1 грудня в Одеському академічному театрі ляльок на Пастера відбулася оригінальна подія «СучМист у таїнстві» — водночас вистава й виставка робіт кількох одеських митців з запрошеним арт-критиком, публічним сеансом малювання оголеної (частково) моделі та наприкінці — аукціоном зроблених під час дійства етюдів.
Режисер Андрій Любов означив виставу як втілення ідеї Театру Жорстокості Антонена Арто (маніфест «Театр і його двійник» 1927 року) — непередбачливість, спонтанність та унікальність кожної вистави. Не знаю, чи мав на увазі Арто саме те, що ми побачили на сцені. Взагалі дуже обережно скажу, що ідеї сторічної давнини все ж таки трошки застарілі, до того ж спонтанність та непередбачливість почасту йдуть бік о бік з аматорством. Саме в аматорстві до речі нічого поганого немає — іншими словами ми бачили старий добрий капусник, прикрашений до того ж авторською піснею (до якої я завжди ставлюся з певною недовірою). Найбільш професійною і доречною виявилася арт-критикиня Ута Кільтер, яка виступала жорстко й по ділу, шкода тільки що не часто. Це не дивно, вона виконувала свої професійні обов’язки. Але художник це самотня професія, навіть коли він приймає участь у спільних акціях — вистава як результат склалася з серії монологів, де кожен з виступаючих — за винятком Сергія Ануфрієа, який провів чайну церемонію просто на сцені та прочитав есей присвячений середньовічному Китаю, — Денис Недолуженко Ольга Єнгібарова, Сергій Коняхін, Ярослав Войцеховський та Ольга Яровая просто презентували свої роботи. Певні роботи до речі були дійсно жорстокі, як-от ляльки Сергія Коняхина та висячі депутати Дениса Недолуженко, але що поробиш, такі часи. Мабуть винятком, якщо казати про комунікацію з іншими акторами (акторами в безпосередньому сенсі слова) та заодно зразком милосердя став художник Володимир Уманенко, дизайнер одягу, який все ж таки взаємодіяв принаймні з ще одною учасницею спектаклю, зробивши просто на очах у глядачів паперову сукню для оголеної моделі. Ну й ведучі Катерина Чалая та Олександр Перуцький як могли, налагоджували зв’язки між учасниками – а також між учасниками та глядачами, бо аукціон робіт, виконаних протягом дійства був як би не кульмінацією. Атмосферу дружнього капусника доповнювало те, що люди, які сиділи в залі (представники арт-спільноти Одеси) добре знали тих, хто був на сцені – при бажанні будь хтось мабуть міг піднятися та приєднатися до перформансу; ну якщо спонтанність, то спонтанність. До речі потім всі, хто залишився після закінчення основного дійства, мабуть так і зробили — бо обіцяна була піца, яку замовили на донати, вже не знаю, принесли її, чи ні, я б і сама залишилась, але живу надто далеко.
Зухвала заява щодо «театру жорстокості» обернулася в процесі реалізації відром з помідорами, які організатори пропонували кидати в митців (митців шкода), і в тому, що двом голеним дівчатам, мабуть, було холодно, все ж таки в нас грудень, хоч і м’який. Ну і як на мене, то пісні Стаса Підлипського – то справді було жорстко.
Але що можна сказати зі впевненістю — такі дійства в умовах війни та постійного стресу дозволяють скинути напругу в ігровій манері та послужити приємним подразником, і саме імпровізація та непередбаченість того, що сталося на сцені та в залі можна розглядати якщо не як «театр жорстокості», який трошки тхне нафталіном, а як найсучасніший метод арт терапії – конче потрібної зараз для всіх нас.
(N.B.) Реалізувати проект вдалося завдяки Стипендії імені Антонена Арто, заснованої фондом proto produkciia та лабораторією Opera aperta.
Марія Галіна
