Останні дні лютого 2022 року — перші дні масштабного російського вторгнення в Україну. Офіцер військової розвідки Влад Хмара виконує завдання під прикриттям охоронця житлового комплексу в стратегічно важливому районі Києва. Він змушений приховати правду про себе і від колег по роботі, і від нових товаришів по службі. Проте все міняється, коли Хмара дізнається: в обложеній ворогом столиці з’явився міжнародний терорист, російський диверсант на прізвисько Гюрза. На київських вулицях бої, в місто прориваються ворожі танки, летять російські ракети, раз по раз лунають сирени повітряної тривоги. Якщо в ці дні станеться великий теракт, це деморалізує оборонців.

Зірвати план Гюрзи може лише Хмара — міняти мисливця означає гаяти час. Полювання буде непростим: адже в спецслужбах є «кроти», Владова кохана в окупації під Києвом, до теракту менше доби, а де і коли нападе Гюрза — невідомо. Для ліквідації диверсантів у Києві вводять довгу комендантську годину. Таймер війни ввімкнено, зворотний відлік розпочато…

«Таймер війни» — новий цикл воєнно-пригодницьких трилерів від майстра жанру Андрія Кокотюхи. І перший подібний цикл в Україні.

Кокотюха Андрій. Таймер війни. Довга комендантська година. Кн. 1. Роман. — Харків : ВД «Фабула», 2023. — 368 с.

Уривок

23 лютого

17:30-18:20

«Рада Європейського Союзу сьогодні ухвалила пакет заходів у відповідь на рішення Російської Федерації приступити до визнання непідконтрольних уряду районів Донецької та Луганської областей України як незалежних утворень та подальше рішення про введення російських військ у ці області”,— сказано у повідомленні. Узгоджений пакет містить санкції проти 351 депутата Держдуми Росії, які 15 лютого проголосували за звернення до президента Путіна визнати ОРДЛО».

За вікном розсипала вогні вечірня Оболонь.

Лісовська виходила купити цигарок, повернулася скоро й тепер, мов дитина іграшку, крутила в руці нерозпечатану пачку.

— До вас у колег справді не буде питань? Чи ви в тому вашому «Вітязі» теж вигризли собі особливий статус? Можете зникати з об’єкта на скільки завгодно — і нічого.

— Десь так,— кивнув Хмара.

Він стояв, тримаючи руки в кишенях штанів, і дивився в темне вікно. Куртку нарешті скинув, комунальники щедро топили. Поки Лісовської не було, сходив на кухню, знайшов єдине поживне в квартирі — початий пакет італійської кави, зварив собі та кураторці.

— А якщо серйозно?

— Вас справді саме це зараз переймає?

— Хмаро, вибачте за нагадування — але за легендою офіцер під прикриттям не повинен привертати до себе зайвої уваги. А ви вже дві з половиною години як поїхали зі «Смарагду».

— Продумано й передбачено ще Божком,— терпляче пояснив Влад.— Фірму «Вітязь» заснував відставний військовий. Позивний — Петрович.

— Позивний?

— До нього, знаю, навіть дружина так звертається,— гмикнув Хмара.— А Божко з ним отак.— Він переплів і зчепив указівні пальці.— Без того, аби Петрович був у курсі, нічого б не вийшло. Мене б не поставили на потрібний об’єкт. А потім придумали нормальний хід. Ну, ніби новацію з початком року. Кому треба в робочий час кудись відлучитися — нехай. Але кожна година відсутності — мінус гроші. Тим, хто відсутнього підміняє, до платні додається.— Хмара усміхнувся.— Моїм напарникам навпаки вигідно, щоб я десь віявся якомога довше.

— Нічогеньке алібі.— Вікторія не зводила очей з ноутбука на столі, далі говорила до когось невидимого– Чорт, чорт, чорт! Ну чому ж ви там копаєтеся! Якого милого чухаєтеся, ну!

— Можете матюкнутися,— серйозно мовив Влад.— При мені можна. Підозрюю, вмієте. Не соромтеся. Не стримуйте себе. Ось побачите…

Він не договорив — спрацював сигнал електронної пошти. Хмара ледве стримався, аби не кинутися до комп’ютера наввипередки з Лісовською. Вона ж відкрила листа, завантажила вкладений файл. Поки йшов процес, знову пролунали перші рядки «Telephone».

— Ну? — відповіла Вікторія, не відволікаючись від монітора.

— Увімкніть мікрофон.— Влад не попросив, це була вимога.

Тепер Лісовська глипнула на нього через плече. Нічого не сказала, поклала смартфон біля ноута, натиснула потрібну кнопку. З динаміків відразу почувся молодий, з легкою гаркавинкою чоловічий голос:

— …ще з камер на вулиці…

— Стоп,— голосно звеліла Лісовська.— Спочатку давай.

— Так я й кажу,— повторив голос уже впевненіше.— Відео з залу очікування легко знайшлося. Потім додумалися пошукати ще картинку з зовнішніх камер. Я все склеїв, щоб вас не плутати. Хріновенько, правда…

— Лишайся на зв’язку,— зупинила Вікторія.— Зараз сама побачу.

Правиця вже юзала бездротову «мишу». Хмара примостився поруч, аби краще бачити картинку. Тепер стояв упритул до білявки, стегно торкалося стегна. Вона відчула це, знову зиркнула на Влада, зробила півкроку вбік. Потім навела курсор на потрібне віконечко. Розшарила чорно-біле відео з камер спостереження аеропорту «Бориспіль» на весь екран.

Спершу побачили майданчик перед таблом. У правому верхньому куті світилися дата й час — 15.19. Подружжя Соколових серед інших пасажирів помітили відразу — обоє мовби навмисне стали перед об’єктивом. Коротко переговорили про щось, Соколов показав дружині на табло. Він тримався впевненіше за неї: Марія не пішла — побігла на реєстрацію. Антон подався за нею, зі знайомою вже Хмарі сумкою на плечі та валізою на коліщатках, яку волочив за собою.

— Куди летіли? — запитав Влад.

— Ти почув запитання,— сказала телефону Вікторія.

— Двоє пасажирів на прізвище Соколови зареєстровані на рейс до Праги,— почулося у відповідь.

— Більше нікого з такими прізвищами не було? — уточнив Хмара про всяк випадок.

— Ну? — додала Лісовська.

— Та ні…– мовили на тому боці.— Там інше цікаво…

— Яке ще інше! Не тягни.— Вікторія не зупиняла відео, Соколови не з’являлися.

— Вони збиралися летіти транзитом. Відразу купили квиток з Праги до Москви.— Пауза.— Сьогодні вранці, десята тридцять одна.

Зображення стрибнуло — перша склейка. На моніторі подружжя Соколових. Уже без багажу, лише барсетка в Антона і сумочка в Марії. Вони йдуть на посадку з паспортами й посадковими талонами. Раптом Соколов тягне з кишені плаща телефон. Відповідає, балакає на ходу. Враз зупиняється. Ховає телефон назад, щось каже жінці. Наступної миті вони розвертаються й швидко йдуть через весь зал назад до виходу.

— Зупиніть,— попросив Хмара.— Відмотайте трошки назад. Покажіть мені Соколову крупніше.

Лісовська не заперечувала. Щойно зображення збільшилося, обом стало видно, як помінявся вираз обличчя Марії. Її щось дуже стривожило, навіть налякало.

— Поїхали далі,— кивнув Влад.

Наступний кадр теж був після незграбної склейки шматків відео. Тепер Соколови назовні, недалеко від входу до будівлі аеропорту, сідали в уже знайомий Хмарі «рендж ровер». Водій не потрапив у кадр повністю, та Влад упізнав і бультер’єра. Автівка рушила, відео зупинилося.

— А багаж? — трохи розгублено запитала Вікторія у свого телефону.

— До Праги полетів, хе-хе.— Чомусь співрозмовника на тому боці це потішило.

— Добре, дякую. Поки відбій.

Якійсь час вона дивилася на застигле зображення. Потім перевела погляд на темне вікно. Нарешті глянула на Хмару.

— Щось пішло не так.

— Згоден. Тільки вам не сподобається моя версія.

— Ви вже все знаєте? — У голосі чулася дратівлива іронія.

— Ви теж. Але чомусь не хочете визнати це.

— І що ж я, по-вашому, знаю?

Не питаючи дозволу, Влад підсунув ноутбук ближче до себе. Повернув відео на початок, запустив знову. Зупинив на тому моменті, коли Соколов відповів на дзвінок. Торкнувся пальцем правого верхнього кута. Таймер показував 15:53.

— Я вже сорок три хвилини як працюю з вами.

— Щасливим байдуже про час,— вирвалося у Вікторії.

— Добре мати час на ядучі жарти.— Хмара постукав по монітору.— Пані капітан, я приїхав сюди рівно о третій. Якщо бути зовсім точним, о п’ятнадцятій нуль одна. Контролювати час, особливо в критичних ситуаціях,— звичка, ще зі спортивних практик. Нічого з нею не вдію. Перше, на чому я наполіг, щойно переступив поріг — затримати Соколових. Дякую, ви не гарикалися довго, довірилися мені, не вимагали пояснень відразу. Скільки часу все це зайняло? Хвилин десять? Перевірте висхідні в себе.

Лісовська зайшла в архів дзвінків, розвернула телефон до Влада.

— П’ятнадцята дванадцять.

— А тим часом об’єкти вже були в аеропорту.— Хмара стукнув пучкою по зображенню Соколова.— Парочка, яка терміново робила ноги, без задньої думки зареєструвалася свій рейс і навіть встигла здати багаж. Але вже за півгодини плани різко міняються. Один дзвінок — і подружжя біжить назад, забувши про багаж. Не зрозуміло поки, чому їхній водій весь час стовбичив там, не поїхав відразу. Та справа ж не в ньому, згодні?

Брови Вікторії спершу сіпнулися вгору, потім відразу зсунулися. Вона вкотре зиркнула на монітор. Потім — знову на Хмару.

— Ні.

— Так.— Влад опустив кришку ноута.— Соколова попередили про небезпеку в останній момент. Ви розпорядилися затримати обох. Це можливо на митному контролі, у залі очікування, крайняк — при посадці. Часу вистачало. Десь протікає — і парочка дає драла. Протекло у нас, у конторі.

— Ні.

— Так,— повторив Влад.— Доведеться це визнати. Вирахувати крота не так уже й складно. Ви дали комусь указівку, той хтось передав далі. Навряд чи ланцюжок буде довгим. Зрештою, ми з вами вже згадали Ящіра. Кроти, пані капітан, є в усіх безпекових службах світу. Припускаю, навіть у Моссаді.

— Кому ж вірити?

Хмара виставив великого пальця, тицьнув себе в груди.

— Мені. Поки не вичислите крота, інших варіантів вам не лишається. Ви ж не наробите дурниць, Вікторіє?

— Тобто — дурниць?

— Не доповідайте про наші з вами здогади. Нікому.

— Я не маю права. Ви ж чудово це розумієте.

Хмара різко подався вперед, поклав руки Лісовській на плечі, легенько стиснув.

— А ви розумієте, що довіряти відтепер не можна нікому, з ким працюєте в конторі? Ви свідомі того, що вашу доповідь може вислухати або кріт, або той, хто з ним прямо пов’язаний? Феесбешників та грушників повно всюди, й вони не завжди особливо ховаються. Пані капітан, Вікторіє Марківно, Вікторіє — до кінця тижня розпочнеться справжня війна! Не та, яку вісім років показують у телевізорі як щось далеке, не наше і нудне! Хочу помилятися звичайно, як ось ви тепер, коли йдеться про крота — але навряд. Це стосуватиметься кожного. І наші з вами помилки вартуватимуть дуже дорого. Бо не ми в ворожому тилу! Ворог — у нашому!

Лісовська слухала, широко розплющивши очі.

— Пустіть,— мовила нарешті й відразу голосніше, різкіше: — Руки забери!

— Отак переходять на «ти». Зручніше, еге ж? Довіряти все одно доведеться поки одне одному. За таких розкладів субординація лиш заважає. Обійдемося без брудершафту?

Різким рухом Вікторія скинула його руки з плечей. Відійшла до вікна, прихопивши зі столу «данхілл». Розпечатала пачку, пальці нервово трусилися. Виколупавши цигарку, стиснула губами, зиркнула на стіл. Потім, звільнивши губи від цигарки, взяла зі столу сумочку, зазирнула.

— Містика якась. У мене ж була запальничка. Хоча… я виходила по цигарки… Розкривала сумочку, там гроші, на вулиці темно… Роззява…

Влад легким, трохи піжонським порухом вивудив із кишені свою. Підкинув на долоні, простягнув:

— Ви просто нервуєте на новій посаді. Незвичній для вас. Це нормально. Прийміть на знак примирення. Справді — беріть, я собі ще знайду.

Лісовська покрутила подарунок у руці, роздивилася краще. Звичайна запальничка, чоловіча модель, скорпіончик на лівій стороні. Кивнула, підкурила, поклала в сумочку. Вичавлена посмішка виглядала штучно. Вікторія знала це, як і те, що Хмара теж знає.

Бо він вимучив у відповідь таку саму.