Iсторична фантастика

Вінстон Грум

Майже через чверть століття автор «Форест Гампа» повернувся в літературу з «Ель Пасо» — історичною белетристикою про мексиканську революцію 1916 року.

Зрозуміло, що основні теми вестерна — психологічне та фізичне насильство. А події — перестрілки, зухвалі пагони і корида. Але Грум наповнює цей портрет американського південного заходу хорошими хлопцями і гумором (хто б сумнівався!).

Вінстон Грум. Ель-Пасо / EL PASO /  — переклад Ольга Захарченко. К.: «КМ-Букс».  2020, 616 ст.

ЧАСТИНА ПЕРША

 До Мексики 

_________________________

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ 

Часто, коли його брав неспокій чи охоплював кепський настрій, Артур Шонессі ставав за своїм великим столом в офісі першого віце-президента й генерального директора в головному управлінні компанії залізничних перевезень «Нова Англія — Тихий океан» у Чикаго і вдивлявся у величезне вітринне вікно на сортувальні станції. Звідси, з висоти третього поверху, він бачив, як у всі боки, скільки сягало око, простягалися залізничні колії, заходили на станції, виходили з них, і не видно їм було кінця-краю. Упритул до куп вугілля — кожна з яких була чорною горою, над якою здіймався металевий кран із вантажно-розвантажувальним пристроєм угорі — на запасних коліях стовпилися сотні старих іржавих товарних вагонів, залізничних платформ, пасажирських вагонів і локомотивів, чекаючи своєї черги на звалище. Та зблизька місцина видавалася набагато жвавішою. Сюди-туди снували всілякі машини, перевозили вантажі, пасажирів, а то й інші машини — маневрові локомотиви тягли або штовхали яке-небудь чудовисько на шістнадцяти колесах у паровозне депо або у вагоноремонтні майстерні. 

Потяги прибували з усіх куточків Америки: із Нового Орлеана та Півдня — з бавовною, фруктами та всілякою дивиною — з Карибів; із Вісконсину й Мічигану — з молочними продуктами та пшеницею; із Тихоокеанського регіону — з лісоматеріалами; із Південного Заходу — з худобою для боєнь; із Середнього Заходу й Великих Рівнин — з кукурудзою та зерном; з вугіллям — із Кентуккі й Західної Вірджинії, із Пенсильванії — зі сталлю; зі Скелястих гір — із залізною рудою для плавилень; а з Атлантичного узбережжя — з готовою продукцією: одягом, меблями, виробами зі скла… 

Або й не з такою вже готовою продукцією: величезними ордами брудних емігрантів із Європи. 

Чикаго в 1916 році було серцем усього, що рухалося залізницею через усю Америку. 

Артур Шонессі стояв біля вікна, тримаючи телеграму. Він уже прочитав її і просто тримав у руці, поки споглядав картину внизу, де метушилася купа люду. 

Вони приїжджали сюди вантажівками, возами, запряженими мулами, ручними возиками, а на одній платформі група чорних чоловіків уручну вивантажувала в’язки зелених бананів із товарного вагона, котрий тільки-но прибув із узбережжя Мексиканської затоки. 

Так чи інак, а вся ця метушня трохи відвертала його від турбот, яких було до біса. 

Вікно було зачинене, й до Артура ледве долинала какофонія знизу; гамір, що не втихав ані вдень ані вночі: пронизливі свистки, ревище паровозів, котрі випускали пару, різке шипіння повітряних вимикачів, калатання дзвонів, гуркіт локомотивів, скрегіт залізничних вагонів. І серед усього цього — крики сигнальників, стрілочників, мастильників, гальмівників, пожежників, носіїв, кондукторів, а також лайка, вереск і спів вантажних бригад та робітників. Багато з них отримували тут зарплату, яку Артур хоч-не-хоч мусив виплачувати їм до кінця тижня. 

Такий тоскний день, хмари сірого диму, випущені в повітря десятками локомотивів, та ще й низьке похмуре осіннє небо, з якого ось-ось проллється дощ чи сипоне перший у цю пору сніг. Настрій Артура відповідав цій лиховісній погоді. Він поклав телеграму на стіл, сів і знову її прочитав. 


ВИРУШАЮ НА АЯКСІ ДО ІРЛАНДІЇ КРП ПОБАЧИМО 

КМ ЯК ТИ ВПОРАЄШСЯ — БАТЬКО. 

Артурові зовсім стало маркітно на душі. 

Він ненавидів цю трикляту яхту-човен-корабель, чи як там її в біса, й те, яким боком вона вилазила компанії. В Ірландію, більше ж нікуди, а весь бізнес хай летить під три чорти. Без Старого ж там не обійдуться. 

Джон Шонессі, батько Артура, збудував на місці крихітної двохсотмильної вантажопасажирської лінії залізницю аж до Чикаго й чимшвидше рушив далі на захід, поки будівництво не заглухло на рівнинах Дакоти. Він навіть збирався пробиватися далі, аж тут… Артур прокашлявся і посмикав пальцями телеграму, соваючи нею по столу, наче витираючи пилюку. Старий міг зняти слухавку, зателефонувати йому, й вони б разом усе обміркували. Та Артур знав, що Старий цього не зробив, бо якраз і не хотів це обговорювати. 

ПОБАЧИМО КМ ЯК ТИ ВПОРАЄШСЯ 

Артур працював у компанії «Нова Англія — Тихий океан» (NE&P) ще відтоді, як подорослішав настільки, щоб стати посланцем у головному управлінні в Бостоні. Влітку, навчаючись у школі та в коледжі, він працював у депо, або й просто на поїздах, тоді як його друзі — принаймні діти знайомих Шонессі з великосвітського товариства — байдикували на Бермудах або в Ньюпорті, чи каталися на вітрильниках в Нантакет Саунд із дівчатами, що гронами висли на реях*

_______________________

* Шикуватися на реях (manning the yards) — стара морська традиція: під час урочистостей команда шикується на реях. Наприклад, коли вітрильник заходить у порт, матроси шикуються на реях, вітаючи жителів і демонструючи мирні наміри, мовляв, команда на реях, а не біля гармат (тут і далі прим. пер.). 

_____________________

Старий був суворим начальником, особливо в ті часи, але якось він сказав Артуру: «Синку, настане день, і все це належатиме тобі й твоїм дітям, і дітям їхніх дітей. Єдиний спосіб чомусь навчитися — це почати з нуля». Так Артур і робив, дуже сумлінно й відповідально, хоч і не завжди охоче, бо якби Полковник Джон Шонессі та його дружина Біті не витягли його із сирітського притулку в Південному Бостоні одного зимового ранку двадцять три роки тому і не взяли його до себе додому, і не дали йому своє ім’я та значну частину свого величезного статку, то зараз він продавав би яблука з возика у парку Бостон-Коммон і шукав би собі їжу, порпаючись на смітнику. 

Артур зібгав телеграму й швиргонув її в кошик на сміття. У нього був план, його надія на те, що, як він вважав, дозволить повернути компанію на стабільну фінансову основу — виставити акції компанії на біржу й отримати потік грошей акціонерів, створити розсудливу раду директорів, яка б поклала край марнотратству батька, такому, як «Аякс» та інші дорогі забаганки, котрі, як він знав, виснажували їхні ресурси. 

Він пишався компанією NE&P і прогресом, який вона обстоювала. Але Полковник і чути нічого не хотів про примхи якихось там акціонерів чи про вказівки якоїсь там ради директорів, як і про всюдисущих газетних нишпорок, котрі вмить заведуться з появою акціонерної компанії. Отож після багатьох безглуздих суперечок Артур мусив таки зважити на бажання батька. 

Зрештою, він не просто був йому багато чим зобов’язаний. Він був зобов’язаний йому всім. 

Біті Шонессі народила одну дочку, Алексу, й більше дітей в неї не могло бути. Ця звістка сильніше засмутила Артурового батька — Полковника, як його називали — ніж його дружину, але це була не тривога чи турбота, просто як кожен чоловік, він хотів мати сина. 

Минуло років із десять, і якось, клопочучись справами доброчинності для церкви, Біті опинилася на убогих задвірках сирітського притулку Лори Боствік. На кожне Різдво вона надсилала сиротам подарунки — цукерки, печиво, ношений одяг і старі іграшки. Сама вона рідко зазирала у південний Бостон, де жили ірландські католики, але щодо сирітського притулку Боствік, то тут ішлося не тільки про ірландських католиків. Притулок був позаконфесійним закладом, а Біті ставила собі за обов’язок допомагати найбільш нужденним. Усі діти заслуговували на Різдво, годі казати про тих, кому випала сирітська доля. 

Цього ж вечора вихователька, як завжди, послала Артура, щоб він допоміг принести речі з машини. Він весь час старався поводитися якнайкраще в присутності цієї високої і вродливої пані, а коли Біті спитала, як його звуть, відповів: «Артур». 

Не довго думавши, Біті запитала: «А як твоє прізвище, Артуре?» 

На що він відповів із найскромнішим і найжалісливішим виразом обличчя: «У мене немає прізвища, мем». Беті нахилилася, обняла його й попросила вибачення. Очі в неї затуманилися слізьми, і в нього теж заблищали. В Артура таки було прізвище — Грей, але він не знав, чи воно й справді належало його батькові або матері, а чи йому просто дали його в притулку, щоб хлопчик не мав проблем у школі. 

Та хай там як, а невдовзі він отримав справжні Різдвяні подарунки. За два дні до Різдва вихователька сказала Артурові те, що кожна дитина в притулку хотіла почути понад усе. Умитися і надіти чистий одяг: до Артура приїхали гості. 

Коли Артур спустився донизу, то знову побачив ту прегарну пані. Поряд із нею стояв кремезний чоловік із блакитними очима, сивуватим волоссям і невимушеною усмішкою, вдягнутий, як справжній джентльмен, тримаючи в руках чорний циліндр. 

— Це — містер і місіс Шонессі, Артуре, — сказала вихователька. — Вони хочуть поговорити з тобою. 

Потім вони втрьох сиділи в маленькій вітальні, в якій у притулку приймали важливих гостей. Кремезний чоловік став розпитувати Артура. Він спитав, чи знає Артур своїх батьків. Артур відповів, що не знає. Він спитав, чи любить Артур ходити до школи. Артур відповів, що любить. І це була правда. Він любив учитися. Чоловік спитав Артура, чи подобається йому в притулку. Не знаючи, що відповісти, Артур мовчав. Чоловік знову запитав. 

— Так, сер, тут гарно. 

— Гаразд, — сказав чоловік. — Це все, що я хотів почути, — усміхнувся він своїй дружині. 

На мить запала тиша. Артур зовсім розгубився. Якби він сказав, що притулок йому не подобається, вони могли б подумати, що він якийсь бешкетник, не вдячний за те, що має. А якщо він сказав, що подобається… ну, навіщо вони про це спитали? Невже вони приїхали, щоб просто поцікавитись, як йому тут живеться? Він спромігся на усмішку, намагаючись проковтнути клубок, який дедалі зростав у його горлі. 

— Так, сер, — повторив Артур. — Вони… вони… 

Його ніхто не підучував, але він чув од інших, що сльозами часом можна домогтися бажаного. Біті кинулась до дивана, де сидів хлопчик, і міцно обнімала його, поки він намагався стримати сльози. Чоловік, зазираючи Біті через плече, незграбно підсунувся ближче, обличчя в нього спохмурніло й водночас на ньому відбився жаль. Біті повернулась до нього. 

— Ми забираємо його із собою і негайно! — сказала вона. — Ну, їй-право, мамусю, ми ж не можемо просто…
— Ні, можемо!

— Але мені здається, нам треба…
— Ні, — відрізала Біті. — Він їде додому разом із нами. Того дня Артур не поїхав додому разом із обома Шонессі. 

В притулку не дозволили, незважаючи на те, що Шонессі вважалися чи не найвпливовішими у Бостоні. 

А втім, у переддень Різдва, в результаті незвичайної угоди, Артур таки потрапив додому до Шонессі, начебто на такий собі випробувальний термін. Так Шонессі домовилися з керівництвом притулку. Мовляв, нехай Артур побуде в них на різдвяних канікулах. Якщо все буде добре, то тоді вже вирішуватимуть далі. В притулку таке не вітали, бо завжди існувала можливість, що дитину повернуть — ще більше скривджену і збентежену. Але це був Джон Шонессі — власник, президент і голова правління компанії залізничних перевезень «Нова Англія — Тихий океан». А він був не з тих людей, з якими варто було сперечатися, а надто коли в повітрі запахло пожертвуваннями. 

Відвернувшись од вікна й веремії чиказьких залізничних вантажних станцій, Артур задивився на велику картину, написану олійними фарбами, яка займала майже всю протилежну стіну. З картини на нього, та й на кожного, хто заходив до кабінету, пильно дивився Полковник. Його риси здавалися більшими, ніж у багатьох чоловіків: високе у борознах зморшок чоло, густе чорне волосся, зачесане назад, пишні чорні жорсткі вуса, повні губи, орлиний ніс, квадратна щелепа й міцне мужнє підборіддя, готове витримати, а може, таки й витримало, чимало ударів. Ті ж самі блакитні проникливі очі, які Артур зауважив ще у сиротинці багато років тому, і сьогодні ця картина навіяла йому спогади про той ранок, коли він уперше з’явився в родині Шонессі. 

Артурові вже було дев’ять років, коли Полковник і Біті забрали його із сиротинця Лори Боствік. На той час хлопчик уже й сумнівів не мав, що його доля мало чим відрізнятиметься від долі багатьох інших хлопців, яким виповнювалося шістнадцять, а свого дому вони так і не знаходили. Так само, як і вони, Артур із жахом чекав на той день, коли його випустять у світ у костюмі з чужого плеча та з кількома копійками в кишені. Крім одягу, що був на ньому, хлопець тільки й мав, що колекцію метеликів та склоріз. Йому завжди хотілося колекціонувати монети чи марки. Та на це потрібні гроші. А метеликів було, скільки впіймаєш. 

У прилеглих парках та вздовж набережної він наловив чимало екземплярів, а потім для кожної комахи робив плоску рамочку з відходів дерева та скла, які назбирував біля майстерні з виготовлення вікон, де якийсь робітник подарував йому склоріз. У той незвичайний день, коли Артур переїхав до казкового особняка Шонессі «Маяковий пагорб», він гордо ніс свій багаж — невелику картонну коробку, повну акуратно помаркованих комах, де були які завгодно метелики, бабки та ціла купа великих крилатих кусючих істот: рогохвоста оса, гігантська цикада й хижі ктирі. 

Біті й Полковник приїхали по нього вранці напередодні Різдва. 

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *