім способів чекання», яку поставила як режисерка й у якій виконала головну роль. Я долучилася до створення цієї опери ще у 2022 році, і це збіглося з початком повномасштабного вторгнення. Через це в опері є важлива частинка, пов’язана з Україною. В її основі — реальна історія листування дівчини з батьком: він загинув у перший день вторгнення, вона тоді цього не знала й місяцями писала йому повідомлення в один бік.
У 2022 році ми мали світову прем’єру фортепіанної версії з Крістіною Аракелян, авторкою музики. Близько року тому Івано-Франківська філармонія зв’язалася зі мною обговорити потенційну творчу співпрацю для їхнього літнього фестивалю — так зʼявилася ідея створити повну оркестрову версію «Пенелопи» і представити її в Україні. Для мене це було справді важливо — взаємодіяти з українським мистецтвом і музичним середовищем. На фестивалі «Філармонійні вечори» «Пенелопа» прозвучала на закритті.
На одному з концертів фестивалю виступали Terra Baroca. Я прийшла послухати їх і була настільки захоплена виконанням — грою Анни Іванюшенко на клавесині та особливо Сергія Гаврилюка, який тримав скрипку так, ніби вона була продовженням його руки. Після конкурсу Генделя я відчула дуже сильне внутрішнє прагнення робити барокову музику і в Україні також. А після того концерту зрозуміла, що барокова сцена у Львові справді жива й активна.
Не можу сказати, що це зовсім зародок: у сфері клавесина — точно ні, бо Анна Іванюшенко вже кілька років послідовно вибудовує клавесинну школу. Але щодо інших барокових інструментів ситуація інша. До вересня минулого року у Львові їх фактично не було: барокова скрипка, віола да гамба — усе це лише почало з’являтися. А якщо немає інструментів, то немає і людей, які можуть ними майстерно володіти. У цьому сенсі вони — справжні першопрохідці сучасної України.
Щодо творчості — після повномасштабного вторгнення для мене все втратило сенс. Я не могла зрозуміти, як поєднати дві кардинально різні реальності: ту, де ти живеш як індивідуальна людина, плануєш професійний розвиток, будуєш проєкти, маєш майбутні наміри — і ту, де в твоїй країні стоїть питання життя і смерті. Я не бачила, як можу дозволити собі співати так, як співала раніше. Наприклад, виконувати комічні арії та приймати оплески — це просто не вкладалося в моє внутрішнє сприйняття.
Я знайшла для себе вихід: співати лише тоді, коли це так чи інакше пов’язано з Україною. Перші два з половиною роки я брала участь виключно в проєктах, що мали український контекст. Мені хочеться завжди додавати те, що може бути корисним для львівського та українського музичного середовища загалом.
Через інформаційні розсилки, які я почала вести на Substack, я розповідаю про різні проєкти. Одну з них я повністю присвятила франківському диригентові Роману Дзундзі, який описав реалії роботи оркестру: що їм потрібно, як вони втрачають людей на фронті або музикантів, які несуть службу й не можуть грати. Після цього листа до нас звернулися американські музиканти, які захотіли підтримати оркестр і надати духові інструменти.
Джон Макман, генеральний директор одного з найуспішніших барокових оркестрів світу — Academy of Ancient Music (AAM) — читає мої розсилки на Substack. Саме він допоміг знайти музикантів, які мали змогу приїхати на концерт до України. Він також буде у Львові, щоб допомагати з логістикою репетиційного процесу. Очевидно, що через свою роботу Джон має величезну мережу контактів у всьому світі.
У Львові, окрім клавесина, віоли да гамба, барокових скрипки та гобоя, що з’явилися зовсім недавно, фактично немає барокових інструментів. А решта… Наприклад, Сергій Гаврилюк сам навчається виготовляти жильні струни. Я попросила Джона зв’язати Сергія з британським майстром жильних струн. Це надзвичайно важливо — що ми зможемо виготовляти їх в Україні власними силами. Я дуже вдячна Джонові й за те, що він подбав про барокові смички та жильні струни: вони привезуть кілька комплектів для наших музикантів.
Що я хочу сказати? Цей концерт став поштовхом для подальших подій: для контактів між британськими та українськими музикантами, для співпраці з виробниками, для доступу до музичних бібліотек, для спільного творчого процесу.
Звісно, є й фінансові нюанси. Або музиканти приїжджають повністю безкоштовно, як волонтери — чого я не можу вимагати. Або їхня поїздка відбувається відповідно до вимог музичної спілки, яка захищає права музикантів і визначає мінімальні гонорари за годину чи за тиждень роботи. Ці витрати я взяла на себе — а це, на хвилинку, 7,5 тисячі фунтів. Як і з усіма проєктами, які я привожу в Україну останніми роками, я вкладаю в них значні кошти — власні та разом з Джоном нам вдалося їх зібрати.
Пояснити людям в Україні, навіщо я це роблю, — непросто. Але мені важливо бути не лише корисною, а й ділитися своїм досвідом і навичками.
Ми намагаємося вмістити в цей переїзд більше інших переваг — 18 та 19 листопада будуть проведені відкриті репетиції для студентів у великому залі консерваторії, а вранці 19 листопада на тій же локації відбудеться майстер-клас для клавесину, скрипки, віоли да гамба, який відбудеться конкретно від музикантів. Багато всього намагаємось встигнути за цей тиждень.
До речі, цікавий факт: Емілі є співзасновницею організації XR Baroque, що займається екоактивізмом. Один із їхніх принципів — відмова від перельотів, тому Емілі добиратиметься до України два дні наземним транспортом. Крім Джона, я особисто поки не знайома з цими музикантами, і маю зустріти їх на кордоні, щоб правильно задекларувати інструменти.
Це, насправді, цікавий момент і для слухачів також: люди рідко замислюються, скільки всього відбувається за лаштунками, щоб один-єдиний концерт зміг відбутися. У мене дуже світле передчуття — що це початок тривалого культурного обміну між Україною та Британією. Я справді щаслива працювати з таким змішаним ансамблем британських і українських музикантів.
Програма теж чудова: вокальні твори — сповнені різних емоцій, інструментальна музика — неймовірна. Емілі виконуватиме сольний твір на віолі да гамбі, тож слухачі зможуть повністю зануритися в звучання цього інструмента. Павло солюватиме в сонаті a Cinque Генделя, а Емілі Аштон візьме на себе більшу частину клавесинної роботи через зайнятість Анни Іванюшенко.
Я дуже сподіваюся, що Сергій Гаврилюк також засяє, бо він став для мене справжнім «музичним магнітом» — настільки природно може звучати барокова скрипка в його руках. Мені хочеться підтримувати і його, і Анну, і взагалі музикантів, які відкривають для себе барокову музику. Я мрію про реальність, де люди в Україні просто матимуть доступ до цієї музики — і зможуть вже самі вирішити, чи подобається вона їм.
Перейдемо безпосередньо до програми концерту — це три стовпи барокової музики: Монтеверді, Перселл і Гендель. Чи є між ними стилістичні відмінності? І чи маєте у цьому репертуарі особистий фаворит?
Щодо «улюблених» творів, я не можу вибрати. Бо і Монтеверді, і Перселл, і Гендель — це справді стовпи, але вони зовсім різні. Кожен має свою красу, глибину, особливий світ — їх неможливо порівняти. Як виконавиці, мені важливо перевтілюватися в роль. Так складається, що музика і слово природно роблять мене тим персонажем. Я не намагаюся ним бути — я просто ним стаю.
Краса музики в тому, що кожен виконавець приносить свою інтерпретацію.
Монтеверді — унікальний, бо його вокальна музика неможлива без слова.
У Генделя навпаки — музика часто диктує емоцію, адже арії складаються з кількох фраз, що повторюються. І тобі, як виконавиці, потрібно кожного разу вкладати інший підтекст. У моїх нотах над фразами завжди прописана емоція: що відчуває герой, крізь яку призму, яка гармонія стоїть під словами. Це змінює тембр, динаміку, підхід.
Монтеверді дуже словесно насичений — я завжди виписую текст окремо. Коли читаєш його без музики, відкривається емоційна подорож персонажа. У Монтеверді я не «співаюча актриса», а радше актриса, яка співає. І це тонка межа: іноді контекст вимагає не «красивого» звуку, а трохи оголеного, незручного.
Орнаментація у Генделя й Монтеверді різниться кардинально. Наприклад, трель у Генделя співають з верхньої ноти — у Монтеверді це неможливо.
Перселл — окрема історія. Вокальний твір, який ми виконуватимемо, «Плач Дідони», — надзвичайно ранимий, вразливий, правдивий і водночас неймовірно красивий. І хоч як мені хочеться «купатися» в цій мелодії, я мушу пам’ятати: Дідона помирає. Це повільне, гірке прощання з життям.
Чи плануєте продовжувати співпрацю з Львівською філармонією та робити нові проєкти в Україні?
Є африканське прислів’я: «Якщо хочеш рухатися швидко — іди сам. Якщо хочеш іти далеко — іди разом».
Це дуже про мене. Одна людина, навіть з великою ідеєю, може зробити лише обмежені речі. Тому я дуже відкрита до співпраці з тими, з ким ми поділяємо цінності.
Я хотіла б ще раз привезти фільм «Магура». Для мене це важливий інструмент, що емоційно торкається теми зниклих безвісти. Після показів я завжди розповідаю про волонтерську групу «Плацдарм», яка займається пошуком зниклих на прифронтових територіях. Неможливо уявити, в яких умовах вони працюють. Це надзвичайно важка емоційно, фізично й ментально робота.
На панельних дискусіях у нас зазвичай є чотири спікери. Один із них — психолог, який працює саме з родинами зниклих безвісти: це дуже специфічний стан — постійна напруга, внутрішня «тортура», що розхитує людину. Потрібні фахівці, які розуміють особливості цього болю. Я дуже рада знайомству з Анастасією Жидковою, засновницею організації «Жити чекаючи».
Як людина і як митець, я вже не бачу себе тією версією до 24 лютого. Дуже багато змінилося. Думаю, активістська й соціальна складові залишаться в мені назавжди. А музика — прекрасний інструмент, тому й назва «Music Will Save the World» така голосна й провокативна: вона створена, щоб ставити питання.
Я планую дуже масштабний британсько-український проєкт і сподіваюся, що до його реалізації відбудеться багато колаборацій, які органічно складуться в щось велике.
Що може взяти сучасний слухач із барокової музики? Що робить її живою й актуальною?
Мені здається, сучасне суспільство стало надто раціональним, аналітичним, практичним — і трохи відірваним від емоцій. Є, звісно, винятки, але загалом соціум став жорстким, продуманим, комерційним, капіталістичним. Десь загубилося відчуття одне одного. Хоч ми й не втратили людяність — ми все ж емоційні істоти.
В епоху бароко люди були повільніші, ближчими до власних переживань. І коли ми слухаємо Монтеверді, Перселла чи Генделя — ця емоційність стає доступною будь-кому. Неважливо, що музиці п’ятсот років: сутність людини не змінилася.
Барокова музика оголює переживання. Вона знімає наші «обладунки», пом’якшує, розслабляє, допомагає пропрацювати внутрішнє. Музика має цю здатність — а барокова особливо.
Якщо підсумувати, я просто сподіваюся, що люди зможуть відчути. Що їм буде добре. Що після концерту вони вийдуть м’якшими, теплішими, наповненими. Особливо в Україні це надзвичайно важливо. Я знаю, як я сама реагую на цю музику — і дуже хочу поділитися цим відчуттям.
Подія тут
Текст Анни Кузик
