На календарі 27 грудня. В центрі Києва чи не на кожному розі грає Let it snow або «Щедрик» Леонтовича. Люди бігають крамницями у пошуках подарунків до Нового року та Різдва. В соцмережах підбивають підсумки року. Здавалося б, містяни думають лише про те, де, як і з ким зустріти свята. Аж ні, в «Музичному просторі «МК» показують стрічку «Віддалений гавкіт собак» датського режисера Сімона Леренґа Вільмонта, яка цього року увійшла до шорт-листа премії «Оскар». 

Зала заповнена людьми, котрі, замість весело провести час на корпоративі, прийшли добровільно псувати собі так званий святковий настрій і дивитися фільм про війну в Донбасі.

Світло гасне, і на екрані з’являються кадри, що за інших умов виглядали б як домашнє відео. Звичайне українське село Гнутове, що на Донеччині, Олександра Миколаївна, її десятирічний онук Олег, кішка, замкнене коло щоденних справ. Просто село, просто люди і просто війна, що ось уже чотири з половиною роки стає людям майже родичем, що приїхав здалеку і оселився в їхньому домі, думках, снах. Але якщо хтось має привілей про неї не думати хоча б якийсь час, сприймаючи війну як далекий гавкіт собак, то герої фільму такої можливості позбавлені. Вони живуть поряд із лінією фронту і часто засинають та прокидаються під звуки пострілів чи важкої артилерії.

Постійні постріли стають саундтреком. Хоча візуально, крім кадрів нічних обстрілів майже у дві хвилини, війна у стрічці переважно перебуває у зоні витісненого, за лісом, за кадром. Натомість ми бачимо мальовничі краєвиди, річку, корів, що мирно пасуться, селян, які косять траву. Війна вписана в ландшафт Гнутового як його органічне продовження. Життя разом із її приходом не завершується. Діти ходять до школи, у вільний час – на річку, Олександра Миколаївна з онуком міняють шпалери, її донька (тітка Олега) закохується в солдата Ігоря, Олег із двоюрідним братом деруться і клеять дурня. І водночас це життя немає нічого спільного із життям до війни, бо вона усюди залишила свої сліди, помітила територію.

Із початком бойових дії з Гнутового виїхала переважна більшість населення: «коли солдати прийшли — люди пішли». Ця опозиція між військовими та людьми підкреслюється у фільмі ще раз:

Людей вбило.

Не людей, а військових.

Можна сперечатися про інтерпретацію цієї фрази, але військовий, здається, — це той, хто може себе захистити. Не людина, бо надлюдина, людина зі зброєю. Натомість Олександра Миколаївна і Олег — ті беззахисні та вразливі діти та старі, про яких часто торочать у красивих промовах. І їм нема куди їхати. «Ми — частина цього місця, цієї землі». В цьому, зокрема, і поганська віра в силу землі, війна ж виглядає як змінення звичного для сільських мешканців циклічного руху часу: «у війни свої сезони, різдвяне перемир’я, пасхальне перемир’я…»

Олександра Миколаївна увесь час боїться за себе та онуків і тому навіть вночі прибирає, аби діти не бачили, як у неї тремтять руки. Вона — досвід, мудрість та страх. Олег, хоча діти весь час обговорюють постріли, розуміє і водночас не розуміє, що відбувається. Він — відкритість, вітальність та віра. Саме діти у стрічці чинять опір світу, спотвореному війною, вибудовуючи свій власний, в якому немає віддаленого гавкоту собак, немає небезпеки. Можливо, саме тому легкість, з якою вони під час ігор вимовляють «я тебе вб’ю», звучить як ляпас. Ще більше вражає епізод, в якому вони беруть до рук пістолет і вбивають жабу. Попри те, що в стрічці режисер послідовно відходить від оцінок і нічого не називає на ім’я, намагаючись дотримуватися об’єктивності, у виховній розмові бабусі із внуком між рядків неважко відчитати: якщо сьогодні ти просто так вбиваєш жабу, завтра ти можеш просто так почати вбивати людей (і чим тоді ти відрізняєшся від тих, хто прийшов убивати тебе?) Ясна річ, ніхто не намагається прирівнювати дитяче бажання пізнати світ, з помилками та рештою, із відповідальністю дорослої людини, яка свідомо взяла до рук зброю.

Стрічка «Віддалений гавкіт собак» звертається до глядачів підкреслено побутовою мовою. В Олександрі Миколаївні будь-хто може впізнати свою бабусю, до якої приїздив влітку на вакації, а в Олегу — себе чи свою дитину. В них разом — вразливість та беззахисність людини на війні. Сімон Леренґ Вільмонт не намагається шокувати, приголомшити, грати на емоціях чи провокувати на незручні запитання, але від того буденність війни не припиняє бути моторошною. Особливо, якщо уявити собі кількість дітей, травмованих цією війною.

Чотири з половиною роки ми говоримо про війну. І говоримо мало. І «Віддалений гавкіт собак» — важливе слово у цій розмові. І ми ж пам’ятаємо, що на нас лежить відповідальність за її продовження, правда?

Текст: Ія Ківа

• «Віддалений гавкіт собак» / The Distant Barking of Dogs
• Данія, Фінляндія, Швеція / 2017 / 90 хв.
• Режисер: Сімон Леренґ Вільмонт
• Продюсер: Моніка Вестон
• Оператор: Сімон Леренґ Вільмонт
• Режисер монтажу: Міхаель Оґлунд
• Звукорежисер: Петер Альбрехтсен, Гайккі Коссі, П’єту Коргонен