Ковчег 8:0, українська художниця — про участь у проєкті «Ковчег», українське мистецтво і російську війну, яка ніколи не закінчується.
Наприкінці жовтня в галереї «Хлібня» у Софії Київській відкрився мистецький проєкт «Ковчег». Він складається з дев’яти персональних експозицій сучасних українських митців: Віри Кулеби-Баринової, Олексія Потапенка, Інни Пантелемонової, Олександра Мельника, Миколи Жулинського, Мар’яна Луніва, Ігоря Романка, Надії Мартиненко та Андрія Котлярчука. Кожен з митців є унікальним явищем в українському мистецтві.
Kyiv Daily пройде разом із художниками всередину «Ковчега», щоб краще роздивитися і зрозуміти їхні твори та історії, що за ними стоять. Зустріч восьма — Віра Кулеба-Баринова.
Розкажіть більше про основну ідею експозиції «Ковчег». Кому вона належить? І як ви самі розумієте термін «ковчег», що став назвою виставки?
— Є ідея, задумана Лесею Кочергіною: це сьогодення, це художники, які працюють зараз. І є загальна ідея, — і це найголовніше, — земля, мати й кінець цієї війни. Коли ми наче всі разом доходимо до спільної думки про те, як ми відчуваємо теперішній час у творах, як нам жити і показувати сьогодні свої твори, зроблені колись.
І Леся зуміла знайти цей «ковчег» — я можу його назвати «човном»: те, що ми всі, художники, сидимо в одному часі. Вона вибрала дев’ять художників, які зараз представлені у Софії Київській. Ми всі були в захваті від експозиції, від того, що Леся зуміла поєднати художників старшого покоління (до якого належу я), середнього і молодого покоління десь 1960-х років народження, ми жили і працювали у різні часи, але мали одну ідею.
Ми всі були захоплені тим, що побачили свої роботи, які до того стояли в майстернях і нікому не були потрібні. Тепер такий час, що завжди кажуть: «Нема грошей». Міністерство культури не купує картини, не показує їх. Найстрашніше, що немає музею українського мистецтва від часу його народження і до тепер.
Українець завжди був поетичним, завжди був сам у собі, у своїй думці, не було в нього жорстокості, якоїсь злоби на чуже — він хотів мати своє, найцінніше. Нам не потрібні чужі закони – ми можемо жити у Всесвіті своїми законами. Якщо взяти роботи українських художників, які вони творили від самого народження і творять досі, то скрізь пропливає одна велика ідея — глибока любов до своєї землі, до своєї сім’ї, матері й людини.
Розкажіть більше про своє становлення як художниці, про те, як творили свої роботи і як змінювалася ваша авторська оптика…
— Чесно кажучи, мені вже дуже багато років (83 – ред.), і з кожним десятиліттям я змінювалась. Але так склалося, що все в мене в житті йде від землі, від мами, від селянки, яка дуже любить землю і працю на ній, чого навчила і своїх чотирьох дітей. Уявіть собі: величезне колгоспне поле конопель, ми йдемо босі з мамою. Я ще зовсім маленька, з грабельками, йду слизькою після дощу стекою, ковзаю босими ніжками. Мама повертається і каже: «Гляди, доню, не зламай коноплину». Мене це досі вражає, ця настільки глибока філософія людини, яка знає: раз воно посаджене, раз воно росте, то воно повинно і дозріти.
Свої роботи я малювала в часи, коли навчалася в Харкові. Я в селі могла бачити небо, могла бачити дерево, чути жайворонка, а в Харкові, де все забетоновано, не видно ні неба, нічого – самі будинки. Це для мене було страшним – як вирватись людині на волю? Мене навчили, як передати повітря, як працювати з глибинною перспективою тощо. Я це все вивчила, пройшла цю велику школу, а потім подумала: а далі що? А далі малюй те, що в тебе в душі, малюй своє! А що в мене, селянської дівчини, було в душі? Красиві поля, красиві люди, дуже натруджені, босі і надзвичайно загнані цим колгоспом, але вони – як боги, тому що вони йдуть по своїй землі.
Свою дипломну роботу я малювала у 1965 році, обрала тему, над якою працювала шість років: «Ідуть жінки з поля додому у сутінках». Коли я намалювала цей ескіз, такий красивий, то його найбільше перевіряла партійна організація з кафедри марксизму в Інституті художників. І раптом мене не допускають на шостий курс, до диплому. Кажуть: «Ми дамо вам довідку про те, що ви провчилися п’ять років», бо не можна було робити цю картину для диплому. Трохименко, який був художником глибоко патріотичним, піднявся й каже: «Та це ж буде сором художньому інституту, що студентка, яка вчилася на відмінно з першого курсу і отримувала Ленінську стипендію, отримає довідку і не зможе написати цю картину». Тоді мені сказали переробити картину так, щоб це були совєтські жінки. Я поїхала у своє село працювати. Коли представила нові ескізи, то зразу їх у мене затвердили і навіть взяли мене тоді за цей диплом у Москву та до Німеччини на стажування.
Так сталося, що коли розвалився Совєтський Союз, мене знайшли українки, які жили в Америці (Чикаго) і забрали мене до себе, щоб я там малювала. У мене там так розкрилася душа! Я малювала цих жінок і їхній побут з великою насолодою. Я була настільки щасливою, що тут ходять в українських сорочках, ходять до церкви, де все світиться. Я так плакала. І думала: «Господи, а що ж там, у моєму селі, що ж там мої матері? Сидять — ні поїсти, ні помитися, ніде нічого не було… За що на своїй землі така каторга?
Мене дуже гнітили пережиті роки війни, у мене дуже багато картин присвячено саме тим подіям, тим нашим солдатам. Колись я намалювала картину: у ямі сидить мати і нас троє дітей. Брата вона тримає коло грудей, баба сидить у ямі теж. Ця картина була в мене на виставці, вона до сих пір у мене є. Але мені тоді було сказано: «Треба малювати «советского воина-победителя», а у вас люди у ямі сидять». Та хто ж загнав у цю яму, як не війна? Оце і я тепер сиджу в хаті і не спускаюся з дев’ятого поверху, бо ліфт може не працювати. Я в такому зараз загнанні, що не знаю, як мені малювати, не знаю, як вилікувати свою душу…
Як вас, як художницю змінила ця війна?
— Зараз я, у ці роки війни, у ці страшні місяці, відчуваю Шевченка. Чому художник малював таку болючу історію нашої жінки, нашої українки? Як ця мати зараз притискає до себе цю дитину і шукає, як її спасти, до кого її прилаштувати, щоб вона вижила. Так само робила і шевченкова Катерина, і наймичка Анна…
Я малюю і плачу, бо не можу втримати сліз щодо сьогоднішнього дня. Скільки тих діток, скільки тих нещасних матерів? За що цей нелюд Путін отак знищує нашу землю? Я не можу дати відповіді.
Чия робота у «Ковчезі» вас вразила найсильніше?
— Мене вражають представлені там художники. Вони настільки різні, настільки відповідають сьогоднішньому дню, що немає слів. Особливо вражає художник із Чернігова — Олексій Потапенко. Він мені настільки близький і зрозумілий! Він своїми роботами мене втягує в ті часи, які він зображує: від колись до сьогодення.
Віро Іванівно, що ви найперше зробите після війни?
— Вона ніколи не скінчиться.
Чому ви так думаєте?
— Війна вічно була і буде між людьми за цю землю. Може, і підпишуть якийсь мир, і вночі будемо спати і не думати, що над нами літають ракети, але цей сусід віками хотів знищити саме нашу націю – українців. Так, ту війну я пережила, і батько мій повернувся, але ж вона тривала й далі, хай не з німцями, а між собою: ті колгоспи… Ота холодна війна… Вічно ця війна! Не знаю, чому люди втрачають найголовніше — розум, дух і святість. Та ми ж усі народилися тут, щоб жити щасливими, розцвітати, народжувати дітей і красиво йти на той світ вічний, який для всіх є одним…
Раз тобі судилося жити серед пустелі, серед морозів, то живи вже там. Чому ти вже хочеш забрати все у тих, хто живе по-іншому? Чому хочеться йому в тій хаті, у тому будинку жити, які не є його? Та ти живи у своїй хаті, маленькій, але щасливо. Не дивись і не зазіхай на чуже — то не твоє. Оте, що в тебе, — то твоє найсвятіше. І кожна людина повинна ту святість у собі тримати.
Кожній людині треба дуже глибоко відчути себе. Кожен хотів би знайти себе. Не знаю, чи я коли-небудь знайду себе. Мені тільки боляче, скільки моїх робіт по всьому світу, по всіх країнах. Часом ляжу і згадую ту роботу, ту роботу… Мені боляче від того, що я ніколи їх не побачу. Тому я настільки щаслива, що Леся Кочергіна хоч трішки картин взяла з майстерні і повісила на виставці. Як на Великдень у хаті побілені стіни, рушники й ті ікони, так мені й ця виставка: від першого до другого поверху на білих стінах роботи, освітлені зверху.
Справка проєкту
Заповіт. Віра Кулеба-Баринова.
Віра Кулеба-Баринова народилася 1938 року в селі Римарівка тепер Миргородського району Полтавської області. Навчалася в Харківському художньому училищі (тепер – Харківський фаховий вищий художній коледж), в Київському державному художньому інституті (КДХІ, тепер – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). З 1968 – на педагогічній роботі в КДХІ. Викладацьку роботу розпочала в майстерні В. Касіяна, де з О. Яблонською викладала живопис і малюнок студентам-графікам. Із 1995 – професор кафедри живопису і композиції.
Дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України (з 2017), народний художник України (з 2009). Член Національної спілки художників України (з 1970).
Потреба багаторазового прочитання нашої минувшини у роботах художниці подібна до щоденної молитви, яка дарує безнастанне самооприявлення, аналіз, веде до усвідомлення себе. Вийшовши із реалістичних традицій національної образотворчої школи, Віра Баринова-Кулеба не цурається простоти і йде шляхом осмислення генетичної пам’яті нашого народу. Тож звернення художниці до шевченкіани є цілком закономірним, адже поет також прагнув зафіксувати у своїх творах особливості буття українського народу, показати його, народу, проблеми, прожити їх разом зі своїми людьми.
