Вельтмейстери по-українськи

Вельтмейстри

У Музеї театрального, музичного та кіномистецтва працює виставка «Ексцентрика та експресія. Українська авангардна сценографія». Ескізи костюмів до театральних постановок п’яти гучних імен українського авангарду – Екстер, Петрицького, Меллера, Косарєва, Хвостенко-Хвостова –  справжній, вітальний приклад того, художники реалізовували творчі знахідки в прикладному мистецтві, моді. Їх робота з формою, лінією, кольором багато чому навчила світ моди й виглядає сучасно. Крім пізнавальної цінності (і краси) експонатів корисно бачити: український авангард – неймовірно сучасний, він співзвучний нам, нашому часу. Дослідник  Дмитро Горбачов назвав головні імена українського авангарду, його список ширше, ніж демонструє виставка, і стосується не тільки авангарду театрального.

…Тема українського авангарду досить нова. Власне, російський авангард також відкрили на Заході лише в 1960-х роках. Деяких художників знали, особливо тих, що емігрували на Захід. Знали Малевича, Татліна. Але ніхто не знав, що вони українські художники, ще й свідомі українці. Якось американський дослідник Боулт сказав: «Є поняття російський авангард, це певна цілісність. В ньому багато національних ешелонів, на які ми, американці, довгий час не звертали увагу. І раптом: грузини, євреї, українці кажуть, що там багато їхнього. Тепер ми зрозуміли, чому Бурлюк разюче неподібний до Філонова, хоча вони однією мовою говорять, але акцент різний, різні традиції. Філонов має російську лісову ментальність, а в Бурлюка – степова, українська, як і в Малевича. Тепер ми зрозуміли чому, наприклад, Якулов, теж кубіст, але якийсь інакший. А все тому, що він грузинський вірменин і на нього сильно вплинула перська мініатюра». І Боулт став україністом на моїх очах. В останній своїй статті він написав : «Візьмімо будь-яку розвинуту культуру: французька, німецька, російська, українська». Ми так не наважуємося ще й досі. Ще й україністкою зробив свою дружину італійку Ніколету Міслер. Вона займається авангардним танцем 20-х років. А в Україні творили генії хореографії Ніжинська, Фореггер, Голейзовський, учасники школи руху Курбаса. На моїх очах з десяток людей стали україністами, але оскільки особливого інтересу з боку України вони не бачать, багато з них перестали бути ними.

В 1960-х роках ми почали писати про Петрицького, тоді ж випадково відкрили Богомазова. Десятки років його роботи лежали без руху, доки мій знайомий Парніс не побував у його вдови. Після цього він cказав мені: “Діма, іди і дивись”. Я був вражений. 

Вельтмейстери по-українськи Александр Богомазов. Автопортрет (1911)

Ми зробили виставку Богомазова на початку 1966-го року завдяки Загребельному. Він дозволив це зробити в Спілці письменників, тим часом як Спілка художників не пропускала формалістів. А тут вони нічого не змогли вдіяти. При мені Загребельному зателефонували зі Спілки художників і сказали: “Ви мусите з нами консультуватися. Ми точно знаємо, що можна, а що не можна”. Той скипів і у відповідь: “Спілка художників – найреакційніша організація Радянського союзу, я ніколи до вас не звернуся!”. Завдяки йому Богомазова відкрили кияни, тоді в Спілці письменників було кілька десятків його творів. Пригадую, ми показували Загребельному картини, перед тим як експонувати. Серед них була “Тюрма”, яку потім купив Диченко.  Виставка в 1965-му готувалася. Це при тому, що в 1962-му році на абстракціоністів насипався Хрущов з криками: “Эта голая фулька” (оголена Фалька), а в 1965-му році прокотилися в Україні масові арешти дисидентів.  А тут “Тюрма”. Директор Будинку письменників каже: “Павле Архиповичу, може не варто?”. А той, ще раз уважно подивившись, – “Нехай буде”. Наша  київська інтелігенція просто отетеріла. Яблонська сказала: “Не може бути!”, а  Сумар написав “Такий рівень, так це ж Пікассо”. Думали, що у нас такого не було і бути не може. Пам’ятаю, один непоганий київський художник бідкався у 1959-му році: “Нашій культурі не поталанило, у нас не було своїх Пікассо. У нас були скромні художники Пимоненко, Світославський. Але батьків не обирають”. Виявилося, що Богомазов і є Пікассо, а Пимоненко – улюблений вчитель Малевича, потім у нього вчилася Екстер, і Архипенко починав як живописець. 

Вельтмейстери по-українськи Мария Синякова. Эскиз женского костюма. 1920-е

Із Загребельним було пов’язано ім’я Синякової. Я показав йому твори, а він запропонував виставити у Спілці письменників. Але ж потрібно було оформити, що обійшлося би в 60 рублів. А у мене була зарплата 70, так що я б не потягнув. Він витяг 60 рублів і дав мені… Мені Синякову відкрив Парніс. Він же займався Хлєбніковим, а Синякова – його муза. “Синие оковы” — це ж вона. Знайшов її на горищі в Москві, іпотім відвіз мене туди . Я був вражений її красою. За паспортом їй тоді було 70 років, а фактично під 80, але вона була красуня. Ще Косарєв мені розповідав: “Коли ми йшли Харковом, золотокоса з блакитними очима красуня Синякова привертала увагу. Харків’яни зупинялися”. Я тоді подумав, що тепер розумію, як можна закохатися в старих. Ми сиділи на горищі, відбиралиі описували твори. Я кажу: “Як назвати?” “Та як хочете, так і називайте”. Я: “А в якому році?” “Я забула”.  Я: “Давайте  напишемо 1914-й”. Так що, коли мистецтвознавці б`ються за  точне датування, художнику це до лампочки. Твори ми відібрали, привезли, повісили, і запрошуємо, щоб приїхала художниця. Вона щось припізнилася, ніяк не їде. Виявляється, шукала 30 рублів на квиток до Києва. Продала акварель своїй рідній сестрі Оксані, дружині Асєєва, у неї гроші водилися. Жила вона у нас, і Лілічка моя її годувала. Одного разу, правда, дружина мені доручила підігріти картоплю з м’ясом, а я, мабуть, погано це зробив. Дивлюся, Синякова їсть, але без ентузіазму. Виявляється, воно холодне, мені досі соромно…Це була перша її персональна виставка. Ми з Парнісом склали і надрукували біографію. За паспортом вона народилася 1899-го року, а далі щось несусвітенне – в 1911-му році відома художниця, в 1912-му вийшла заміж. Так ми і зрозуміли, що вона 1890-го року. Їй видали паспорт за Сталіна, то нуль було грішно не подовжити. Тому ми написали ухильно “народилася в 1890-х”… Пам’ятаю, вона подивилася експозицію, потім читає про себе, і раптом до нас з Парнісом звертається: “Что это за 1890-е годы?”. А ми не знаємо, що їй відповісти… Коли Парніс привіз мені її твори з Москви, він показав мені живопис, невеличкі картинки сезоністські, гарні, але нічого надзвичайного. А от акварелі – це рівень Гончарової. Ми зробили виставку, у журналі Декоративное искусство надрукували мою з Парнісом статтю, з гарними репродукціями, і вона пішла по міжнародних руках. І Тбілісі купує, і Третьяковка, і Париж. Після виставки Синякова хотіла подарувати усі твори музею, а мене якраз звідти виганяли. Я був певен, що щось станеться, ще знищать їх у розпал боротьби з формалізмом. Тому повернув їх їй, і правильно зробив. Ці твори розійшлися по світу, що для художника дуже важливо. 

Вельтмейстери по-українськи Скорость. Пожарные. 1922 г. Экспозиция отдела советского искусства на Международной выставке в Амстердаме, 1923 г.

Музей українського мистецтва міг би мати твори авангардиста Климента Редька. Я тоді вже не працював в музеї, але ходив по художниках, їх родичах. От в Москві я надибав вдову Климента Редька. Вона в своїй невеличкій квартирі зробила стелажі, де стояли всі картини . Я подивився і кажу: “Прекрасні картини. А можна, щоб музею українському подарували?”. Вона погодилась. Якби я працював там, я б забрав. А так приїхав і кажу: “Дівчата, на шару вам дають. Ідіть і забирайте”. “О, это ехать в Москву, это через министерство, відрядження”. І не поїхали, відтак в музеї і досі немає жодної його роботи. Редько вчився деякий час у Бойчука, тут у Києві, потім у Екстер, а згодом захопився Малевичем. Поїхавши до Москви, він разом з Нікрітіним, ще одним київським авнгардистом, створив стиль“электроорганизм”, або “свеченизм”. Сам Редько деякий час працював і вчився в Києво-Печерській лаврі, звідсіля оце містичне світло невечірнє і є свєчєнізм. До речі, тоді ж Екстер привезла з Парижа фотографії Пікассо. І Редько пише в своїх мемуарах: “Ми з Чекригіним, це перший ілюстратор Маяковського, теж вчився в Лаврі, ми з ним, значить, лежимо на березі ставка в Китаївській пустиніі розглядаємо кубістичні репродукції. Розуміємо, що вже щось нове і зовсім інше, котре нас захоплює. І ми розуміємо, що  щось з цього можна зробити”. Він сам тоді ще не знав, що заприятелює з Пікассо в Парижі. Луначарський послав його туди на вишкіл, і там він досить успішно виставлявся. Ним зацікавився Пікассо, прийшов до нього в майстерню. Редько показав йому надзвичайно ефектну картину з північним сяйвом. Пікассо запитує: “А де ви це намалювали?”. А той каже: “На півночі”. “І ви після цього приїхали до Парижа? Я би не поїхав, в Парижі ви такого нічого не побачите”. Редько подарував Пікассо свого малюнка, і той запросив його до себе. Приходить до Пікассо, а він каже: “На жаль, нічого не можу подарувати з картин тому, що я не встиг намалювати, а вже бірочка висить. Я вже продав на корню, так сказати б. Так що я якусь носильну річ свою подарую”. Довго шукав і вибрав майже цілий светр, таким був скнарою. Коли Редько повернувся, він тільки те й робив, що показував “почти не рваный свитер Пикассо”. Після закінчення стажування, в 1935-му році повернувся до Москви, а в Москві на ту пору точилася  боротьба з формалізмом, з усім французьким, і президент академії мистецтва Герасимов  Олександр викликав Редька і показав кулак: “Якщо будеш писати по-французьки, матимеш стусанів”. Потрібно було писати реалістично. А грошей нема, тому він вирішив наваяти портрет Сталіна в фотографічній манері. Приніс на художню раду, а там помітили невеличкий фрагмент в імпресіоністичному дусі. “Нет, это все французское, не пойдет”. Коли почали громити євреїв, Редько, як Синякова та багато інших слов`ян – для прикриття антисемітизму –  потрапили до числа космополітів і його вигнали зі Спілки художників. Це називалося “бить рублем”. Щоб трошки підзаробити, Редько таємно вів гурток  у передмісті Москви. Однак тоді у нього почалися проблеми з тиском, від гіпертонії він і помер в 1956-му році. 

Вельтмейстери по-українськи

Петрицький був людиною з дещо похмурим гумором, у мене навіть є стаття “Похмурий гумор ювіляра” про нього. Наприклад, ідуть збори, демагог, партійний керівник-художник виступає: “Я прежде всего – коммунист, а потом художник”. Петрицький з місця: “Да, но когда настанет это потом?”. В 1947-му році почалася нагінка на імпресіонізм, передостання конвульсія Сталіна. Коли починалися репресії, то всі галузі Радянського союзу, включно з фізикою, хімією, мусили знайти ворогів народу. Серед художників це було нескладно зробити, бо заборонено було все: конструктивізм, кубізм, сезанізм. Залишалися недоторканими лише реалізм й імпресіонізм. Вибору не було, почали цькувати імпресіоністів.

Вельтмейстери по-українськи
Анатолий Петрицкий, эскиз костюма Тай-Хоя для спектакля «Красный мак». Бумага, аппликация, акварель, 56 × 72,5 см. 1927.

На зборах художників виступив і Петрицький: “Да, партія знов відкрила нам очі, на Пікассо, на імпресіоністів. Тому я пропоную засудити Олександра Герасимова (який, власне, і займався пошуком ворогів), який вчився в імпресіоніста Коровіна і сам малював по-імпресіоністськи”. Отакі от великі художники. 

Вельтмейстери по-українськи
Давид Бурлюк. «Автопортрет с женой Марусей»

Довгий час ми нічого не знали про цих художників, багато повідкривали росіяни, але у них немає слуху на українську ноту, і це цілком зрозуміло. Вони чують російську ноту, а ми чуємо українську. От вони відкрили Бурлюка. Ленінградці, більш національно толерантні, ніж москвичі, ще раніше писали, що він ніколи не забував своєї малої “родины України”. Сам він себе називав “отец российского футуризма”, не “русского”,  значить в межах Російської імперії. Це трошки інше. Однак часто пишуть “русского футуризма”. Я б’юсь в істериці, протестую, але… В архіві Бурлюка в бібліотеці Салтикова-Щедрина я вперше прочитав: “Украина имеет в моем лице самого верного сына, у меня колорит национальный”. Тобто, він був свідомим українцем, хоча і російськомовний. Він сам писав в оповіданні “Предки мои»: может, вскоре и на родной украинский язык перейду”. А перейти на іншу мову літературну непросто. Він 50 разів малював козаків Мамаїв, він же неопримітивіст, харків’яни це дуже любили. Це вже наш человек. Я почитав уважно його вірші, сповнені українізмів. Йому навіть, як Гоголю свого часу, закидали: “Що ж ви, пишете по-русски, а сколько украинизмов!”. У спогадах про нього писали “Говорив з хохляцьким акцентом, причому що міг говорити нормально, але ні, для нього це принципово”. Маяковський, коли знайомив Бурлюка, говорив: “Знакомьтесь, мой друг хохол”. Я, уже приписав Бурлюка до України, а потім дивлюся, він у Японії пише повість “Ошима. Японський Декамерон”. Виявляється, повість еротична, але присвячена білоцерківщині. Чому? Зібралися там Пальмов, Бурлюк і ще хтось третій, а їх японки не цікавлять, як з досадою написав Бурлюк, “это японское плоскозадство» его не устраивало. От вони вечорами згадують свої походеньки в Україні…Я колись почав збирати улюблені анекдоти видатних людей. Бурлюк любив розповідати бувальщину, з тих часів, коли він зовсім маленький ще жив в Україні. Стався такий випадок зі священиком, він підготував проповідь, поклав у брюки, але, переодягнувшись, забув її перекласти. От під час відправи він каже: “Живітє, братіє, по Божому, як написано… як написано в моїх старих штанах”. 

Вельтмейстери по-українськи

Єрмилов народився в Харкові, був україно-орієнтований, хоча і російськомовний. Тепер уже в діаспорі кажуть, що  патріотом може бути й російськомовний. І абсолютно правильно. Єрмилов, Синякова, вже і Косарєва приписали до п’ятірки великих українських сценографів. Скоро відбудеться виставка, і у довідці про Косарєва написано  “футурист з Красної Поляни”. Оскільки він належав до гуртка Синякової, а сестри-красуні Синякови були нудистами. В Україні було дві нудистські колонії міжнародного класу, одна з них – краснополянська. Усіх, хто приїжджав, Синякова моментально роздягала і малювала. Приїхав Хлєбніков, і йому кажуть “Раздевайтесь!” Він: “Я не эфеб”. Але і він здався. У Косарєва є малюнок, де Синякова на першому плані, а трошки далі Хлєбніков нагий. Синякова пригадувала, що, коли вони ходили селом, в міні і з декольте, “хлопчики бігли за нами і кричали “Синяки-голяки”. А Хлєбніков скоротив до “синголи” і написав знаменитий вірш “вперед, вперед, ватаго, вперед, вперед синголи”. Згодом один хлєбнікознавець, написав у коментарях “якесь невідоме монгольське плем’я синголи”, а насправді все дуже просто”. 

Вельтмейстери по-українськи
Виктор Пальмов “Украинское село зимой”, 1919-20

Ще ми відкрили Пальмова, в Українському музеї на списанні були його твори. Він любив дитячі малюнки і малограмотних художників-самоуків, які писали з помилками, як Маруся Приймаченко. Ще Жданко розповідала мені: “Я з Пальмовим приятелювала, і Крамаренко теж. Одного разу Пальмов намалював при нас картину промовляючи дитячу поспівку. Малює і говорить: “Птичка какает на ветке, баба ходит срать в овин, так позвольте ж вас поздравить со днем ваших именин”. Його учні розповідали мені, що він був абсолютно нецеремонний, то підійде і скаже: “Бросьте это сезановское мыло разводить”, то скине з ослінчика, сяде і покаже, як правильно. У нього є картина “Пляж”, також в колекції Дяченка. Він пішов на дніпровський пляж з дружиною, і з жахом усвідомив, що вона не вміє плавати. А він же колись два дні провів як матрос, коли їхав з Бурлюком в Японію з Владивостока. Бурлюку квиток купили, а Пальмову ні, тому він  найнявся кочегаром. І ось дружина матроса не вміє плавати. Цього він потерпіти не міг, вивіз її на глибоке місце і кинув у воду, а вона не зрозуміла, що з добрих міркувань. Вона виринаючи кричала: “Я давно поняла, что ты меня разлюбил”. Коли вона вже не могла кричати, він витяг її, відвіз до бережка і каже: “А теперь плавай”. І вона справді швидко навчилася триматися на воді. Художник Тряскін ще одну цікаву історію розповів. Прийшов він до свого товариша Пальмова, його дружина сидить, чай готує. Відчиняються двері ванної, виходить голий Пальмов і сідає пити чай. Каже: “А що тут такого? Вона моя дружина, ти мій приятель, чого тут панькатися”. Чим мені подобається вся ця футуристична братія – з ними не нудно. 

Вельтмейстери по-українськи

На Малевича ми вийшли вперше в 1977 чи 1978 році, в Москві, у знаменитого колекціонера Рубінштейна, Рубі ми його називали. Він дав мені почитати автобіографію Малевича. Я ніколи не думав, що він народився в Києві. Читаю, а там написано “он и я были украинцами”. Сестра Малевича казала мені, що добре знав українську мову. Потім я зрозумів чому, він до 17 років взагалі російською не користувався, польською вдома, а українською на вулиці, він же по селах жив. Він пише, що першу картинку його купили за 5 рублів у Конотопі, вистачило на сало і вуджену ковбасу на місяць. Також згадує про свою любов до селян, вони ж його навчили народного мистецтва. Я зараз наполягаю на тому, що супрематизм виник під впливом Пікассо, але він все-таки ближче до народного. Малевич про це ніколи не писав тому, що не хотів бути сільським художником, він же професіонал, ще й європеєць. Про супрематизм він написав брошуру “От Пикассо до супрематизма”.  В автобіографії він пише, що вперше він почув російську мову від художників, які приїхали в село розмальовувати іконостас. І він з хлопчиком знайомим ішли крадькома за ними, а потім дивилися, як вони малюють. Селяни ж розмальовували стіни, а не полотна. Потім, каже, вони помалювавши сіли обідати,  “говорили они по- русски”. Для нього це екзотична мова була. Мої приятелі в Москві кажуть мені: “У вас какое-то странное поведение. Все, что плохо лежит, вы украинизируете”. Тут я дивлюся, Малевич “плохо лежит”. Все одно кажуть, що в світі його знають російським. Можливо і так, але у мене є німецький вертербух, присвячений художникам 20-го сторіччя, 1994-го року, де написано “Малевич Казимир Ukrainischer Maler und Bildhauer”. За рік до того ми зробили виставку Український авангард в Мюнхені, де усі побачили – народився в Києві, там само працював і жив, мав винятково український пісенний репертуар. Навіть улюблена пісня у нього була “гуде вітер вельми в полі, реве ліс ламає”, музика Глинки, до речі. Болт каже: “Ви знаєте, коли відкрився український аспект Малевича, ми багато чого нарешті зрозуміли, бо і то не можем пояснити, і це. Десять років ми, малевичезнавці, крутимося на холостому ходу, бо багато таємниць, а ключа до них не маємо”. Нарешті стало зрозуміло, чому він був безбарвний, а став барвистий. Бо до Києва повернувся. Тут йому дали працювати тоді в Україні. З Росії почали емігрувати ліві художники, поети і режисери. Там все було заборонено, а тут Скрипник навпаки казав: “Давайте працюйте, українська культура мусить бути повноструктурна, не лише  етнографічна. А треба, щоб ми модерними були”. І тому тут було створено нормальні умови. 

Вельтмейстери по-українськи

Терентьєву Скрипник дозволив в Харкові створити перший в світі професійний театр абсурду, який називався СОЗ – соціалістичні змагання. Він тут і в рідному Херсоні, і в Одесі, ставив потрясні абсурдистські спектаклі. Пам’ятаю, до мене звернувся приятель Парніса, Марцадурі, італійський театрознавець, який займався Терентьєвим. Він попросив мене знайти українські рецензії і надіслати йому. Виявилося, що рецензій було дуже багато, і наша студентка написала про нього диплом. Так що з Парижа приїздили до нашої кафедри у Київ, щоб читати нові матеріали про Терентьєва. До речі, Марцадурі в Болонському університеті очолював відділ, який займався Терентьєвим, вони видали повне його зібрання. На захист диплому нашої студентки нагодився Скуратівський, який, погортавши його, сказав: “Ви знаєте, якби Ярема боронила свій диплом в Болонському університеті, то її б довго не допускали до захисту, бо її б довго носили на руках”. 

Вельтмейстери по-українськи

Тепер я перейдемо до Татліна. Я запитую у Васі Ракітіна: “Вася, Малевича можна вважати українським?”  -Ну так, Малевича можна. Я: “А Татліна?” Він: “Татліна нет”. Тоді знайшов цю обкладинку, я так шкодую, що ми не змогли колір її відтворити. Конструктивізм потрясний. Ця лінієчка, поле оце ліворуч червоне. Приїхав сюди малевичезнавець і знавець авангарду світового та польського Шимон Бойко. Він каже: “Ну добре, з Малевичем ще так-сяк, ну а Татлін  причім?” Показую обкладинку українською мовою, зроблену Татліним у Києві. То він каже: “Убедили”. Потім оцей рельєф Татліна з мюнхенської колекції, знаєте що це? Це бандура, він же був бандурист. У нього і репертуар був відповідний. І жовто-блакитна, це я так називаю в піку москалям, кубізована бандура. Але у світі він ще залишається російським. 

Вельтмейстери по-українськи

І наостанок Епштейн. Я в Москві бував у вдови Крамаренка Жданко, вона дарувала картини чоловіка нашому музею. От вона і каже: “Ви знаєте, тут неподалік мешкає сестра Епштейна. Це великий художник був. Їдьте до Сокольників”. Я поїхав, а у неї в передпокої папка лежить з його малюнками. Побут нужденний. Як хтось сказав: “Єврей якщо багатий, то вже багатий, а якщо бідний, то далі вже нікуди”. Вона показала мені геніальні малюнки, а я запитую: “Можна, щоб Ви їх музею подарували?”. “Безперечно, вони тут лежать вже десятки років, нікому не потрібні”. Я їх привіз, про всяк випадок записав до так званого науково-допоміжного фонду. На випадок цензури, бо цим фондом ніхто особливо не цікавився. Розповідаю Загребельному про великого художника, показую йому роботи, а він каже: “Справді великий. Давайте його покажемо у нас”. Оформлюю роботи, іду до директора Будинку художників і кажу йому: “Це буде не менш сенсаційна виставка, ніж Богомазова”. Він каже: “Так, ми вже призначили дату. Але доведеться скасувати виставку”. “Чому?”. “Вчора євреї напали на арабів, шестиденна війна”. Я кажу: “А Епштейн тут причому? Він же помер 1949 року, вчасно”. “Колективна провина. Жид он всякому виноват”. Так виставка і не відбулась.

Текст: Дмитро Горбачов, Вiка Федорiна

  • Що: виставка «Ексцентрика та Експресія. Українська авангардна сценографія»
  • Коли: виставка триватиме до 7 грудня; 10:00 до 17:30
  • Де: Лаврська, 9, корп. 26

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *