Останній командир УПА

Василь Кук

Є люди-епохи, а є люди — кілька епох. Такою особистістю був останній командир УПА Василь Кук. Він народився до Першої світової, пережив лихоліття Другої світової, розквіт і згортання діяльності УПА, потрапив у радянський полон і разом з Україною отримав омріяну свободу в 1991-му. Як сімейна скрута вплинула на його погляди?

Про це, й ще як і коли він загорівся ідеєю збройної боротьби? Як пережив смерть братів Ілька й Іларія, яких стратили за українську державність? Як вибудовував мережу ОУН у Дніпропетровську й перебував у підпіллі на Волині й Галичині? Як продовжував тиху боротьбу в 1970–1980 роки й отримав «друге дихання» після незалежності? На всі ці питання відповідає історикиня Аліна Понипаляк.

Аліна Понипаляк. «Останній командир УПА. Життя і боротьба Василя Кука». К.: Наш Формат, 2021, 256 ст.

Уривок з книжки

ІЗ ЗАХОДУ НА СХІД

Восени 1941 року німецька влада остаточно сформувала свою позицію до українського визвольного руху. Не визнавши Українську державу й перетворивши українські землі на територію інтенсивної колоніальної експлуатації людських і природних ресурсів, Берлін із ситуативного союзника українських націоналістів перетворився на ще одного противника.

Німецька позиція і подальші дії ОУН

У тогочасних умовах Кук і соратники із керівництва ОУН(б) від вересня 1941 року до травня 1942-го залишаються на Західноукраїнських землях (ЗУЗ), налагоджуючи й відновлюючи Організацію після важких втрат.

У цей період ОУН(б) не мала достатньо сил, щоб відкрито протистояти німецьким окупантам, які восени 1941-го перебували на піку військово-політичної могутності. Та попри це й арешти керівного складу, вона продовжила активну роботу на місцях.

Ось які завдання постали перед нею:

1. Максимально інфільтрувати окупаційну поліцію на місцях своїми людьми.

2. Проштовхнути бургомістрів і начальників поліції зі своїх рядів.

3. Звільнити ворожих до ОУН(б) службових осіб.

4. Вести пропагандистську діяльність.

Наприклад, за свідченнями Степана Марчука — одного із заарештованих на початку грудня 1941 року членів ОУН, які були відправлені зі Львова в Житомир, — дізнаємося, що його група усунула з посади бургомістра Житомира, фольксдойча Й. Цільке, бо той не погодився виконувати вказівки ОУН140. Однак Степан Марчук подає на своєму допиті в німецьких спецслужбах цікавіші свідчення:

Прибічники ОУН отримали завдання здійснювати пошук російської (радянської) зброї і боєприпасів та надійно їх переховувати, щоб вони не потрапили в руки німецького вермахту. Коли керівництво ОУН визнає момент за слушний, а необхідні партизанські групи будуть створені, має бути нанесений удар по німецьких окупаційних військах. Партизани будуть формуватися з вірних Бандері міліціонерів… Керівні кола ОУН не вірять у перемогу Німеччини над радянською Росією і Англією…

У боротьбі з окупантами

Кук, який у цей перехідний період перебував у Галичині, допоміг поновити діяльність Організації та сформувати підпільну стратегію протистояння німецькій окупації.

Так наприкінці вересня — на початку жовтня ОУН(б) за участю 10–15 керівників Організації провела в селі Сороки під Львовом І Конференцію. За результатами зібрання було випрацювано підпільно-конспіративні засади діяльності ОУН(б) в умовах німецької окупації та проголошено головний курс на політично-ідеологічне й організаційне опанування ЗУЗ і СУЗ. Конференція визначила основне завдання членства на зимовий період — здійснити організаційний, військовий, конспіративний і світоглядно-виховний вишкіл. Тобто провести підготовчу роботу для відновлення й розбудови міцної кадрової основи Організації — це мало закласти фундамент подальшої боротьби за незалежність України.

На І Конференції також було вирішено перевести більшість кадрів у підпілля і створити нелегальну мережу, готувати бойові кадри, вести пропагандистську діяльність. У цей час створюють військовий штаб, що об’єднував рівненські і львівські штаби, відкривають 37 нелегальних військових шкіл по 300–500 курсантів у кожній. Навесні в лавах ОУН(б) налічувалося майже 12 тисяч учасників і організованих прихильників та до 7 тисяч резервістів-«юнаків»144. Одним із кураторів вишкільної й підготовчої роботи з кінця 1941-го до першої половини 1942 року був саме Василь Кук.

З другої половини вересня 1941-го до початку січня 1942 року репресивний тиск нового режиму поширився від переслідування членів революційної ОУН на всіх представників українського національного руху. У донесенні німецької Служби безпеки від 14 листопада зазначалося:

Серед українських політичних течій, як зазвичай, найбільшу активність розгортає бандерівський напрям ОУН. Міліція в районі Рівне, як видається, потрапила під дуже сильний вплив цього руху… Резюмуючи про українські політичні течії Волині (ОУН (б), ОУН (м), уряду УНР в екзилі (Андрія Лівицького, Павла Скоропадського), можна сказати, що небезпеку являє собою лише ОУН під впливом Степана Бандери.

Уже через 11 днів після цього донесення, 25 листопада 1941 року, поліція безпеки та СД Німеччини отримали засекречений наказ про таємний арешт і страту членів революційної ОУН: 

Айзацкоманда С/5… Зовнішнім постам: Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Вінниця. Стосується: ОУН (Рух Бандери). Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Райхскомісаріаті з метою створити незалежну Україну. Усі функціонери руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники.

Однак лише через два місяці нацистська адміністрація розгорне терор і проти мельниківського крила ОУН, коли в Києві на початку лютого 1942 року в Бабиному Яру буде вбито більшість членів місцевого Проводу ОУН(м).

У квітні 1942-го ОУН(б) під керівництвом Миколи Лебедя скликала на Бережанщині ІІ Конференцію, яка визначила засади діяльності українського визвольного руху на поточний рік. Загалом Постанова ІІ Конференції у стратегічних питаннях не суперечила

рішенням І Конференції чи ІІ Великого збору ОУН у Кракові, що відбувся рівно рік тому. Українські націоналісти продовжували боротися за державну самостійність України, але у своїх планах вони й надалі бачили головним противником більшовицьку Росію.

Важлива деталь: попри репресії німецького окупаційного режиму, він так і не був у цій постанові точно означений як головний ворог:

У сучасній складній і мінливій міжнародній ситуації ми, як і завжди, провадимо далекосяжну боротьбу, яка передбачає різні можливості закінчення війни. Одначе ОУН враховує близьку можливість збройної боротьби за українську державність у слушний час (розбиття Москви). Тому, щоб енергія знову не вилилась на партизанщину, але оформилась на широкий всенародний рух… ми вже тепер організовуємо, мобілізуємо планово сили на всіх ділянках.

Однак до німецької влади вони також не ставилися прихильно, бо розуміли, що німці сприймали українські землі як сировинний придаток, а людей — як робочу силу.

Відчувши наслідки дій карально-репресивного апарату німецької адміністрації і не маючи жодної зовнішньої підтримки (як радянські партизани чи польський визвольний рух), українські націоналісти не хотіли йти на невиправданий ризик, доки не вдасться міцно опертися на власну розгалужену підпільну Організацію по всій Україні. І це правильно, адже навесні 1942 року Німеччина контролювала майже всю континентальну Європу, а її війська стояли під Москвою і втримали відчайдушний контрудар Червоної армії під столицею СРСР, Харковом і в Криму зимою 1941–1942 років. В іншому разі повстання революційної ОУН проти німецьких окупантів у цей час (не без допомоги підпільних мереж, що постачали людей, зброю, провізію та інформацію до повстанських баз, воєнізованих загонів тощо) остаточно знекровило б Організацію й позбавило б її перспектив на майбутню діяльність.

Заплановані кроки на Схід

Важливо, що в Постанові ІІ Конференції особливу увагу приділили питанню діяльності на СУЗ. Близько п’ятої частини тексту було присвячено активності ОУН на Східних українських землях (включно зі Східно-осередніми — Центральна Україна). Зокрема передбачали створити потужну підпільну мережу ОУН на Великій Україні. Для цього треба було зробити такі кроки:

1. Відрядити керівні кадри ОУН у села й міста СУЗ.

2. Активізувати нелегальне політичне життя на окупованих територіях.

3. Подбати про виховання молоді («молодь — свіжі кадри революційного активу»).

4. Здійснити агітаційну й організаційну роботу серед жінок.

5. Поширити ідеологію українського націоналізму.

6. Опанувати промислові центри: «особливо робітничий елемент своєю пропагандою й агітацією, політичною боротьбою, суспільними акціями й організаційною акцією».

7. Узяти під контроль з низу й до верху суспільне, господарське, адміністративне, професійне, транспортне, культурно-освітнє та релігійне життя.

Окремо наголошено на важливості кадрової роботи, особливо серед місцевого населення:

Поширюючи Організацію на Осередніх і Східно-українських землях, прагнемо її спирати на місцевих людях, боремося за постійний приріст кадрів із цих земель та злиття їх з кадрами із Західно-українських земель.

Наразі неможливо точно визначити, яку роль відіграв Кук у формуванні цього політичного рішення й документа. Проте достеменно відомо, що коли арештували й ув’язнили основну частину Проводу ОУН(б), із першого складу керівників Організації фактично залишилися лише другий заступник Степана Бандери — Микола Лебедь та організаційний референт Головного Проводу Василь Кук. Тож можна припустити, що Кук був однією з ключових осіб, від яких залежало рішення ОУН(б) щодо подальшої боротьби за незалежність. Так, воно було колективним, виваженим, випрацьовувалося місяцями (жовтень 1941 — квітень 1942), однак деякі персоналії особливо долучилися до його ухвалення.

«Покарали» Дніпропетровськом

Щоб реалізувати задуми ІІ Конференції, навесні 1942 року Лебедь призначив Кука Головою Проводу ОУН на Південно-східних українських землях (ПівдСУЗ) і відрядив до Дніпропетровська. Можна припустити, що це рішення ухвалювали одночасно із проведенням ІІ Конференції ОУН (з’їзди керівників крайових проводів і лідерів Організації відбувалися рідко). Прийнято вважати, що призначення Василя Кука Головою Проводу ОУН на ПівдСУЗ було його професійним підвищенням, адже Кук міг розгорнути діяльність на новій великій території. Насправді керівництво ОУН так покарало його за те, що Акт 30 червня 1941 року не було проголошено в Києві.

Наплічники зобрали?

«Ну що хлопці, наплічники зобрали?» — усміхнувся Василь Кук, поправляючи кашкета. Усі присутні були в доброму настрої, жартували й радісно очікували на ще одну мандрівку Великою Україною. Цього разу — на Схід. Уперше так далеко.

До операції вони підготувалися, як могли. Не тільки спакували речі, а й продумали, що робитимуть, як поводитимуться з місцевими. Однак вони не знали напевно, які настрої панують на Наддніпрянщині, чим живуть тамтешні люди і які мають погляди. І взагалі — чи почуваються східняки українцями? Хай як, уже понад двадцять років їхні голови затьмарює совєцька пропаганда…

Попри всі побоювання, Василь Кук романтизував «Велику Україну». У його пам’яті зринули Кобзареві вірші, чорні поля і працьовиті люди — люди, які мають гонор і пам’ятають, ким вони є. Усе як у строфах Шевченка, що колись виплекали в ньому, малому хлопцеві, любов до рідного краю.

Завдяки Кобзареві Василь зрозумів, Україна — то не тільки «садок вишневий коло хати». Вона є більшою, а головне — за неї варто боротися.

За неї вже боролися — в уяві Кука постали УНРівський Київ, мітинги на підтримку української державності, які відбувалися на Софійській площі… І за неї боротимуться — принаймні ті відповідальні люди, з якими він зібрався на Схід.

Василь Кук тепер мав відповідати за всі Східні й Південні регіони України, де злагодженої діяльності ОУН не було і яку під час війни вдалося налагодити тільки Куку. Він згадував, що з Головного Проводу в цей час постійно діяла лише референтура пропаганди й невеликий апарат, що фактично виконував обов’язки Провідника ОУН:

Члени Головного Проводу були розкидані. Вони тільки збиралися час від часу на засідання, щоб могли обговорити певні справи і по тому розходилися. Приміром, Клим Савур відходив на північ, я відходив на південь, Дмитро Мирон, приміром, йшов до Києва. І тільки залишалися центральні, лишався пропагандативний відділ, тому що там була друкарня, там була редакція «Ідея і Чин»… Провід діяв як провідники (на місцях).

У цей час поширення мережі ОУН на території Великої України зіткнулося із серйозними викликами й загрозами. Хоча чимало похідних груп і їхніх відділів досягнули поставлених цілей, втрати були суттєвими.

Зокрема 31 серпня 1941 року в Житомирі було вбито двох лідерів мельниківської фракції ОУН — Миколу Сціборського та Омеляна Сеника, а в жовтні того самого року в Миргороді від рук гестапо загинув керівник Центральної похідної групи ОУН(б) Микола Лемик. Формування цивільної адміністрації й допомогових комітетів після відступу радянської влади розконспірували багато активістів ОУН. Тепер німецькій поліції та гестапо було ще легше розправлятися з українськими націоналістами на місцях.

Репресії, яких зазнали оунівці восени 1941 року й зимою 1941–1942 років по всій Україні, попри окремі важливі успіхи, серйозно похитнули їхні структури. Тому й не дивно, що менш як через рік після відходу похідних груп ОУН відсилала із ЗУЗ і так дефіцитні вцілілі кадри, аби підсилити організаційну роботу у Великій Україні.

Однак ситуація, з якою стикнулися молоді патріоти у великих містах на ОСУЗ (Осередньо-східних українських землях) і ПівдСУЗ (Південно-східних українських землях), не відповідала їхнім очікуванням. Так, керівник Південної похідної групи ОУН(б) Зенон Матла, зі слів Кука, покинув тодішній Дніпропетровськ, як і деякі члени й симпатики ОУН із похідних груп. Аргументували вони це тим, що місцеве населення не сприймає їхню програму, а репресії нацистів надто нестерпні. Ось як про труднощі організаційної роботи розповідав Кук:

…провалилися вже групи, зокрема, Південна група. Повертали, сказали мені, що тут, на Сході, дуже важко робити, нічого не можна робити. Так я на Проводі запропонував: якщо така ситуація є, то треба, щоб поїхав я і на місці робив. Кого я буду посилати другого, як вертають люди і говорять, що там не можна робити, що там тяжко робити і там є такі умови… Що тих ідей навіть не сприймають люди, що німці переводять оті розстріли, як у Кривому Розі і взагалі там ситуація, що цілий ряд людей із Похідних груп вернули і сказали, що там не можна нічого робити… Цей Провід відбувався на Львівщині. І так само як Дмитро Мирон — ніхто його не призначав, він просто сказав: «Я йду до Києва, на Схід». А я сказав: «Я їду в Дніпропетровськ».

Також Василь Кук казав, що ще наприкінці 1941 року Дмитро Мирон почав готувати додаткові штати, щоб організувати підпільну мережу на Сході: «… підібрав пару людей, кого треба підшколив (провів первинну підготовку) уже…». Для підкріплення мережі ОУН Мирон також вислав агентів Організації в Новоукраїнку та Олександрію (Кіровоградщина), а також у Дніпропетровськ, де вони зв’язалися з місцевими підпільними структурами українського визвольного руху.

Голос Сходу

З людьми важливо говорити, а ще важливіше — чути їх. У цьому Василь Кук переконався, коли приїхав у Дніпропетровськ.

Тут він облаштував крайовий провід ОУН на Півдні і Сході України: краще місце було годі знайти — воно ідеально підходило, адже розміщувалося на межі.

Тут познайомився з місцевими людьми, які так само, як і він, розмовляли українською, були українцями — тільки виснаженими голодоморами й репресіями, трохи заляканими, але до болю чесними й надто щирими. «Чисті, як сльоза: що думають, те й кажуть», — так Кук оцінював місцеве населення. Ці прості люди відверто говорили, що втомилися від совєтів, репресій і кровожерливості режиму. Кожна селянська родина постраждала від голоду й колективізації.

Це був голос Сходу — голос тих, хто стільки років прожив під цілковитою окупацією, але все одно мав бажання змінювати й будувати Україну.

Василь Кук навіть не очікував на таку підтримку місцевих: люди вірили його словам й допомагали у великих містах і маленьких селах розбудовувати українську справу. Ким вони були? Студентами інститутів, вчорашніми школярами-­комсомольцями, молодими робітниками, а також інтелігенцією і селянством — і просто тими, хто всебічно підтримав ОУН.

Ці люди приходили на конспіративні квартири, де відбувалися просвітницькі лекції та обговорення. А найголовніше — у тих квартирах, які були цілими мережами в кожному місті чи містечку, обговорювали плани дій проти нацистської окупації.

Щоб убезпечити себе й усіх симпатиків Організації, Василь Кук часто змінював «хати» й місця зібрань. Ба більше: як вправний конспіратор, він навіть вдягався й говорив по-різному. То вуса причепить, то окуляри вдягне, то змінить костюм чи капелюх. Або ж навіть спілкуватиметься швидше чи повільніше, спокійніше чи експресивніше.

Це було глибоке підпілля всередині великого міста, що диктувало інші умови. Та й Кук не міг ризикувати безпекою тих, хто повірив в українську ідею і зважився говорити, діяти, іти до спільної мети.

Група на Схід

Приблизно у другій половині травня 1942 року (оскільки саме в травні Зенон Матла покинув територію ПівдСУЗ) Василь Кук сформував окрему невелику групу, з якою вирушив на Схід. Цього разу це вже була не похідна, а підпільна група — добре озброєна ручною стрілецькою зброєю і навчена працювати нелегально. Характеризуючи різницю між похідними й підпільними групами, Василь Кук зазначав:

…вже треба було зовсім друге — там треба було вже суто підпільну роботу… Там же не можна було робити роботу без зброї. Там же ясно було, що як тебе зловлять, то тебе розстріляють.

У червні 1942 року група Кука від Головного Проводу ОУН прибула з Галичини до Середнього Подніпров’я (очевидно, маршрут пролягав через Волинь — Полісся — південь Київщини — Черкащину й далі в Кіровоградську область). Пересуваючись нелегально, група обережно йшла через уже налагоджені Дмитром Мироном нелегальні канали ОУН і потрапила в Кіровоградську область (спочатку зайшла в Новоукраїнку, потім — у Кіровоград, де, установивши зв’язок із місцевим осередком ОУН, рухалася далі через Олександрію (неподалік Дніпропетровської області), а потім — у Дніпродзержинськ (нині Кам’янське)). І саме із Дніпродзержинська досвідчений і обачливий Василь Кук установив контакт із Дніпропетровськом:

Я прибув у Дніпропетровськ влітку 1942 р. Мій попередник Зенон Матла, провідник похідних груп «Південь» повернувся на ЗУЗ, запевняючи, що на Сході України нічого не можна зробити. Зі мною прибула ціла група на Схід. Спочатку я відвідав Кіровоград, потім Дніпродзержинськ, власне з нього ми й почали налагоджувати зв’язки із самим Дніпропетровськом.

На той час Дніпропетровськ був центром діяльності Крайової екзекутиви ОУН на Південно-східних українських землях. Її організаційна мережа на початок літа 1942 року об’єднувала осередки ОУН(б) сучасної Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Донецької, Луганської, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей, Автономної Республіки Крим, а також територій Дону й Кубані сучасної РФ і Придністров’я сучасної

Республіки Молдова. Зокрема у Дніпропетровській області діяли Криворізький, Дніпродзержинський, Нікопольський, Новомосковський і Синельниківський округи ОУН з поділом на відповідні райони. Міські структури Організації також існували в Кривому Розі (керівник Сергій Шерстюк, згодом — Михайло Кривошапка («Василь Микола Козик»)), Нижньодніпровську (діяла молодіжна національна організація), Дніпродзержинську (організував член Південної похідної групи ОУН(б) Степан Держак). На території округів було налагоджено випуск газет «Вільна Україна» (Дніпропетровськ), «Дзвін» (Кривий Ріг), «Промінь» (Нікополь), «Кам’янські вісті» (Дніпродзержинськ) тощо.

Влада в руках оунівців

Від 25 серпня до першої половини осені 1941 року в Дніпропетровську члени похідної групи ОУН створили міліцію й місцеву адміністрацію — міську (керівником став інженер Микола Соколовський) та обласну управи (очолив професор Петро Олійниченко, заступником став Володимир Регей). Адміністрація налагоджувала цивільне життя: відновила роботу об’єктів забезпечення міста (подачу й відведення води, електрики), запустила роботу пекарень, фабрик, а на жовтень 1941 року, окрім відкриття шкіл та інститутів, планувала відновити роботу університету. Тобто виконувала справи, які покинула радянська місцева влада і ще не перейняли німці (вони ставали до роботи через кілька місяців після відходу фронтових частин). У перші дні окупації німецькі структури, які очолював полковник фон Альберті, не перешкоджали розбудові українського самоврядування. Однак уже у вересні 1941 року до міста прибула айнзацкоманда 6 СД під керівництвом обершарфюрера Шварца, що розгорнула терор проти місцевого населення й української адміністрації.

Тим часом у Києві й Харкові

Та в інших українських містах усе було не так гладко. Двадцять п’ятого липня 1942 року, під час спроби втекти від гестапо, біля оперного театру в Києві загинув Провідник ОУН(б) на ОСУЗ Дмитро Мирон («Орлик»)189, а в грудні того самого року було вбито його наступника — Пантелеймона Сака («Могилу»).

Водночас через німецькі репресії Організація так і не змогла розгорнути центр підпільної діяльності в Харкові. (У жовтні 1941-го в Миргороді загинув керівник Центральної похідної групи Микола Лемик, і наступного року революційна ОУН направила із Галичини в Харків Романа Процинського. Однак йому не вдалося створити там потужну мережу підпілля).

Щоб установити прямі зв’язки з Києвом, Кук у 1943-му двічі нелегально їздив до столиці (хоч він і контролював усю Велику Україну, Київ усе одно підсвідомо лишався в його розумінні столицею). Оскільки шлях із Галичини до Києва був ускладнений, то підпільники відпрацювали новий маршрут на Лівобережжі: із Дніпропетровська через Полтаву в Київ, а звідти (через Полтавщину) для підпілля проклали додатковий організаційний канал на Сумщину і Чернігівщину. У Києві Кук, покладаючись на місцеві кадри, швидко відновив роботу ОУН(б):

Після смерті Орлика я перебрав і Київ, і переїхав до Києва, організував заново підпілля. Але це не значить, що я сам це робив — для цього є Провід (ідеться про Провід ОУН на ОСУЗ у Києві), і в цьому Проводі багато є місцевих людей, без яких нічого б не було… Основне — у нас була структура в області, районі — і так аж до села.

Місто, яке єднає

Дніпропетровськ швидко став провідним центром українського визвольного руху нарівні зі Львовом та Києвом. Але це місто мало особливість, на якій наголошував Василь Кук.

Взагалі Дніпропетровськ він є дійсно таким центром, кращим центром, чим Київ. Це я навіть зі своєї практики знаю… І коли в Києві вже в 1943 р. провідника не було, — оті всі землі, вони вже керувалися на Сході із Дніпропетровська…

Вибрати Дніпропетровськ центром діяльності ОУН на Великій Україні було досить вдалим рішенням. Місто є великим індустріальним центром і оточене промисловими містами Нижнього Подніпров’я (Запоріжжя, Нікополь, Павлоград, Дніпродзержинськ (Кам’янське), Кривий Ріг тощо). На сході воно межує з Донбасом (до сучасного Донецька195 — 250 км). На півдні — з портами Чорного й Азовського морів (до Миколаєва й Херсона близько 300 км, до Одеси — 450 км, Мелітополя — 200 км, Маріуполя — 320 км). На північному сході недалеко розташована Полтава (150 км), далі — Харків (220 км), а на північний захід — тодішній Кіровоград (230 км). Відносно недалеко від Дніпропетровська розташовані Крим, Кубань і Донщина, наприклад, до Ростова-на-Дону — 430 км (натомість до Києва — 450 км). Тому й не дивно, що саме Дніпропетровськ через своє географічне розташування найкраще підходив для організаційної роботи ОУН.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *