Вільгельм Габсбург, незнаний герой України

Вільгельм Габсбург

29 травня в Харківському театрі опери і балету відбудеться прем’єра опери Алли Загайкевич «Вишиваний. Король України» на лібрето Сергія Жадана. 

Опера присвячена ерцгерцогу Вільгельму фон Габсбург-Лотаринзькому, відомому як Василь Вишиваний. 

Kyiv Daily в декількох колонках і інтерв’ю розповість: хто він; який він був поет; що Василь Вишиваний означав для композитора та автора лібрето. І що цей великий оперний проект значить для його продюсерів.  Колонка перша — історична. 

Вільгельм Габсбург-Лотрінген, архикнязь Австро-Угорщини, що за власним вибором пов’язав свою долю із українською нацією та боротьбою за українську державність, належить до малознаних постатей вітчизняної історії першої половини ХХ ст. Пересічний українець навряд про нього знає, його зображення не має на гривневих банкнотах та автори шкільних підручників не приділяли його постаті належної уваги. Попри те, що у 1914-1922 рр. постать архикнязя була дуже помітною на українському політичному небосхилі, фахові історики не занадто звертали на нього свою увагу. 

В українському сегменті інтернету можна віднайти кілька просвітницьких публікацій та радіопередач, що зявлялися в контексті вшанування подій визвольних змагань 1917-1921 рр. Найбільш резонансною працею, що презентує біографію В. Габсбурга, є монографія «Червоний князь», написана американським фахівцем з історії Центрально-Східної Европи Тімоті Снайдером. Значно менш відомою і написаною більше для українського читача є, двічі публіковане у 1999 і 2011 рр., дослідження вітчизняних істориків Юрія Терещенка і Тетяни Осташко. Його родзинкою передусім є оприлюднення корпусу документів дотичних життя нашого героя: автобіографію, листування із визначними представниками українського політичного руху, матеріали слідчої справи, що провадили проти нього карні органи УРСР. В 2019 було знято, за підтримки Держкіно, повнометражний документально-ігровий фільм «Король України», українсько-австрійського виробництва. 

В Харкові мають поставити оперу, що висвітлюватиме життя героя цього нарису. Сценарій для неї написав відомий український письменник Сергій Жадан. Наскільки це зробить нашого героя відомим громадському загалові важко сказати. Його життя було таким насиченим, що вистачить не на одини десяток романів-бестселерів, повнометражних блокбастерів і захопливих історичних серіалів. Втім, як відомо в Україні є сумна традиція не шанувати своїх героїв.

Вибір ідентичності

Народився Вільгельм Габсбург 10 лютого 1895 р. в м. Пола на острові Люссін в Долматії, сучасна Італія. Він був шостою дитиною в родині ерцгерцога Карла-Стефана Габсбурга та Марії-Терези, з італійського роду тосканських князів. До 12 років малий Вільгельм жив із родиною в маєтку батька, що на той час був адміралом австро-угорського флоту, в Полі. Як наймолодший він був улюбленцем своєї матері. В  автобіографії він зазначив. що його рідна мова була італійська. Як і інші діти родини Вільгельм також опанував німецьку, французьку та англійську. 1908 р. Карл-Стефан залишив посаду адмірала і перебрався до успадкованого маєтку у місті Живець, недалеко від Кракова, на польських землях монархії. Тут Вільгельм, разом із іншими дітьми родини, опанував польську. 

Голова родини Габсбургів-Лотрінгенів, мав амбітні плани, здобути престол у відновленій під скіпетром Габсбургів польській монархії. На новому місті він швидко виявився відкритим до контактів із польською шляхтою. Планам Карла-Стефана не судилось здійснитися, але в подальшому в родині панували полонофільські настрої і після розпаду Дунайської монархії більшість її членів пов’язала свою долю із новопосталою Польською державою. Винятком став Вільгельм, що зробив вибір на користь українства. 

У Живцу з розмов шляхти, зокрема нареченого, а потім і чоловіка своєї сестри Матильди, князя Ольгерда Чарторийського, Вільгельм вперше почув про українців. З розмов польської аристократії випливало, що українці, або русини, як їх називали поляки, є розбишаками і бандитами. Молодий нащадок імператорської родини, вирішив побачити на власні очі «розбишацьке плем’я українців». Не повідомивши нікого про свої плани, він інкогніто вирушив у турне через Львів і Станіславів до місцевості Жабʼє. У той час як батьки Вільгельма били на сполох, а поліція монархії збилася з ніг розшукуючи представника правлячого дому, 17-річний Габсбург доїхав потягом до Ворохти, де і прожив кілка днів в оселі заможного гуцула Доник-Шекерека. Господар не мав й гадки, що за панич відвідав його оселю, а той не мав уяви, що жив у батька Петра Шекерика діяча Української радикальної партії. Карпати вразили молодого аристократа красою, який попри пошуки такі не знайшов українців-розбишак. До Живця він повернувся, за власним визнанням, іншою людиною. Із своїм шваґром О. Чарторийським, через його антиукраїнські упередження, він розсварився. 

З осені 1913 по березень 1915 р. Вільгельм навчався у Військовій академії ім. Марії-Терезії. Прискорено завершивши її, через початок Першої світової війни,  у званні лейтенанта австро-угорської армії він прибув до 13-го уланського полку. Формування складалося переважно з українців із Золочівщини. Тут він почав посилено вивчати українську, первісні ази якої міг опанувати, ще в академії, і намагався говорити мовою із підлеглими. Із підпорядкованої йому сотні, архикнязь усунув поляків, зокрема й офіцера, домігся аби усі його вояки маси синьо-жовті відзнаки, що свідчили про їх національну приналежність, і домагався аби бійці не боялися виявляти свою українську свідомість. 

В умовах перших нищівних поразок австрійців від Російської імператорської армії в Галичині у 1914 р., в монархії ставлення до українців було негативне. Їх підозрювали у москвофільстві і зрадництві. Тож вчинки молодого лейтенанта з цісарського роду загального схвалення серед офіцерства, особливо поляків, не знайшли. В полку його сотня іменувалася «червоною, або соціалістичною», його ж самого почали іменувати «червоним принцом». Заживши собі негативної слави серед командування формації, Вільгельм Габсбург швидко здобув серця підлеглих українців. Один иіз них привіз своєму командирові з відпустки у подарунок вишиванку. Архикнязь носив ї залюбки, що згодом принесло йому ім’я Василя Вишиваного. За допомогою солдата підлеглої йому сотні Примака, взимку 1915 Вільгельм прочитав свою першу книгу українською. Це була «Мала Історія України Грушевського». Серед інших авторів, що їх архикнязь згадав у автобіографії, були твори Франка, Стефаника, Хоткевича, Мартовича, Шевченка, а також стрілецька література. 

Із своєю сотнею Вільгельм взяв участь у боях проти російських військ у Карпатах в 1915 р., під час німецько-австрійського контрнаступу. В своїй автобіографії Вільгельм високо оцінив бойові якості українських вояків, яких вважав за найкращих, що поступалися у звитязі хиба сербам. Відзначаючи серед їх вад добродушність, слабку ініціативність, у своїй автобіографії архикнязь занотував, що українці «трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть речі , які виглядають неможливими до виконання». 

Варто зазначити, що ще у 1914 за посередництвом австрійського майора українського шляхтича, барона Казиміра Гужовського, В. Габсбург почав встановлювати контакти із проводом українських політиків в імперському парламенті. З 1915 досягши повноліття архикнязь став членом верховної палати імперського парламенту. Це відкривало перед ним широкі можливості. Наприкінці 1916 р. він відкрито виступив проти намірів імператора Франца-Йосифа І надати Галичині самоврядування, що передбачало би суттєве посилення польської адміністрації в краї. Архикнязь, ратував за поділ Галичини на західну польську і східну українську частину, а також утворення із Східної Гаичини і Буковини єдиної коронної провінції. В імператорській родині Вільгельм був фактично єдиним, хто обстоював політичні права українців монархії , тоді як решта робила ставку на поляків. 

В службі українській справі

В першій половині 1917 р. за ангажованість архикнязя в українські справи лише зростала. Він намагався переконати спадкоємця трону Карла І у доцільності поділу Галичини на польську та українську, утворення Української провінції. Сприяв розбудові легіону Українських Січових стрільців і одночасно виступав проти пануючих серед австрійського командування і бюрократії думок щодо розв’язання цієї формації.

Про особливу прихильність Вільгельма Габсбурга до цієї частини свідчить той факт, що з усіх нагород і відзнак у повсякденному житті він носив лише пруський залізний хрест 1-ї класи і синьо-жовту відзнаку «УСС 1914». За останню, як згадував Габсбург, йому неодноразово робили виговори, які архикнязь пропускав повзвуха, наголошуючи, що це його приватна справа.

Маємо зазначити, що у 1917 р. саме архикнязь опікувався справою повернення з російського полону митрополита Андрія Шептицького, якого у вересні 1917 р., від імені цісарської родини, вітав у Львові із поверненням. Також Габсбург займався питанням фінансування в умовах війни Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, сприяв призначенню імперським міністром охорони здоров’я українського вченого Івана Горбачевського.

У 1918 р., під час переговорів у лютому в Бресті щодо миру між делегаціями держав Четвертного союзу, УНР і більшовицької Росії, архикнязь вельми цікавився їх перебігом. Листувався і обстоював перед австрійським дипломатичним очільником графом Оттокаром Черніним ідею коронного краю. Сприяв налагодженню зв’язків послів УНР із галицькими політиками. Тоді ж наприкінці зими 1918 р. він рішучо став на захист легіону УСС, яке австрійське командування вкотре хотіло розформувати. В березні 1918, коли за домовленостями Брестського миру австрійські і німецькі війська ввійшли, як союзники УНР в боротьбі із окупацією більшовицької Росії, В. Габсбург командував спеціальним формуванням «Бойове утворення ерцгерцог Вільгельм». До його складу увійшли батальйон УСС і загальновійськовий батальйон австрійської армії ІІІ/115, що переважно складався з українців. Цісар Карл І надав своєму родичеві, повну політичну свободу дій, відправляючи його на південь України. 

В квітні 1918 із своїм підрозділом архикнязь був у Херсоні. Звістку про підтриманий німцями державний переворот і прихід до влади Павла Скоропадського, Габсбург сприйняв неоднозначно. Йому імпонувала монархічна форма державного устрою – Гетьманат, але не імпонувала постать П. Скоропадського, через його шільну співпрацю із німцями. Цікаво, що вже на весні на півдні України, В. Габсбурга почали трактувати як політичну фігуру здатну очолити Україну. В Одесі саме його на гетьманстві бачили місцеві діячі УСДРП і УПСР, але в Києві їх позиція не була підтримана. Втім тоді ж у травні 1918 р. історія мала неочікуване продовження. Прихильність до В. Габсбурга, як альтернативної постаті на гетьманстві, не очікувано висловили офіцери, славетної Запорозької дивізії, армії УНР, зокрема і герой звільнення Криму Петро Болбочан.

Австрійське командування побоюючись зростаючої популярності архикнязя, перекинуло його частину до Єлисаветграду у район розгортання селянських виступів. Слід зазначити, що в цьому аспекті В. Габсбург не виконав покладених на нього завдань. У виступі місцевих селян він бачив не прояви більшовизму, а захист своїх природніх потреб проти визискувальної політики німецько-австрійських окупаційних сил і консервативної соціальної політики гетьмана Скоропадського. Накази про карні експедиції і ревізії він ігнорував, більше того знаючи деяких місцевих отаманів безпосередньо, як отамана Шевченка, повідомляв їх про ворожі щодо них дії німецьких військ. Пізніше він просто відмовився ліквідувати повстанську групу отамана Шинкаря. 

Поведінка архикнязя і зростаюча серед населення його популярність викликали занепокоєння як в гетьмана П. Скоропадського так і в німецьких та австрійських військових та дипломатичних коглах в Україні. Після неодноразових звернень австрійського посланця графа Яноша Форгача та німецького посла Альфонса фон Мумма до Відня і Берліну у липні 1918 р. Вільгельм був відкликаний з України. Але після особистих зустрічей із цісарем Карлом І та німецьким кайзером Вільгельмом ІІ, де він, зокрема розкритикував німецьке ставлення, щодо українських селян і політику реквізій хлібу та продуктів харчування, знову повернувся до України, в розташування свого угруповання. Інтриги які плелись навколо його постаті не вщухали, побоюючись приписуваних молодому Габсбургові амбіцій посісти українську корону німецький і австрійський військово-дипломатичний провід окупаційних сил домоглись таки того, що в жовтні 1918 р. разом із легіоном УСС Вільгельм був виведений з Великої України до Чернівців.

На Буковині Габсбург занедужав. Опікуючись легіоном, він всупереч опору місцевої влади збільшив чисельність формування. Тим більш цікаво буде читачам дізнатися, що більшість старшин легіону, попри усі заходи архикнязя, щодо розбудови частини і порятунку її від розформування, не вбачали у ньому очільника України.

Незатребуваний князь

 1 листопада 1918 р. день коли українці всупереч волі Відня спробували опанувати Львів і створити Західноукраїнську народну республіку на землях Східної Галичини і Північної Буковини, Габсбург зустрів у Чернівцях. Будучи хворим він домігся відрядження частини бійців свого легіону до Львова, а решта залишалась в Буковині, аби унеможливити її окупацію румунами. Як свого часу П. Скоропадський виявив лояльність до Центральної Ради, так і полковник В. Габсбург віддав себе і підпорядкований йому легіон у розпорядження Української національної ради. 

В ході польсько-української війни поляки старанно використовували постать Вільгельма Габсбурга, аби дискредитувати українські державні прагнення в очах Антанти. Очільники уряду ЗУНР також не бачили Габсбурга ані в уряді ЗУНР, ані в лавах Української галицької армії. Після залишення українськими військами Львова представники уряду ЗУНР запропонували В. Габсбургу, або залишити українські терени, або вдатися до добровільного інтернування у монастир отців Василіян у Бучачі. Вільгельм пристав на цю пропозицію.

Перебуваючи у Бучі на весні 1919 р. прагнучи оскаржити антиукраїнську риторику поляків, що презентували ЗУНР в очах Антанти, як витвір австрійської політики, добровільний вигнанець, з власної волі писав до американського президента Вудро Вільсона. Не затребуваний ЗУНР, відставний старшина, марно намагався, переконати Вільсона, що українці є нацією, що має право на самовизначення. Наприкінці травня 1919 р. Вільгельм потерпаючи на сухоти виїхав із своїм нечисленним оточенням з Бучача до Карпат, де був схоплений румунськими військовими і інтернований до Румунії.

Перебування в Румунії тривало недовго. У вересні 1919 р. на вимогу уряду УНР Вільгельм був звільнений. Він прибув до Кам’янця Подільського і посаду очільника відділу закордонних зв’язків головного управління Генштабу Армії УНР. На цій посаді він пробув не довго. В листопаді як старшина армії УНР, разом із урядом диктатора Євгена Петрушевича, дістав дозвіл на виїзд до Відня через Бухарест. У Бухаресті хворий на тиф Габсбург залишився до повного одуження, під наглядом посла УНР в Румунському королівстві, Костянтина Моцієвича. 

Одужавши і виїхавши таки до Відня, Вільгельм Габсбург негативно поставився до Варшавської угоди 1920 р. між Симоном Петлюрою із Юзефом Пілсудським. Не пориваючи із українською справою колишній архикнязь і полковник УСС намагався співпрацювати із Українським союзом хліборобів-державників. Організація була утворена за ініціативи і активного сприяння В’ячеслава Липинського. Вона була  поставлена на службу П. Скоропадському та мала на меті побудову «незалежної, міцної Української Держави». Габсбург увійшов до Генеральної ради УСХД, що була дорадчим органом при гетьмані. Поєднання в українському монархічному русі двох впливових осіб, яких у 1918 р. трактували як конкурентів у боротьбі за владу в Україні, було не довгим. В березні 1921 р. Вільгельм висловився негативно про статут УСХД, що мав, на його думку, «не демократичний характер». 

Взимку, 1921 р. через обстоювання Вільгельмом свого права на українську ідентичність стався його розрив із батьком і родиною, що будучі полонофілами підтримали існування ІІ Речі Посполитої. Розрив, що знайшов своє відображення на сторінках тодішньої преси, залишив колишнього архикнязя фактично без засобів до існування.

В цей час Вільгельм на сторінках одного з віденських часописів висловив своє бачення щодо майбутньої України. В його уяві це мала бути самостійна держава, що мала вибороти незалежність спираючись на власні сили 45 мільйонного народу. Соціальний устрій держави мав відповідати інтересам селян, для чого мала бути проведена аграрна реформа, і робітників в інтересах останніх мав бути встановлений 8 годинний робочій день і гарантована участь робітників у частці прибутків підприємств, де вони працювали.

У зовнішній політиці Українська держава мала б спиратися на Англію, що була Для Вільгельма Габсбурга втіленням «демократичних інституцій» і Чехо-Словаччину, що давала прилисток тисячам українським емігрантів. Зокрема й тим кого переслідувала Польща. 

Політичні погляди Вільгельма Габсбурга почали привертати до нього погляди тих діячів української еміграції, які були розчаровані постями Скоропадського і Петлюри. Налагодивши співпрацю із славетним поборником української державності Євгеном Чикаленко, маючи з 1921 р. підтримку Українського національного вільно-козацького товариства, Вільгельм, став притягувати до себе українських емігрантів різних поглядів. У 1921-травні 1922 р. він знову був альтернативною постатю, щодо Скоропадського і Петлюри. Втім, розбіжність у поглядах представників політичної еміграції, нестача фінансів і відсутність надійних союзників серед політичних сил у переможених в війні Німеччині та Австрії, знову позбавили В. Габсбурга перспективи у об’єднанні навколо себе більшості емігрантів і початку збройної боротьби за визволення України з-під влади більшовиків.

Поза політикою, але до услуг українській справі

Влітку 1923 р. він залишає участь у політичному житті української еміграції. З 1923 по 1926 рр. представник роду Габсбургів, жив у своїх родичів іспанського короля Альфонсо XIII і його дружини королеви Марії-Крістіни. З 1926 р. він все більше проводив часу у французькому курортному містечку Ангʼєн-лє-Бен та Парижі. 

Після смерті батьків Вільгельм відмовився на користь старшого брата Карла Альбрехта від своєї частки у маєтку в Живці, за що щороку отримував виплати у розмірі 2500 швайцарських франків. Цікавлячись політичним життям в Україні і підтримуючи контакти із діячами української еміграції у 1930-х рр. колишній полковник УСС кілька разів зустрічався із Євгеном Коновальцем та іншими представниками ОУН, і надавав певні послуги цій новій радикальній українській політичній силі правого спрямування.. Так зокрема, він сприяв налагодженню контактів емісарів ОУН із ірландським послом в Парижі, англійськими журналістами та депутатом парламенту.

З 1935 р. Габсбург перебрався до Відня. Після аншлюсу у 1938 р. нацистські служби звертались до нього, щоб отримати інформацію про інших представників родини, що були зв’язані із ІІ Річчю Посполитою, чи Англією. У 1938 р. імперський міністр закордонних справ Йоахим фон Рібентроп, мав намір використати Вільгельма для розігрування німецької політики щодо Карпатської України. Проте, Вільгельм Габсбург і цього разу не зрадив своїй українській ідентичності. У розмові із Рібентропом він наголосив, що готовий співпрацювати як українець лише на користь України. Після цього перемовини були перервані, а Габсбург повідомив ОУН про правдиві наміри нацистів щодо Карпатської України. 

Після початку у 1941 р. німецько-радянської війни, представники імперської служби безпеки СД, як згадував діяч ОУН Роман Новосад, знаючи про широкі українські контакти В. Габсбурга знову пропонували йому співпрацю, яку архикнязь категорично відкинув.  Після цього гестапо вже не робило подібних пропозицій, натомість взяло його під свій нагляд.

Залишаючись вірним собі Вільгельм Габсбург в часи війни не залишався безучасним спостерігачем. За посередництвом Романа Новосада у 1942 р. він встановив контакт з членом проводу Української Головної Визвольної Ради Мирославом Прокопом. Прагнув і в міру сил сприяв аби українське націоналістичне підпілля встановило контакти із західними спецслужбами держав-союзників. Нащадок Дунайської монархії особисто переховував у себе діяча французького руху опору Поля Массе, що працював на заводі із виробництва «Фау-1».

Роман Новосад згадував, що користуючись своїми контактами серед австрійських військових, Вільгельм Габсбург доклав зусиль аби вояків батальйону «Ролянд», де було чимало молоді із студтовариства «Січ» з якими вiн був знайомий, не відправили безпосередньо на фронт. Також він піклувався аби їх не спрямували проти української людності. Коли батальйон розформували Габсбург домагався, аби ті з його бійців, хто навчався у вищий школі могли повернутися до свого навчання. 

По завершені війни Вільгельм Габсбург жив у Відні в британській зоні окупації. Маючи клопоти із легенями, він намагався провадити підприємницьку діяльність. Одночасно він на прохання представника французької військової місії у Відні, капітана Пелісьє, виступив посередником у налагоджені контактів французьких представників із членом УГВР Миколою Лебедєм.

Викрадення і смерть

Саме через контакти із українським підпіллям, вочевидь, В. Габсбург потрапив у поле зору совєтських спецслужб. 26 серпня 1947 р. він був викрадений. У слідчій справі Управління контррозвідкою МДБ Центральної групи військ СРСР у Відні, дата його арешту була зазначена – 22 вересня 1947 р. В процесі слідства його було звинувачено у зв’язках із ОУН, співробітництві з англійською і французькою контр розвідкою у часи Другої світової війни та після капітуляції нацистської Німеччини.

Вільгельм Габсбург

19 грудня 1947 р. він був переданий у МДБ УРСР, де його справа була об’єднана із справою заарештованого у Відні Романа Новосада. 20 травня слдчі дії були завершені, а справа передана військовій прокуратурі. Останні інкримінувала йому, на підставі спогадів учасника боротьби за українську державність 1917-1921 рр Осипа Думіна, прагнення посісти український престол, антинациська діяльність Габсбурга була трактована, як робота на користь англійської розвідки. Вирок передбачав позбавлення Вільгельма Габсбурга волі на 25 років. 12 серпня 1948 р. був підписаний супроводжувальний лист про його направлення у Володимирську тюрму. Однак, вже 18 серпня 1948 р. у лікарні тюрми №1 м Києва Вільгельм Габсбург, він же полковник УСС Василь Вишиваний, помер через двосторонній кавернозний туберкульоз легень.

Текст: Владислав Яценко

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *