Поет Олег Лишега

Олег Лишега

З дозволу автора Kyiv Daily публікує мемуари  Миколи Євгеновича Кривенко, спогади про зустрічі з поетом Олегом Лишегою.

Це було десь в середині 70-х, теплої пори, Стах Смирнов привів до мене на Сирець довгого худорлявого хлопця у дешевому джинсовому костюмі, я тоді подумав, що в польському. Стах сказав, що це Олег Лишега з-під Івано-Франківська. Тоді я вперше узнав про існування Тисмениці – «це містечко вночі по мені заграє на губній гармошці».

Я звернув тоді увагу на те, що він якось своєрідно порався тримав голову, мені здалося, що це було якось гонорне. Ми розташувались між будинком і старим нефарбованим дерев’яним парканом. Гості сиділи на садовій лавці, а я навпроти них. Вони прийшли до мене з зоопарку, що мене дещо здивувало, ходили дивились на білого носорога. « І що, він справді білий?» — Отакий – Показали на паркан і засміялись. Стах пішов купити вина, хоч його в нашому домі було достатньо, а я тоді не пив. Олег сказав, що у звіринці його найбільше зацікавила одна мавпа, яка задумливо сиділа окремо від мавпячого гурту, – «сиділа отак», – він підняв праву ногу на лавку і різками обхопив коліно. То було перше, що вразило в його оповіданнях… Стах приніс якесь дешеве спиртне і ми втрьох вмостилися біля післявоєнної кухонної шавки, що була притулена до підвіконня єдиного вікна нашої кухні, шавка і столик одночасно напевне.

Ми розмовляли, хоч більше говорив Олег, говорив, час від часу клав щось до рота, випивав і розгойдувався на стільці. Що він говорив я не пам’ятаю, напевне це був філософський поетичний монолог, яких в майбутньому мені пощастило чути чимало, але в той час мене більше хвилювала доля нашого розхитаного стільця і я зауважив на це Олегу. «Піді мною не розсиплеться», — він усміхався, у відповіді чулася зухвалість. Далі, невідомо чому, Олег так само усміхаючись і зухвало сказав, що він не затримається в цьому світі на довго, що він в житті спрінтер, а не стаєр. Після самотньої мавпи це було друге, що врізалось мені в пам’ять. Потім дивились в кімнаті мої роботи, переважно акварель і олівець. «Це закінчена акварель: — ні, не ця: — ні, ця; — ні. — То ти хочеш сказати, що закінчити неможливо?» Напевне у мене тоді не було відповіді на це запитання. Потім: Мені ближчі Львівські художники», я подумав: «Ну що ж». Мине років десять і він висловиться діаметрально протилежно.

Це була перша зустріч.

Я показував Олегу свої роботи, але довго не знав його поезій. Мені подобалось слухати те, що він мені розповідав, це була гарна проза. Про те як він був солдатом, взимку рив якісь рови у будбаті під Москвою, як там було холодно, потім Бурятія, де було ще холодніше, та коли минуло два роки солдатчини, він не захотів повернутись до України і лишився ще на рік викладати в місцевій школі. Якось узимку у компанії молодих викладачів на автобусі він поїхав на екскурсію до якогось бурятського містечка, Олег казав, жахливо холодно і вони на зупинках зігрівались спиртом і з того у нього з’явилась схильність до алкоголю. Він там мешкав на квартирі в російській патріархальній родині, що про цю родину було свого часу написано книгу «Семейщина», і коли він по закінченню навчального року вертався до України і зупинився у якихось знайомих в Москві, то побачив тих на книжковій поличці «Семейщину», він усміхнувся, а я показав йому «Семейщину» в бібліотеці мого покійного батька, це була якась видатна радянська книга, але ми її не читали. Він їздив на запрошення якогось знайомого до містечка, можливо на Слобожанщині. Фарбувати дах батьківської хати того знайомого. Вони зійшли з електрички, біля станції стояв пам’ятник не пам’ятаю кому, але на ньому сиділа ворона, та чоловік зігнав її і вони пішли далі. У батьківській хаті на той час мешкала одна старенька матуся і містилась досить велика бібліотека Олегового товариша, яку той потроху продавав. Хатина колись була вкрита соломою, а згодом була перекрита бляхою і бляха з часом заіржавіла. Фарбувати більше доводилось Олегові, а його товариш поводився якось дивно, Олег вирішив, що йому треба звідти тікати, вибрав слушну годину і подався на станцію. Сидячи в вагоні він раптом побачив, що пероном швидко рухається його добрий знайомий з пачкою книг під пахвою і очима когось шукає, Олег пригнувся…

Поет Олег Лишега

Микола Кривенко, Олег Лишега та скульптор Леонід Козлов. ФОТО: Александр Заклецкий

Весною 2014 року я брав участь в одному з проектів «Альянсу 22» які відкриваються щоразу 22 числа, напевне, був квітень. Несподівано на відкриття прийшов Олег. На відкритті усіх запрошували на другий поверх до столу, я не сказав, що це відбувалося у музеї Булгакова на Андріївському узвозі. Там одна пані, напевне працівниця музею, за столом сказала Олегові: «А ви дуже схожі на Олега Лишегу», — «А я і є Олег Лишега». Далі він між іншим сказав, що багато років тому Стах Смирнов почав знайомити його х Києвом і в першу чергу повів його до Миколи Кривенка «але спочатку до звіринця», і далі знайомства продовжувались, він порівнював це з колами пекла. Згодо з якогось приводу кинув: «Так, Микола володіє словом». Мені приємно в це вірити.

Він швидко почав обростати знайомствами в Києві, це була тусівка, що збиралась в кав’ярні на Львівській площі – молодь, що мала дотик до образотворчого мистецтва, київські поети, кобзарі з Ірпеня, — взагалі Олег мав величезне коло знайомств. Він познайомив мене з Миколаєм Воробйовим (це кращий поет Європи), з Влодком Кауфманом зі Львова, з Орестом Яворським ми сиділи в моїй крихітній майстерні на Ризькій і слухали «Людина в просторі» в авторському виконанні.

19 грудня 1978 року в кінці на Печерську моя дружина народила нашу першу дочку і сказала, що я обов’язково повинен «за нас» випити, — я був практично не питущим. Я дзвонив до Григорія Гавриленка, заходив до Олега в Лавру, взяв чвертку коньяку і ми поїхали на Лісовий до Гавриленка. Сиділи у нього на кухні, він пригощав міцним чаєм і випили за «них». Говорили про імена, ім’я Маша дуже далеке від Марії – це Олег ваша Марічка також – це Григорій. Імена Євдокія і Василина вони не схвалювали – занадто церковні.

Олег хотів назвати свою першу дочку, яка народилася за пів року раніше, Мар’яною, але ім’я для нього було пов’язане з якоюсь історією і вони з Наталкою від нього відмовилися. Як назвали? – запитав Гавриленко. Оксаною. Усміхнувся – не треба було довго думати.

До від’їзду до Америки Олег досить часто бував у мене в майстерні вдома. Я їздив до Лаври, коли хотів його побачити. Кілька разів я просив його виступити на моїх персональних виставках протягом 90-х і на початку нового тисячоліття і він жодного разу не відмовився. «Микола фарбує тканини як середньовічний ремісник» — це про мій монохромний живопис. Микола – археолог, що риє (копає) на великій глибині. «Микола ходить на босу ногу» — що найбільше мені імпонувало.

На жаль жодна з тих промов не була записана. Якось під час революції гідності він сказав мені, що з’їздив до Межигір’я, мене це здивувало, тоді зграї цікавих їздили дивитись маєток Януковича з золотим унітазом. «Там був Тичина, в Межигір’ї були керамічні майстерні, в них працювали дівчата серед яких Павло Григорович мав знайомих». Я уже знав, що він пише про Тичину.

Серед українських поетів Григорій Гавриленко визнавав тільки Шевченка і Тичину «Так?» і усміхнувся. Друг мого батька Іван Гончаренко до війни (другої світової) їздив до Канева з Тичиною допомагати тому обиратись депутатом від Канівського району. Розповідав, що П.Г. першим ділом серед місцевих знайшов старого рибалку, який умів готувати смачні старовинні страви з риби. У нього вони харчувались, купались на безмежних піщаних пляжах. Тичина купався голяка, мав гарну статуру, виглядав як античний Бог.

З Гавриленко Олег кілька разів зустрічався у мене, одного разу, на моєму дні народженні, він сказав, що хоче почитати щось зі своїх віршів (це був кінець 70-х), але його хтось перебив і він більше не наважився. Пізніше, коли у мене був машинописний примірник «Зими» я кілька разів пропонував Григорію Івановичу почитати, нарешті він сказав «Принеси», то було уже в останні місяці його життя, читав він, чи ні – не відомо. Про Олега і Миколу Воробйова, з моїх оповідань, сказав – такі люди потрібні. Сам він був захоплений поезією Пушкіна, Хлєбнікова, Хармса, а українська поезія ніби окремий жанр.

Ішли з Олегом через якийсь двір біля Лаври, назустріч ішла дівчина, виглядала дуже просто, такі дівчата приїздять з села у пошуках роботи в Києві. До неї підбігла кицька, також дуже проста сіренька, трохи в смужку, дівчина усміхнулася і підхопила кицьку на руки, « От щаслива» — сказав Олег.

Поет Олег Лишега

Микола Кривенко. “Тим, що відходять…” О. Лишега. 1989

В кінці 80-х я мешкав на Софійській, в комуналці, моя дружина мала кімнату, було літо, вона з дітьми кудись поїхала, я був один і збирався лягати спати, раптом з’явився Олег і запитав чи не можна у мене переночувати. Вільно. Була дитяча канапа, трохи закоротка як для дорослого, я не знав, що йому постелити, врешті було тепло, але не дуже зручно, як на мене, але більше нічим я зарадити не міг. На ранок ми прокинулися майже одночасно. Олег усміхався –«Ніколи ще так добре не спав».

Ці два епізоди розкривали світосприйняття Олега Лишеги.

В кінці 90-х ми з дружиною, напевне вперше в житті, залишились зустрічати новий рік удвох, це було у квартирі на Михайлівському провулку. Добігали останні хвилини року, раптом хтось подзвонив у двері. Я пішов відчиняти – це був Лишега. Він сміявся – «уявляєш, я прийшов до Хорошилова (це на Рейтарській) і він мене не прийняв, сказав, що він «в тесном семейном кругу», цю фразу він повторював кілька раз, і щоразу сміявся.

М.Є. Кривенко

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *