Композитор Антон Дегтярьов про музику та любов під час війни, а також про твір Vidbudova, який пролунав на цьогорічному Bouquet Kyiv Stage

Що змінилося в житті композитора Антона Дегтярьова після початку повномасштабного вторгнення Росії?

— Все, абсолютно все! До вторгнення я був абсолютно щасливою людиною і чітко це усвідомлював: нашому з дружиною сину було трохи більше місяця, у нас все було добре, з нашими рідними все було гаразд, я мав змогу займатися тільки музикою — як своєю власною, так і на замовлення. Після вторгнення, якщо говорити конкретно про музику, то на певний час вона зникла з мого життя. Не міг ні робити, ні слухати її. Це жахливий стан. Адже я відчуваю себе музикантом тільки тоді, коли займаюсь музикою. Зокрема й тоді, коли вона є просто у голові, на рівні ідей. А тут взагалі нічого. Тиша. Стан, ніби мене не існує. Звісно, без діла я не сидів, як і вся Україна в перші місяці повномасштабного російського вторгнення. Але музикою я не займався, не міг. Десь наприкінці травня почав силоміць себе із цього стану витягувати, спробувавши змінити до нього ставлення. У рамках експерименту над собою почав писати щодня, підійшов до цього, як до щоденних фізичних вправ. Так, не подобається результат, так, не з’являється азарт у процесі роботи, так, немає ідей, які кортить втілити, але принаймні утримую навички і хоч якийсь тонус. Не можу сказати, що повернувся у форму, але я знову займаюсь тим, на що вчуся все своє свідоме життя, тим, що люблю.

Твір Vidbudova про відновлення України написаний в сонатній формі — чому саме так?

— Не буду нічого вигадувати — так сталося:) Я давно хотів спробувати себе у цій формі, підійти до неї структурно і системно, як вона цього й вимагає. Я поставитися до цього процесу, як до вправи, і водночас поекспериментував зі своїми інструментами. Чому я кажу, що так сталося? Тому що одна з моїх щоденних вправ нарешті вилилась у закінчений твір. Це не було так, що я сів за робоче місце: «Так, зараз писатиму сонату». Вийшло, можна сказати, навпаки: думка втілити саме цю тему у формі сонати з’явилась у процесі, а не передувала йому. Так само виникла і назва. Адже таку структуру побудови композиції дуже легко порівняти з будівництвом. Ось із цим ми будемо працювати: цегла, бетон (експозиція) — матеріали взаємодіють, дають новий результат — стіни (розробка) — взаємодія елементів переросла у будинок із поверхами та кімнатами (реприза) — захід сонця в кінці робочого дня (кода).

Це — ваш план Маршалла для країни? Спроба діяти?

— Так, це моя спроба підвестися, обтруситися й рухатися далі, роблячи те, що вмію найкраще. Наважуся припустити, що таку ж роботу над собою вимушені проводити всі українці, які так чи інакше відчули на собі повномасштабну війну.

Де (за чим,  яким твором) наздогнала вас війна?

— Чесно кажучи, вже й не пам’ятаю.

Що зараз, під час війни, пишуть і слухають в України?

— На жаль, не можу сказати нічого конкретного з цього приводу. Натомість дуже радію тенденції, яку запустило видання СЛУХ: періодично там з’являються статті про, наприклад, партесний спів, Лятошинського, українських композиторів-шістдесятників, українських естрадних музикантів сімдесятих років. Всі статті підкріплені музичними прикладами. Мені до вподоби, що ця інформація подана у стислому наукпоп-форматі, тобто не обов’язково закінчувати музичну академію, щоб розуміти: музична культура в України давня, насичена, актуальна та конкурентоспроможна. Знаю, що багато людей за останні місяці жваво зацікавилися українським культурним доробком. Адже зникнення російського контенту (а часто саме свідоме обмеження себе від нього) із повсякденного життя вивільнило у наших головах багато простору для інтересу до контенту власного. Тому я би радів, знаючи, що люди, котрі можуть і хочуть зараз слухати музику, скеровують свою зацікавленість у бік історії української музики. Для початку.

Чи зміниться після війни український музичний ландшафт?

— Інакше й бути не може! Впевнений, нас чекає чимало прозрінь та відкриттів після очищення від російського культурного впливу. Як ми бачимо, росіяни геть не шкодують сил і грошей на купівлю наших умів: тут і російський реп на вулицях із портативних колонок, і терабайти російського контенту в ютубі та тік-току. Як результат — багато поколінь талановитих українців мріють потрапити саме до москви і зробити собі ім’я там. Українців занадто довго привчали до того, що самі вони не здатні зробити щось серйозне та самобутнє. Зараз, коли ці наміри стали очевидні решті цивілізованого світу, у нас буде значно більше впевненості у своїх діях та значно більше простору для реалізації своїх сміливих ідей.

З чого з української музики ви почали би знайомити європейське товариство?

— Почав би, звісно, з Леонтовича. І звучало би це приблизно так: «Here is a famous carol that you all know well. The arrangement of this Ukrainian folk song was created by Mykola Leontovych, a Ukrainian composer who was executed by the Soviet regime exactly because of his civil position. Regime, which is now called russia, but is still afraid of Ukrainian culture» («Ось відома колядка, яку ви всі добре знаєте. Обробку цієї української народної пісні створив Микола Леонтович, український композитор, який був страчений радянською владою саме за свою громадянську позицію. Режим, який зараз називається Росією, так само досі боїться української культури» — ред.).

Перша річ, яку ви зробите після війни?

— Виявляється, це надзвичайно складне запитання для мене. Певно, повіддираю скотч із вікон вдома. Взагалі, маю ідею повернутися до створення танцювальної електроніки в майбутньому.

Спілкувалася Віка Федоріна