Нью-йорк — місто-метафора, монстр, у череві якого легко заблукати. Виходиш із дому і можеш туди ніколи не повернутися: полишити родину і видати себе за мерця чи з’їхати з глузду і стати безхатьком під чиїмись вікнами. Так стається з героями «Нью-йоркської трилогії»: вони щезають у мороці міста, забувають, ким були до того, опускаються на чорне дно власної свідомості, а потім вже не можуть звідти випірнути.
1950-ті, Париж. Вулиці потонули в бузкових сутінках. Із невеликої мансарди в Латинському кварталі чути звуки грамофона — співає Луї Амстронґ. Компанія друзів п’є коньяк у задимленій тютюном кімнаті, слухає джаз і запекло сперечається. Вони називають себе Клубом Змії і щотижня збираються тут чи в тісних кав’ярнях, аби поговорити про живопис, філософію, літературу.
…Моє життя почалося не тоді, коли немовлям я скрикнула у тітчиних руках, а в день, коли дорослою вже жінкою я ступила до лісу Ееї. Я навчилася розпізнавати квіти і трави, помічати летючих бабок і скручених змій.
