Три ювілеї, Софія Київська, війна

Євген Громов

Піаніст Євген Громов про свою програму до фестивалю «Букет», відчуття музики, твори Лятошинського.

Музична програма «Букету» цього року не передбачає чогось точно сфокусованого. Твоя окрема програма про що?

— Наша спільна зі скрипалем Ігорем Завгороднім камеральна програма сфокусована на трьох ювілеях, два з котрих є без перебільшення знаковими для української музичної культури: 80-річчя з дня народження Євгена Станковича, що відзначатиметься 19 вересня, а також 30 вересня – 85-ліття з дня народження Валентина Сильвестрова, найбільш знаного в світі українського композитора всіх часів.

Якось наприкінці фронтової весни я випадково зустрівся на Ярославовім валу з моєю сусідкою Іриною Буданською. Протягом нашої з нею розмови серед іншого вона виказала слушну думку, мовляв: обов’язково потрібно продовжувати працювати на культурному фронті, незважаючи на воєнний стан і низку пов‘язаних з ним складнощів і запобіжних обмежень. Чесно кажучи, на початках широкомасштабного вторгнення я взагалі не планував до кінця бойових дій жодних публічних виступів. За філіжанкою кави ми з Іриною почали розмірковувати, що саме ми могли би втілити в життя нашими скромними силами у цей буремний час. До того ж Ірина повідомила, що вона хотіла б залучити до проєкту перш за все музикантів, що залишилися у столиці, коли в передмісті Києва точилися запеклі бої з російськими окупантами.

А саме в той час, коли на спорожнілий Київ наповзала ворожа орда, Ігор Завгородній з дружиною мешкали поряд зі мною на площі Богдана Хмельницького поряд зі Святою Софією. Ми заходили один до одного в гості і попередньо домовилися з ним про те, що неодмінно зробимо дуетну програму з творів українських композиторів. Цього разу наш вибір ми зупинили на іменах двох символів сучасної класичної української музики — Сильвестрова і Станковича, і їхніх абсолютно шедевральних, як на мене, камерних творах 1970-1990х для скрипки і фортеп’яно (Триптих «На Верховині» і Sonata piccola Станковича та Постлюдія для скрипки соло і Соната Post scriptum Сильвестрова).

Єдине що, особисто мені у цій програмі не вистачало для зачину класичного твору, оскільки завершальна постмодерністична соната Post Scriptum Сильвестрова власними алюзіями та фонемами апелює саме до віденського класицизму. І тут в нагоді якнайкраще стала творчість ще одного цьогорічного ювіляра – великого Йозефа Гайдна (якого я продовжую безупинно виконувати протягом весни-літа 2022 ріку в рамках власного тематичного циклу в музеї Ханенків).

Як українські композитори римуються саме з Гайдном?

— Незважаючи на ту обставину, що неосяжна творчість величного Гайдна вже давним-давно є надбанням людства і золотим фондом світової музичної скарбниці, музика його вкрай рідно лунає з концертних майданчиків України. Для прикладу, я ніколи не чув живцем жодної з його скрипкових сонат, більшості симфоній, квартетів, ораторій…

Чому?

—Гайдн дивним чином взагалі дуже мало виконується – в нас його розглядають чомусь як композитора радше для навчального процесу, в кращому випадку як предтечу геніального Моцарта або ж бунтівного Бетховена, що, до речі, приватно навчався саме у «татка» Гайдна. Все це, безумовно, є повною маячнею. Для мене Гайдн не лише жодним чином не поступається наступникам, але й багато в чому перевершує їх, не в останню чергу невичерпним обсягом, розмаїттям і багатогранністю творчості.

До того ж, залучення класичного шедевру додала програмі змістовного стилістичного контексту, тектонічної цілісності, утворивши напрочуд вдалу тематичну арку і поглибивши жанрове відзеркалення епох.

Женю, як війна вплинула на тебе як на музиканта?

—Як на музиканта ніяк. Змінилося лише єдине — загострилося відчуття музики. Десь зо два перших тижні я страждав від шаленого адреналінового шторму і взагалі не міг нічого ні грати, ні слухати, ні читати. Слідкував лише за фронтовами зведеннями. Мене розривало на шматки практично, я не знав, куди мені бігти і за що хапатись. Але згодом, коли почали точитися бої під Києвом та й в самому середмісті столиці вже неподалік нашого дому, мене попустило і я почав потроху підходити до інструмента, але міг грати на той час лише музику одного-єдиного композитора – Лятошинського. В березні я несподівано для самого себе (адже не планував цього раніше) вивчив увесь цикл з десяти воєнних прелюдій Бориса Миколайовича.

Цікаво.

— Так. Але це тема для окремої розмови…

Якби тобі замовили зіграти цикл, який знайомив би світ з українською музикою. З чого би ти почав і що б це за цикл  був?

— Якщо не брати до уваги три клавірні сонати і концерт, що залишились від клавірного доробку Дмитра Бортнянського, тобто, доби класицизму на межі 18-19 століть, я свій вибір зупинив би перш за все на українському фортеп‘янному романтизмі початку XX ст., на абсолютно розкішних, як на мій погляд, фортепіанних композиціях Косенка, Ревуцького і особливо Лятошинського. Але Лятошинський – це вже модернізм з надто відчутною експресіоністичною константою.

Далі для мене найцікавішою є музика вихованців і послідовників Лятошинського, випускників його класу, «шістдесятники», що згуртувалися в неофіційну групу «Київський аванґард» – Грабовський, Годзяцький, Сильвестров, Губа, Загорцев, Станкович…

Восени, до слова сказати, якщо Київ встоїть, я планую також виступити з кількома сольними програми з творів Сильвестрова, Станковича і… Шуберта.

Спілкувалася Віка Федоріна

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.