Той, хто часто відвідує вистави Харківського національного академічного театру опери та балету імені М.В. Лисенка, точно знає, що кращих місць, аніж у першому ряду балкону, годі шукати. Звідси можна одним поглядом охопити всю сцену, зазирнути до оркестрової ями, а ще – помилуватися мальовничими сузір’ями екранів смартфонів, які не згасають у партері ані на хвилину.
Кожного разу, спостерігаючи, як на фоні листа Тетяни до Онєгіна глядачі за звичкою гортають стрічку у своїх соціальних мережах (мабуть, у пошуках чогось важливішого), мимоволі згадуєш атмосферу Вагнерівського театру у Байройті і вагаєшся: чи то жалкувати, що наша публіка не вміє так сердито шикати на своїх сусідів, чи то радіти її безмежній демократичності. Втім, лише пройшовши попереднє випробування театральною буденністю, розумієш, наскільки особливою видалася прем’єра опери Алли Загайкевич «Вишиваний. Король України», що відбулася 1 жовтня на великій сцені ХНАТОБу.
Хто знає, можливо, на користь цього спрацювала магія Міжнародного дня музики. Можливо, глядацький пієтет викликала плеяда гучних імен, заявлених у якості авторів. А можливо, кожен у залі свідомо чи підсвідомо відчув причетність до чогось виняткового, адже вперше за роки незалежності сучасна українська опера знайшла собі місце не лише під сонцем фестивального руху, приватних ініціатив або альтернативних майданчиків, а і проникла до цитаделі музичного консерватизму – репертуарного оперного театру. Що би не було причиною, факт залишається фактом: опера про австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга-Лотаринзького (він же полковник легіону Українських січових стрільців Василь Вишиваний) прикувала до себе напружену увагу публіки, яка, затамувавши подих, на дві години забула не лише про свої гаджети, а й про весь світ поза сценою. Як би дивно це не звучало, саме ці, такі незвичні для завсідників харківської опери темрява і тиша під час вистави стали набагато важливішими показниками успіху, аніж овації, якими по завершенні глядачі вітали авторів, артистів та постановчу групу.
Фінальні аплодисменти непомітно перелилися у медійні заголовки, які наступного дня після прем’єрної вистави майоріли захопленими епітетами та суперлативами. Журналісти та оглядачі наввипередки поспішали охрестити «Вишиваного» «першою українською оперою», «найдорожчою в Україні оперою», «унікальним оперним проєктом», «найгучнішою театральною прем’єрою осені» та навіть «українським оперним проривом». Втім, у кулуарних розмовах представників мистецької спільноти, що з’їхалися на прем’єру із різних куточків України, раз у раз зринали більш критичні міркування. Щиро поділяючи ентузіазм преси щодо історичної значущості прем’єри, що відбулася, митці все ж дорікали музичній складовій у певній одноманітності, сюжетові – у надмірній політизованості, а також констатували, що безумовно талановиті самі по собі електроакустична партитура Алли Загайкевич, футуристичне лібрето Сергія Жадана, сакрально-символістська постановка Ростислава Держипільського та сценографія Олесі Головач так і не злилися у жаданій єдності славнозвісного вагнерівского Gesamtkunstwerk’у.
Можна довго сперечатися про переваги та недоліки новонародженої постановки, але так чи інакше «Вишиваному» пощастить увійти в історію – хоч і не в якості «першої української опери», та, безперечно, як етапному твору у межах вітчизняної парадигми розвитку жанру. Специфіка опери багато в чому коріниться у лібрето Сергія Жадана, вишукане видання якого просто не стає духу пестливо-зневажливо – на італійський манер – назвати «книжечкою». Історію одного із Габсбургів, який на зорі XX століття повірив в Україну, отримав українське ім’я, зробив неіснуючу країну своєю мрією та врешті решт поплатився за це життям, поет переосмислює у формі нелінійного сюжету, що невидимою спіраллю закручує навколо осі часу долі реальних та уявних персонажів, які потрапили під невблаганні шестерні військово-революційної епохи. Численні флешбеки та монтажні склейки картин-«голосів», у фантасмагоричному калейдоскопі яких одне одного змінюють Київ та Відень, Коломия та Олександрівськ, мирні польські Карпати та окопи Східного фронту, виявляють кінематографічну природу жаданівського сюжету, яка, окрім іншого, опиняється спорідненою зі стильовими векторами творчості Алли Загайкевич. Авторка музики до низки українських фільмів, у тому числі блискучих саундтреків до стрічок «Мамай» та «Поводир», вона долає сюжетну розірваність лібрето опери за допомогою двох наскрізних інтонаційних сфер, що знаходять вираження переважно у інструментальному пласті партитури. Перша сфера, підкреслено ритмічна, у більшості випадків може сприйматися як уособлення механістичного поступу ери, що перемелює у жорнах війни «втрачене покоління» – сучасників Вишиваного, свідком поневірянь яких раз за разом стає головний герой. Жорсткості поступу часу протиставлена інтонаційна сфера марень Вишиваного, втілена у майже безтілесних тембрах дерев’яних духових та струнних, а також примарному звучанні електроніки.
Показово, що оркестр ХНАТОБу (диригент Юрій Яковенко), якому довелося постати у незвичній для постійних відвідувачів харківської опери іпостасі виконавця новітньої музики, впорався зі поставленим завданням цілком гідно, хоча, вочевидь, оркестранти під час роботи із сучасною партитурою мусили суттєво розширити зону свого виконавського комфорту. Те ж саме можна сказати і про вокалістів, задіяних у виставі. Вокальні партії опери побудовані на ряді прийомів, незвичних для традиційного оперного театру (техніки Sprechstimme та Sprechgesang, шепотіння, спів на вдиху тощо). Їх інтонаційна лексика є досить складною, особливо для співаків, виплеканих на аріях Верді та Пучіні, але, попри це, доволі однорідною. Та чи мають рацію ті, хто вгледів в цьому лише банальну одноманітність? Все стає на свої місця, коли усвідомлюєш, що попри потужний каст (солісти, хор та балет), задіяний у постановці, в опері є лише два реальні персонажі, замкнені у часопросторі Лук’янівської в’язниці 1947 року, до якої глядача раз у раз виводить сюжетний лабіринт. Це Слідчий (у прем’єрній виставі його роль виконав головний режисер ХНАТОБу Армен Калоян), у вокальній партії якого переважає жорстка суха говірка, та сам Василь Вишиваний (заслужений артист України Володимир Козлов). Увесь інший сонм образів – історичні персони (Шептицький, Болбочан, Скоропадський), таємнича Людина в чорному (alter-ego головного героя), Дівчина, біженці, кадети, мисливці, солдати двох ворожих армій та усі інші – це лише спомини та міражі, що проносяться серед кривавих марень у запаленій свідомості помираючого від сухот Вишиваного. Плоди його снів, голоси, що стоять за ним – не дивно, що вони так чи інакше вписуються до інтонаційного тезаурусу титульного персонажу опери (псалмодично-речитативних повторень на одному звуці, мікрохроматики, широких стрибків, серед яких на слух особливо впадає болюча велика септима).
Без своєї музичної компоненти сюжет «Вишиваного» міг би бути сприйнятий як черговий епос про героя-месію у рамках національного міфу (зокрема, у постановці алюзії на канонічні євангелічні сюжети – п’єту, розп’яття та вознесіння – зчитувалися доволі прозоро). Втім, звуковий простір опери, змодельований Аллою Загайкевич, змушує розгледіти в ній дещо більше. Завдяки музичному рішенню фрагменти біографії некоронованого короля України перетворюються на своєрідну психограму свідомості людини, розгубленої та слабкої, скаліченої та майже знищеної машиною війни і тоталітаризму, яка все ж таки не відмовилася від голосів, що вказували їй шлях до самоідентичності.
«Король помер. Нехай живе Людина!», – саме так я сьогодні перефразувала би відомий вислів. Залишається лише сподіватися, що, попри смерть Вишиваного, історія сценічного життя опери тільки розпочинається, а з разом ним почнеться і новий виток в історії сучасного українського оперного мистецтва, яке вже довело, що може бути цікавим, актуальним та багатогранним.
Поліна Кордовська,
учасниця Критичної сили в рамках Всеукраїнського оперного форуму Opera UA 2021
