Режисер Олексій Гладушевський: «Люди бувають погані не просто тому, що вони погані»

Олексій Гладушевський

1 та 2 червня – прем’єра вистави «Величне століття. Веселе» режисера Олексія Гладушевського в Київському академічному театрі «Золоті ворота». Наступні покази трагікомедії планують провести на початку нового театрального сезону в серпні.

Це третя режисерська робота продюсера і сценариста Олексія Гладушевського. У 2006-2021 роках він працював на різних посадах на телебаченні: від журналіста до гендиректора «Нового каналу». 2019-го заснував кінопродакшен Real Pictures, а 2022-го – фестиваль глядацького кіно «Миколайчук Open». Серед його продюсерських проєктів – серіал «Перші ластівки» шоуранера Євгена Туніка, документальний фільм «Фото на пам’ять» режисерки Ольги Черних, трагікомедія «Уроки толерантності» режисера Аркадія Непиталюка. Торік у вересні Гладушевський представив свою дебютну виставу – «Зелені коридори» за п’єсою драматургині Наталки Ворожбит у столичному Театрі драматургів. А цього лютого в Малому театрі – «Ляльковий дім» за твором норвежця Генріка Ібсена. 

«Величне століття. Веселе» – постановка дебютної п’єси сценариста Сергія Кулибишева. Дія відбувається після перемоги України. Мешканці вигаданого села Веселе вважають своє життя щасливим, але не звертають уваги на давні проблеми: корупцію, свавілля представників влади та церкви, соціальну стигматизацію. Ілюзія безтурботності руйнується після несподіваного камінгауту сільського голови Толіка – одруженого чоловіка і багатодітного батька, який втратив на війні брата. На чергових зборах посадовець зізнається, що він гей. Хоч односельці не сприймають цю заяву серйозно, спокійному життю Веселого настає край, за сюжетом.

Про виставу розповідає режисер Олексій Гладушевський.

Як ви дізналися про твір Сергія Кулибишева?

— Ми познайомилися, коли я був продюсером на телебаченні, а він – сценаристом серіалів. Навесні 2022 року співпрацювали у мистецькому штабі, який я організував у чернівецькому Центрі Миколайчука та на базі якого виник кінофестиваль «Миколайчук Open». Саме тоді зацікавився театром не лише як глядач.

У мистецькому штабі Сергій Кулибишев був активним учасником читань нових п’єс і сценарних лабораторій. Але я тоді не знав, що він пише власний твір. Про «Величне століття. Веселе» дізнався вже 2023-го під час оголошення конкурсу сучасної драматургії «Драма.UA». П’єса Сергія увійшла у лонглист. Згодом її опублікували на ресурсі «УкрДрамаХаб», де я і прочитав.

Чому захотіли поставити п’єсу та запропонували її в «Золотих воротах»?

— Коли вирішив спробувати себе в театрі, прийшов саме в «Золоті ворота». У розмові з директоркою-художньою керівницею Маріанною Розстальною мав кілька пропозицій. Спершу хотів ставити світову класику – трагедію «Саломея» ірландця Оскара Вайлда. Це міг би бути мій режисерський дебют. Але минулого літа взяв участь у конкурсі молодих режисерів у Театрі драматургів. Став одним із чотирьох переможців та отримав грант на постановку «Зелених коридорів» Наталки Ворожбит. 

Згодом отримав пропозицію від Малого театру. У лютому презентував там «Ляльковий дім» за класичною драмою Генріка Ібсена. Потім вирішив повернутися до сучасної української драматургії – тепер уже в «Золотих воротах». 

Цього разу планував знову працювати з жіночим текстом. Мені подобається творчість Наталки Ворожбит, Людмили Тимошенко, Катерини Пенькової та інших наших авторок. Проте коли прочитав п’єсу Сергія Кулибишева, майже на фізичному рівні відчув, що це воно. Мене навіть почало підтрушувати.

«Величне століття. Веселе» вразило і зачепило. По-перше, тим, як тонко та з гумором написано. По-друге, темою ЛГБТ-військових. У неймовірно виписаних персонажах – зріз нашого суспільства. Сергій розкриває глибину дуальної природи. Грамотно й цікаво показує, що не буває суто хороших чи поганих, майже всі – просто люди. 

Я вже працював із квір-темою як продюсер і сценарист. Спочатку в серіалі «Перші ластівки», що свого часу став хітом, а потім у фільмі «Мій юний принц», який не змогли доробити через повномасштабну війну. Моя перша п’єса «Море шумить» також присвячена ЛГБТ-військовим. Тому був радий, що хтось іще почав про це писати цікаво й небанально.

Відправив свої варіанти Маріанні Розстальній, а навздогін скинув «Величне століття. Веселе» із приміткою «оце в першу чергу». Захотів поставити в «Золотих» саме п’єсу Сергія, бо вона зрозуміла та важлива. Маріанна відповіла: «Якщо режисер так натхненно пише, варто обирати те, що його зачепило». Коли вона прочитала твір, погодилась, що це потужно та спонукає до серйозної розмови. Тоді я підготував ескіз вистави, театр затвердив постановку, і 9 квітня почалася повноцінна робота. 

Як би ви описали меседж «Величного століття. Веселого»?

— Головний меседж: після закінчення бойових дій війна в головах і серцях українців може ще не закінчитись. Нам потрібно багато сил і сміливості, щоб боротись із внутрішніми страхами та комплексами. 

Вистава – про сміливість говорити та робити вчинки як під час війни, так і після. Про повагу до людей, які живуть поруч і можуть мати інші бажання та світогляд. Це речі, які мають бути частиною нашої ідентичності як нації. Ті моменти, якими суттєво відрізняємось від росіян.

Також розмірковую над витоками засудження «іншого». Хочу поговорити із глядачем про те, звідки беруться зло та агресія. 

Як вам здається, в чому головна проблема?

— Мені здається, що в неможливості чи небажанні подивитися на себе збоку, оцінити свої стани, рішення, вчинки. Інакше багато людей зрозуміли б, що причина злості та агресії – невдоволення собою, яке перекладаємо на інших. 

У постановці хотілося показати, що люди бувають погані не просто тому, що погані. Вони вчиняють недобре, бо мають внутрішні проблеми та комплекси. Якщо звертати на це увагу і говорити про це відверто, то багато хто може змінитися, принаймні спробувати. Так у виставі з’явився образ нездійснених мрій, які породжують страх і заздрість. Ілюструю його через альтернативні історії кожного персонажа – ким він міг би бути в іншому житті, але не став, бо не мав сміливості втілити мрію. 

Чому, на вашу думку, історія про післявоєнне життя актуальна вже сьогодні?

— Що довше йде війна, то актуальнішою стає ця історія. Коли почалося повномасштабне вторгнення, українці були об’єднані, згуртовані, підтримували одне одного. Тепер спостерігаю повернення до колишніх звичок. Знову починається хейт і засудження. Таке враження, ніби люди забули, що ми разом пройшли та проходимо досі. Мені здається, Сергій влучно підкреслив це у п’єсі.

Одна з думок твору в тому, що коли війна закінчиться і зникне загроза ззовні, для частини українців не зміниться ситуація всередині, у ставленні до ближніх та самих себе. Ми кажемо, що відрізняємося від росії та боремося, щоб не бути такими. А потім постає питання, наприклад, прийняття закону про цивільні партнерства. І адекватні люди, які транслюють проукраїнські ідеї, починають агресивно засуджувати право на свободу іншого. Тобто можна стверджувати, що ми – Європа, і сміятися з росіян, а водночас поводитися так само, як вони?

Як вирішили втілювати цей матеріал на сцені?

— Ніколи в селі не жив і рідко туди їздив, проте все у п’єсі було зрозуміло та впізнавано. Але мені потрібно було краще зрозуміти спосіб мислення персонажів. І втілити так, щоб було видно, що це моя постановка і про мене теж.

Люблю, коли все красиво, гламурно та казково. Вирішив так і зробити. Кожен у виставі має інше обличчя, пов’язане з містичною істотою. Створюю для героїв альтернативні образи, які брав із фільмів, казок, навіть Біблії. Серед персонажів є відьми, чаклуни, Мефістофель, Люцифер. Гадаю, багато глядачів зчитають цю символіку та збагнуть, що стоїть за візуальними перевтіленнями. 

Що означає «Величне століття» в назві вистави? Це ж не лише про улюблений серіал однієї з героїнь?

— Продавчиня Валя у виставі любить дивитися турецькі серіали, як-от «Величне століття». Вона уособлює українців, які заповнюють телебаченням те, чого їм бракує в реальному житті. Замінниками справжніх почуттів і вражень стають подібні історії про кохання і пристрасть, мужніх чоловіків і сміливих жінок. Це трагедія, коли люди наповнюють душу такими серіалами, а не бачать цього всього навколо.

Брат голови села у виставі – загиблий герой війни. За життя він так і не наважився розкрити свою орієнтацію. Замість нього це робить Толік. У такий спосіб прагне змінити на краще людей, які живуть наче тільки від серії до серії «Величного століття». Завдяки йому односельці починають бачити величне століття в собі. Розуміють: воно може бути у нас, а не лише в турецькому серіалі.

Текст: Ілля Прокопенко, Ганна Щокань

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *