Подій на вихідні як завжди більше, ніж можна охопити, але я хочу зупинитися на тих, що на перший погляд ніяк не пов’язані між собою.

1. В Дитячій бібліотеці 21 на вул. Посмітного відбулося нагородження лауреатів Першого Всеукраїнського поетичного фестивалю-конкурсу «Нова Одіссея», організованого поетом Іллею Камінським (США), керівником офісу «Одеса – місто літератури ЮНЕСКО» Майєю Дімерлі та «Централізованою бібліотечною системою для дітей» міста Одеса, за підтримкою газети «Вечірня Одеса». 

За підсумком конкурсу був виданий альманах, куди увійшли твори фіналістів та переможців різного віку – від зовсім малюків (6-10 років) до підлітків (11-14)  та юнаків (15-17), серед яких можна зустріти майже зрілих поетів. Я мала певне відношення до  конкурсу (майстер клас та участь у журі) і можу підтвердити, що зустрічаються тексти дуже сильні. А також, що, звісно, тему війни не оминути. 

Ніч грубо махнула пухким покривалом,
І враз стало те, чого ніхто не бажав:
Ворожі ракети золотим сильним шквалом
Летіли, а я мовчки сидів і дрижав
(Борщавецька Анна, 14 років).

…Мерехтять не зірки, а снарядів злісний оскал,
У повітрі вітає запах свинцю, а не свіжої випічки,
Так, тут теж є розсиді поля, але не пшеничні, а бойові…
(Риженко Ангелина, 14 років)

 Зорі ті самі,
А у вікнах міста змінюються.
Змінюються та розпливаються,
Не пам’ятаю тих міст.

…Зорі все чують,
Все бачать і знають,
Знають, що завтра,
Знають про смерті,
Знають про клятих
І про святу землю.
(Василькова Анна, 14 років).

Не мусить бути так, щоб діти писали про свій воєнний досвід – власний, або загальний досвід воюючої батьківщини, про руйновані міста та села, про спаскуджені залізом поля, про вимушену розлуку, як в приведеному тут останньому тексті. Такого не мусить бути. Але ж є. Тут міг би бути довгий пасаж про тих, хто скидає на голови дітей ракети, але я зараз навіть не про них, вони не варті слів. А ось ті, хто тримається під постійними обстрілами (в Одесі останнім часом безперервні тривоги), ті, хто незважаючи на все влаштував для дітей свято, варті того, щоб про них розповісти.

В бібліотеці, де діти отримали подарунки від інших міст літератури ЮНЕСКО, їх привітали самі різні люди, зокрема відомий джазовий піаніст Олексій Петухов. Організаторка Майя Дімерлі у своєму блозі дякує дитячим магазинам «Антошка» за додаткові подарунки учасникам конкурсу, Smile Food, які порадували дітей смаколиками, Одеській зоопарк, обсерваторію та кіностудію, які забезпечили дітям розважальні та пізнавальні заходи. Тобто багато самих різних людей потратили час та ресурси, щоб учасники конкурсу отримали радість і побачили свої тексти надрукованими.

2. В галереї Artodessa, що розташована в мабуть найкращій локації міста – в Літньому театрі Міськсаду, відбулося відкриття виставки живопису та графіки «Архітектоніка», яка зібрала твори одеських архітекторів та дизайнерів.

Роботи насправді й об’єднує одна тільки належність митців до архітектурної галузі, вони дуже різні – від цифрового арта Євгена Запоточного (тут мабуть є певна прив’язка до професії архітектора, який звик до взаємодії з комп’ютером), до щемливих пейзажів – акварелей Надії Владової та пастелей Вікторії Стефчишиної, і до вишуканих напівабстракцій Ігора Комашні. Роботи такі різні, що виставці мабуть бракує цілісності, спільної ідеї, але це їй не завадило, бо виставка – частково за рахунок саме своєї «прозорості», «відкритості», частково за рахунок локації стала містом зустрічі та спілкування одеської художньої богеми, тобто міцним об’єднуючим фактором. Сама скляна, прозора конструкція галереї мов би виплескує глядачів та гостей в затишний простір дворика Літнього театру,  де так приємно сидіти та говорити про мистецтво та життя (на що й надихають роботи художників). До речі на зворотному шляху  ми з художницею Еленою Сердюченко водночас прийшли до думки, що дуже доречно було б організувати виставку «Ланжеронівськіх куль», бо мало в Одесі знайдеться художників, що не спокусилися цією мальовничою локацією, яка вже стала мабуть символом одеського мистецтва (Ланжеронівська куля авжеж була, на акварелі Надії Владової).

3. І нарешті в Одеському Ботсаду  мешканці Одеси допомагали фахівцям прибиратися після наслідків ракетного удару – переносили чутливі до сонця рослини в тінь, розбивали нову клумбу, але головне – прибирали уламки скла, яким був устелений грунт оранжерей.  Треба сказати, що відгукнулося багато народу, від немолодих вже людей до студентів, від тендітних, але сильних жінок до кремезних чоловіків. Оранжереї Одеського ботсаду, взагалі Ботсад – чудове місце, яке призначено для прогулянок та екскурсій, для небайдужих садоводів, для закоханих та дітлахів, підпало під удар російської ракети і вимагало рятівних операцій. Відгукнулися як завжди волонтери – аж до крішнаїтської спільноти “Їжа життя”, яка взагалі підгодовує волонтерські організації. Працювати в такому дивному місті в оточені хороших людей (погані не ходять волонтерити) бажав би мабуть кожен, але не будемо забувати, що саме звело нас до купи. А це війна. Війна намагається зруйнувати те, що ми намагаємося зберегти. А ми намагаємося зберегти дуже прості речі. Мирне життя, норму. Взаємодопомогу. Можливість спілкування. Можливість творити. Там де вони роблять хаос і смерть, ми відповідаємо за творчість, взаємодопомогу, та життя. То ж не будемо забувати, у якому світі ми живемо, і що є багато різних засобів протистояти навалі. Про них  і є сьогоднішня розповідь.

Текст: Марія Галіна