«Велике коло» — епічний бестселер, монументальний та емоційний роман, що розповідає історію сміливої пілотеси, яка вирішила за всяку ціну здійснити свою найбільшу мрію.
1914 рік, Америка. Після порятунку з океанського лайнера, що зазнав катастрофи, Меріан і Джеймі Ґрейвсів забирає до себе на виховання їхній дядечко — ексцентричний та не дуже відповідальний чоловік. Через кілька років Меріан зустрічає пару сміливих пілотів і назавжди закохується у польоти.
Століття потому відома актриса Гедлі Бакстер отримує роль Меріан у фільмі. Енергійна, прониклива й талановита, Гедлі прагне зламати стереотипний образ, який навколо неї створила романтична кінофраншиза. Вона вживається в образ героїні, захопливо відкриваючи для себе історію реальної Меріан. Долі двох жінок схожі. Кожна з них опанована жагою до пізнання себе, хоча їхні історії тривають у різних місцях і в різні часи.
Меґґі Шіпстед. Велике коло, — переклад: Вікторія Зенгва. Львів: Видавництво Старого Лева, 2024, 824 ст.
Замовити
«Джозефіна Етерна»
Ґлазґо, Шотландія
Квітень 1909 року
Недобудований корабель. Корпус без димарів, зафіксований у своїй стапелі сталевою рамою згори і дерев’яною колискою унизу. За кормою, над чотирма безсилими бутонами виставлених гвинтів, річка Клайд тече зеленню у несподіваному сонці.
Від кіля до ватерлінії «Джозефіна» іржаво-червона, а вище спеціально для спуску пофарбована білим, немов наречена. (Білий краще виходить на газетних знімках.) Після спалахів фотоапаратів, коли вона залишиться самотньо пришвартованою на річці для спорядження, робітники стануть на дошки, які спустять з бортів на товстих канатах, і пофарбують пластини й заклепки корпусу глянцево-чорним.
Піднімуть, вкрутять, прив’яжуть два димарі. Обіб’ють тиком палуби, обшиють коридори й салони панелями з червоного дерева, горіха й дуба. На кораблі з’являться дивани, канапи і шезлонги, ліжка та ванни, морські пейзажі в позолочених рамах, боги й богині з бронзи та алебастру. Для першого класу — фарфор з позолоченим візерунком якорів (емблема компанії L&O Lines). Для другого — сині якорі (синій — колір компанії). Третій клас обійдеться простим білим посудом, а команда —олов’яним. Прибудуть криті вагони з кришталем, сріблом і порцеляною, дамастом й оксамитом. Крани завантажать на борт три фортепіано, що бовтатимуться у сітках, наче чудовиська з неприродно випростаними ногами. Вгору трапом поїде гай пальм у горщиках. Повісять люстри. Поскладають купами шезлонги на шарнірах, схожі на щелепи алігаторів. Нарешті через отвори низько в корпусі, у бункери під ватерлінією, подалі від пишного вбрання, подадуть першу порцію вугілля. Перший вогонь запалає глибоко в її печах.
Але в день спуску вона була просто оболонкою, голим, позбавленим будь-якого комфорту шматком заліза. У її тіні штовхався натовп: галасливі компанії корабельних робітників, ґлазґівські родини, спраглі видовищ, вуличні хлопчиська, які торгують газетами та сандвічами. Яскраво-блакитне небо розстелилося над їхніми головами, немов вимпел. У цьому місті туману та сажі таке небо в день спуску — гарний знак. Грав духовий оркестр.
Пані Ллойд Файффер, Матильда, дружина нового американського власника корабля, стояла на платформі, окантованій синьо-білим, з пляшкою скотчу, затиснутою під рукою.
— Хіба це не повинно бути шампанське? — запитала вона чоловіка.
— Не в Ґлазґо, — відповів він.
Матильда мала розбити пляшку об корабель та охрестити його іменем, сама згадка про яке завдавала їй болю. Їй не терпілося катарсистично розбити скло, щоб покінчити з цим, але зараз вона могла лише чекати. Спуск затримувався. Ллойд метушився, щось зауважував корабельному архітектору, що завмер від хвилювання. Біля платформи блукало кілька пригнічених англійців у капелюхах-казанках, пара шотландців із кораблебудівної фірми та інші люди, яких вона не могла визначити.
Цей корабель уже наполовину побудували, коли фірма L&O Lines, заснована в Нью-Йорку Ллойдовим батьком, Ернстом, 1857 року і успадкована Ллойдом 1906-го, придбала збиткову англійську фірму, що його замовила. (Замовила її, завжди виправляв її Ллойд. Але для Матильди корабель — це завжди він.) Вони саме обшивали корпус, коли гроші скінчилися, тож було вирішено, що Ллойдові долари обернуться на стерлінги, а потім — на сталь. Чоловіки у капелюхах-казанках зі самого Лондона щось зазначали про прекрасну погоду, початок будівництва корабля, сперечалися про креслення, про розсудливе ім’я, яким Ллойд знехтував. Усе це закінчувалося як зазвичай: рогоносці у старанно начищених капелюхах на прикрашеній паперовими прапорцями платформі, запальний марш духового оркестру, що булькав десь біля їхніх ніг. Стапель змастили жиром, щоб полегшити рух корабля, і Матильда відчула, як густий тваринний запах проникає в її одяг, огортає шкіру.
Ллойд хотів новий лайнер, щоб оновити L&O. Коли помер Ернст, флот компанії застарів і вийшов із ладу. Здебільшого то були перевізні пароплави, задіяні в береговій торгівлі, плюс кілька пасажирсько-вантажних кораблів, що ледь пихкали через Атлантику, і зношені вітрильники, що досі ходили тихоокеанськими маршрутами за зерном та гуано. Цей корабель не стане найбільшим, найшвидшим чи найрозкішнішим лайнером, що колись вирушав з Європи. Він аж ніяк не може конкурувати з монстрами «Вайт Старт Лайн», побудованими в Белфасті, але, як сказав Ллойд Матильді, це буде гідна ставка за столом товстосумів.
— Що новенького? — прогарчав Ллойд, налякавши її.
Питання адресувалося Еддісону Ґрейвсу, капітанові Ґрейвсу. Він стояв неподалік, справді велетенський, хоч і горбився, немов вибачаючись за свій зріст. Майже хворобливо худий, але кістки масивні й важкі, як дубини.
— Проблема в системі запуску, — повідомив він Ллойду. — Це не повинно зайняти багато часу.
Ллойд насупився на корабель.
— Вона немов у кайданах. А має бути в морі. Як гадаєте, Ґрейвсе? — він раптово спалахнув. — Не скажете, що вона неперевершено чарівна?
Над ними височів форштевень, гострий, як лезо.
— Вона буде гарним кораблем, — спокійно відповів Ґрейвс.
Ґрейвс мав стати першим капітаном корабля, тож прибув на запуск із Ллойдом, Матильдою і чотирма Файфферовими синами: Генрі, найстаршим, якому сім; Ліндером, якому не було навіть року; і з Кліффордом та Робертом між ними. Дітей зараз відвели вбік дві няньки. У подорожі Матильда сподівалася розтопити серце Ґрейвса. Він не був недобрим, ніколи — неввічливим, але його душа здавалася непроникною. Навіть найсміливіші спроби дослідити її були марними. «Що приваблює вас у морі, капітане Ґрейвсе?» — запитала вона якось за вечерею. Він відповів: «Якщо йти досить далеко в будь-якому напрямку, то зрештою знайдеш море, пані Файффер», — і вона відчула, начебто нею знехтували. Для неї Ґрейвс став уособленням непроникного чоловічого стилю життя. Ллойд любив його всім серцем, як, здається, не любив більше нікого і як напевно ніколи не любив Матильду. «Я заборгував йому життя», — повторював він багато разів. «Життя неможливо заборгувати, — одного разу заперечила Матильда, — бо тоді воно насправді тобі не належить, а значить, не було й урятоване». Але Ллойд лише розсміявся і запитав, чи вона збирається стати філософинею.
Юнаками Ґрейвс і Ллойд разом плавали на барці. Ґрейвс був матросом, а Ллойд, який щойно випустився з Єля, трохи вдавав моряка. Ернст, батько Ллойда, постановив: якщо Ллойд хоче успадкувати L&O, то має буквально навчитися в’язати вузли. Коли вайлуватий Ллойд випав за борт біля Чилі, Ґрейвс швидко зорієнтувався, кинув йому мотузку й затягнув назад на корабель. Відтоді Ллойд шанував Ґрейвса як свого рятівника. («Але ти був тим, хто піймав мотузку, — казала Матильда. — Ти був тим, хто вчепився в неї».)
Після Чилі Ллойд отримав фірму й підвищив Ґрейвса.
Платформа вже не перебувала в затінку. Корсет Матильди став липким і незручним від поту. Здається, Ллойд уважав, що вона має вроджене вміння охрещувати кораблі.
— Тілді, просто розбий пляшку об корпус, — попросив він її. — Це дуже просто.Як вона дізнається, коли настане та сама мить? Чи не забудуть вони їй сказати? Матильда знала одне: їй, напевно, подадуть сигнал (хто саме, вона не зрозуміла) тієї миті, коли корабель почне сповзати, тож їй слід буде розбити пляшку віскі об корпус, охрестивши його «Джозефіною Етерною», на честь коханки власного чоловіка.
За кілька місяців до цього під час сніданку вона запитала чоловіка, як називатиметься той корабель, і він відповів їй, не опускаючи газети. Матильдина чашка не брязнула, коли вона поставила її на блюдце. Зрештою, вона могла пишатися цим. Вона була молода, але не юна, коли Ллойд з нею одружився: двадцять один проти його тридцяти шести, тобто досить доросла, щоб знати: її обрали через багатство та здатність до дітонародження, а не через кохання. Усе, що вона просила, — щоб Ллойд поводився з розсудливою повагою. Вона пояснила це йому перед їхніми заручинами, він лагідно вислухав і погодився, що можна довго говорити про особисте життя в шлюбі, особливо коли він так звик до парубкування.
— Тож ми зрозуміли одне одного, — сказала вона та простягнула йому руку. Він серйозно її потиснув, а потім поцілував її, по-справжньому — рот у рот, і за якийсь час вона мимоволі закохалася. Не пощастило. Але Матильда не забрала свого слова. Як могла, мирилася з походеньками Ллойда, спрямувавши свою пристрасть на дітей, поповнення гардеробу й розвиток своєї особистості. Вона розуміла, що Ллойд гарно до неї ставився і був лагіднішим у ліжку, ніж інші чоловіки, хоч вона також знала, що зовсім йому не до смаку. Він віддавав перевагу темпераментним жінкам-бунтівницям, зазвичай старшим за Матильду, часто старшим навіть за нього самого й точно старшим за ту, на честь якої назвали корабель, за цю темну й непостійну Джо, якій виповнилося лише дев’ятнадцять.
Але Матильда знала достатньо, щоб розуміти: часто коханці, що не вкладаються у тип, змінюють людей. Наректи корабель на честь коханки було кепською подякою за її терплячість і щедрість, тож, знайшовши хвилку на самоті, подалі від крихкої порцеляни й очей слуг, Матильда зронила кілька сльозин. Потім вона зосередилася і продовжила виконувати свій обов’язок.
На платформі збуджений Ллойд обернувся до неї.
— Вже скоро.
Матильда спробувала приготуватися. Горлечко пляшки виявилося закоротким, щоб добре схопитися, особливо її шовковими рукавичками, тож пляшка вислизнула їй з рук і з гуркотом приземлилася небезпечно близько до краю платформи. Коли вона підіймала пляшку, хтось торкнувся її плеча. Еддісон Ґрейвс. Він обережно забрав пляшку.
— Вам краще зняти рукавички, — зауважив він. Коли Матильда це зробила, він обгорнув одною її рукою горлечко, а другу розпрямлену долоню помістив під дно.
— Отак, — сказав він, демонструючи дуговий бічний рух. — Не бійтеся добре замахнутися, бо якщо пляшка не розіб’ється, це до біди.
— Дякую, — пробурмотіла вона.
На краю платформи Матильда чекала на сигнал, але нічого не відбувалося. Корпус залишався на місці, пишно та гордо задерши свій велетенський ніс. Чоловіки щось завзято обговорювали між собою. Корабельний архітектор кудись квапливо відійшов. Вона чекала. Пляшка ставала дедалі важчою. Боліли пальці. Унизу в юрбі почали штовхатися якісь чоловіки, викликавши переполох навколо.
Вона бачила, як один ударив іншого в обличчя.
— Тілді, заради Бога! — Ллойд потягнув її за руку. Корпус з’їжджав униз. Так швидко. Вона не очікувала, що щось таке велике могло так швидко рухатися.
Матильда нахилилася і, незграбно замахнувшись згори, пожбурила пляшку слідом за стіною металу, що віддалялася. Пляшка вдарилася об корпус, але не розбилася, лише відскочила і впала на стапель, розсипавшись на бетоні бризками скла та бурштинової рідини. «Джозефіна» від’їжджала назад. За кормою зеленим вигином піднялася річка, збившись піною.
