«Для мене Україна завжди була, є і буде важливою»

Вітольд Шабловський

Вітольд Шабловський закінчив Варшавський університет, вивчав журналістику і політологію. Автор книг «Вбивця з міста абрикосів» — про сучасну Туреччину, «Кулемети й вишні», про Волинь часів Другої світової війни.

У новій книзі «Як нагодувати диктатора» ( Видавництво Старого Лева, переклад Андрія Бондаря)  журналіст Вітольд Шабловський розмовляє з кухарями, які готували диктаторам, для того, щоб показати, якими ці постаті були вдома, а не лише зображує їх крізь призму великої історії. Після виходу книги Kyiv Daily поставив кілька запитань автору.

Вас (тобто ваші книжки) дуже приємно читати (не просто легко,  саме — приємно) — у кого ви вчилися писати?

— Маркес — майстер метафізичних речей. В нього я вчився як писати про метафізику. 

Від Богуміла Грабала навчився розглядати непрості теми в нескладний спосіб.

Щигел — майстер такого типу літератури, яким я займаюсь. На превелике щастя, я розпочинав кар’єру в журналістиці саме тоді, коли Маріуш Щигел був керівником «Газети Виборчої». Простежується чиста реляція — я його прихильник. Усі мої перші тексти та репортажі читав Щигел. Він крок за кроком розповідав мені, як писати ліпше.

Ваші книги розділені на зрозумілі глави-теми, це журналістський підхід, між ними то тут, то там виникають маленькі глави, присвячені «портретам і випадкам» — випадковій розмові в кафе, випадковій зустрічі — це свідомий і ваш особистий прийом (або це ваша апропріація?)

— Я завжди хотів, аби мої книги були зрозумілими для всіх — щоб не збиралося коло інтелектуалів у якійсь кав’ярні читати, що Шабловський натворив. Хтось візьме або «Домогосподарку», або «Тракториста», або «Фермера» — книжка буде для них не тільки зрозумілою, але й цікавою. Це важко — писати нескладно. Я кажу про те, що Грабал і Щигел — майстри, які знали, як це робити.

Коли я чую від вас, що приємно читати саме мої книги — це найкращий комплімент з тих, які я чув. Я завжди мріяв писати легко й цікаво — щоб у цьому було щось важливе. Про актуальні теми не можна писати дуже складно. Треба писати так, щоб читати хотілося усім. Річ у тім, що письменникам наразі дуже важко, і буде ще важче. Людям набагато простіше подивитися щось в Інтернеті (серіал на Netflix), ніж почитати книгу. Звісно, залишиться якась частина, яка читатиме всі книги — дуже складні. 

Думаю, нам потрібно навчитися писати на дуже важливі теми у такий спосіб, щоб усім було цікаво читати. Завжди мріяв так писати.

Чим польський письменник відрізняється від середньоєвропейського?

— У нас є «Школа репортажу». Існують такі типи літератури, як «скандинавський кримінал» і «польський репортаж». Між ними є суттєва різниця – в іншому підході до теми. Але якщо брати людей, факти, історію сімей, країн — літературний підхід не завжди усім вдається. Я б навіть сказав так: це головна різниця попри те, що ми не правильно чинимо. І в Чехії є люди, які так пишуть, і в Росії є хороші художні репортери, і в США, і в інших місцях. У нас це схоже на сторічну традицію. Вона дуже цікава. Так пишуть наші репортери. І ми усі в цьому «вирі» пишемо. Підхід до історії (на основі фактів, реального життя) — художній.

Абрикоси, вишні, тепер кухня в цілому — тобто гостра проблема + їжа — це теж ваш особистий прийом? Що ми можемо витягти з історій про їжу?

— Коли ви чуєте слово «абрикоси», ваш мозок думає: «М-м-м, абрикоси. Чудовий смак!» — буде щось хороше. Це так працює: «Хм, якщо йдеться про абрикоси, то й книжка має бути цікавою». Не знаю чому, але мені подобається слово, пов’язане з їжею. Написав «Кулемети й вишні…», «Убивцю з міста абрикосів».

Їжа — це та частина життя, в якій можна через маленькі речі перейти у щось набагато важливіше і складніше. Через їжу можна дуже багато розповісти про світ, в якому ми живемо. Ось що я намагався зробити — вказати через своїх диктаторів. Ми в Польщі кажемо: «Що ти їси?». Впевнений, що в Україні теж є такі слова.

Я вважаю, що за допомогою їжі можна чимало розповісти про нашу цивілізацію, країну, історію. Я пам’ятаю, коли розпочалася окупація Криму. В Україні почали виникати нові місця, пов’язані з татарською кухнею. Це жива історія. Так, в Україні відбулися зміни. Я впевнений, що ці зміни можна побачити на кухні набагато раніше — а не тоді, коли вони постануть перед нашими очима вже на вулиці.

Подивімося, що їли наші предки (дідусь, бабуся, батьки) і як змінюється кава зараз. Вони взагалі не знали, що таке кава або чай. Вони пили здебільшого трав’яні збори, зібрані в лісі. А за допомогою кави або чаю можна багато сказати про час, в якому ми живемо. Я думаю, що кухня, їжа, харчування — дуже важливі й цікаві речі для читачів.

Я просила б вас як співавтора книги «Наша маленька ПНР» прокоментувати феномен Іллі Хржановського (і його «Дау», і посаду художнього керівника «Бабиного Яру») в Україні.

— Звісно, я чув критику — його плани називають «Діснейлендом» щодо Голокосту. Я не знаю про плани і проєкт, тому не можу це прокоментувати.

Як вам працювалося з Андрієм Бондарем?

— Він не тільки мій перекладач. Найголовніше — він мій друг. Такий друг і перекладач, як Андрій — мрія усіх авторів. Він — геній, чудовий письменник. У нього відчуття слова — величезне. Я мрію, щоби з моїми книгами, перекладеними на всіх мовах, працювали такі люди, як Андрій Бондар.

Я розумію українську набагато ліпше, ніж розмовляю. Приємно бачити, що мої книги в перекладі Бондаря виглядають набагато кращими за оригінал.

Вам хотілося б написати книгу про сучасну Україну?

— Свою нову книгу я закінчу писати в цьому році (вже написав половину). У трьох з десяти частин йтиметься про Україну: в одній — про сучасну Україну, у двох інших — про її історію. Але в усіх своїх книгах я пишу тільки про якісь бесіди — мене цікавить розмова із людьми, історія, про яку пам’ятають.

Для мене Україна завжди була, є і буде важливою — я маю дуже багато друзів. Першим іноземним місцем, котре я відвідав, була Україна. Тоді мені було 6 років — ходив з батьками до Дністра (Кострижівка, що у Заставнівському районі). Дуже подобається туди приїжджати. Це те «натуральне місце», в якому я шукаю свої теми і куди мені просто цікаво приїжджати і спілкуватися з людьми.

Що ви любите читати  — фікшн / нонфікшн?

— Я читаю дуже багато — більше, ніж потрібно. Мої друзі сміються з того, що я «пожираю» книги. Віднедавна я почав читати дві товстезних книги: «Історію Венеції» та «Кінець імперії» (про розпад Радянського Союзу) Сергія Плохiя. Мені страшенно подобається читати цього українського історика — і про історію України, і про Чорнобильську катастрофу. Він пречудовий наратор, оскільки за фахом — історик. Все одно його цікаво читати: він знає, як писати книги (як зробити «раціо»). Книги такого штибу я читаю щороку. Також читаю книги вiд перших осіб Радянського Союзу: Єльцина, Горбачова, Кравчука, Назарбаева. 

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *