Тиждень був насиченим, вікенд теж, але про три події хотіла б розповісти особо, — з нами Марія Галіна, Одеса Дейлі.
1.
В п’ятницю 20 жовтня в ONFAM (Одеський національний художній музей) пройшло відкриття виставки Бориса Айзенберга «Квіти за відвалами» (15.00). Борис Айзенберг, власник одного з найкращих одеських розплідників рослин, окрім всього саджав рослини і для музею, то не дивно, що саме тут влаштували виставку його пам’яті; напочатку війни, 24 лютого 2022 року він добровільно вступив до лав ЗСУ і бився у складі бригади славетних «Лицарів Зимового походу». 13 липня 2023 року він загинув, рятуючи підлеглого побратима. На війні, в перервах між боями, Борис малював та фотографував квіти та трави, які росли в місцях бойових дій – тим самим стверджуючи красу та силу життя. Якщо може бути якась метафора гідності на війні, це вона.
Виставка робот Бориса Айзенберга присвячена його фронтовим ботанічним дослідженням, тут і фотографії рослин з полів бойових дій, і акварелі, рамами для яких стали кришки від боєкомплекту. На відкритті виступали його побратими, друзі та родичи; вшанування пам’яті теж було не типовим – відвідувачам виставки роздавали рослини з розпліднику, бо пам’ять людини – це те, що залишається після неї.
Мені важко це писати, я особисто не знала Бориса Айзенберга, але плакала, коли прочитала про його загибель, й плакала, читаючи його блог, який він вів навіть в умовах війни. Це втрата, якої б не повинно було бути, як не повинно було бути тисяч таких втрат, бо кожний загиблий – це рана, яка ще довго не загоїться. Це була людина, створена для мирного життя, але саме з таких людей утворюються найкращі воїни і захисники світла проти той пітьми, той пошесті, що навалилася на нас тогорічного лютого
2.
У суботу, 21 жовтня відбулася інша подія, яка стверджує що життя попри все триває: в рамках програми «Нова Одіссея» поетичний фестиваль-конкурс» пройшла екскурсія до Одеського зоопарку.
Її для дітей-учасників конкурсу, серед яких були одесити та гості міста, яких прийняла Одеса під час війни, провів директор зоопарку Ігор Володимирович Біляков, постать для Одеси знакова – як знакова й роль зоопарку під час війни; це територія норми, територія людяності (бо людяність – це те, як ти ставишся до тих, хто від тебе залежить, до тих, хто потребує турботи та захисту).
Зоопарк, до речі, окрім всього став притулком для знаменитих білих левів з Харкову. Вони, як розповів нам Ігор Володимирович, єдині з усіх зоопарківських тварин лякаються сирен повітряної тривоги, бо занадто добре знають, що це означає, і що буде потім, але дуже радіють відвідувачам – бо якщо є відвідувачі, то це свідчить про те, що все гаразд, все знов як завжди і можна розслабитися. Взагалі раджу всім, хто любить тварин відвідати одеський зоопарк – а, якщо пощастить, подивитися, як тигра годують м’ясом, захованим у гарбуз (бо Гелувин же ж), і як він грається з тією тиквою, катаючи її по підлозі загон. Добрий настрій буде з вами ще довго. До речі в зоопарку є маленька зграя гієнових собак, а також не маленька зграя вовків, які, підозрюю вважають Білякова своїм ватажком (якщо ви не бачили, як вовки машуть хвостами, то це воно… ). Такого з любов’ю влаштованого й затишного зоопарку я давно не бачила. Після екскурсії відбулося імпровізоване читання віршів всіх учасників – від керівників до самих маленьких екскурсантів . Окрема подяка власне зоопарку та його бомбезному директору, а також Олегу Суслову та газеті «Вечірня Одеса», які й влаштували для нас це свято; якого б не було, якщо не було б фестивалю, тобто організаторам та однодумцям — Odessa City of Literature Unesco , Ilya Kaminsky, Культурний центр «Нешама» та Централізована міська бібліотечна система для дітей м. Одеса. До речі прийом робот на конкурс все ще триває, долучитися можна на сторінці конкурсу, а читачі Kyiv Daily можуть розраховувати на інтерв’ю з Ігорем Володимировичем.
3.
І нарешті last but not least, повернемося до ONFAM (Одеський національний художній музей), де у суботу відбулася дискусія «Місії та виклики: культурні інституції України під час війни» (учасниці діскусії: Леся Гасиджак, в.о. генерального директора національного музею Голодомору-геноциду; Олена Гончарук, в.о. генерального директора Довженко-Центру; модераторка зустрічі: Оксана Довгополова, кураторка платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво).
Звісно, що у кожній інституції своя мета, але важливо, що у культурних інституцій України мета ще й спільна – вони допомагають підтримувати певний рівень суспільства в умовах, коли повстає питання збереження не тільки колекцій, але й колективів… Чи є проблеми? Авжеж є — й не тільки фінансування, а ще порозуміння, бо в першу чергу суспільству треба усвідомити оту роль інституцій. Додам, що саме культурна пам’ять формує і об’єднає націю — то в умовах війни культурні інституції виступають ще як інституції спротиву. До речі в неділю відбулася остання лекція програми Museum Talk з циклу «Голодомор як геноцид української нації» від Національного музею Голодомору-геноциду — її провела саме Леся Гасиджак.
Марія Галіна