Режисер та художній керівник київського театру на Подолі Віталій Малахов розповів Kyiv Daily про онлайн-проєкти, прем’єри за Кінгом та Бредбері, кіно, карантин і його наслідки для розвитку мистецтва.
Театр на Подолі відкрив сезон 3 серпня виставою «1984». Які готуєте прем’єри, чим будете дивувати?
— Ми готуємо «Механічний апельсин» Ентоні Берджеса у постановці Автанділа Варсімашвілі, «Навігатор» Лаши Бугадзе у постановці Тамари Трунової, «В очікуванні» Моріса Панича у постановці Євгена Мерзлякова, «Переклади» Браяна Фріла у постановці Кирила Кашлікова.
Те, що є вже в продажу — «Навігатор» і «В очікуванні». На решту названих вистав дати, здається, не зовсім відомі…
—Так.
Розкажіть про проєкт Даші Малахової «Камінний господар».
— Це не зовсім театральний проєкт. Він супутній, що виник через карантин. Коли ми почали показувати свої вистави онлайн — виявилось, що є люди, які купують на них квитки. І ми вирішили, що цю тенденцію треба розвивати у двох напрямках:
- створення театральних телевистав (колись були модними «Звичайне чудо», «Барон Мюнхгаузен» Марка Захарова). Це коли вистава знімається без глядачів спеціальними камерами крупним планом. Щось середнє між кіно і театром;
- доповнена реальність — те, про що говорить Даша Малахова.
Чи важко жити театру онлайн, без глядачiв? Ваші прогнози для життя театру в епоху пандемії.
— Складні періоди для людства — не новина. Була пандемія 1918 року, коли були страшні хвороби (чума чи ще щось). Але театр знаходив свою нішу, продовжував існувати. Він змінював свою форму, якісь методи існування. Якщо він проіснував як мінімум кілька тисяч років, то й зараз він не загине від пандемії.
Як буде змінюватися театр в сторону онлайн — діджіталізація, іммерсивні вистави? Чи з’явиться новий, невідомий нам поки ще формат?
— Думаю, їх буде багато.
Наприклад?
— Доповнені телеспектаклі. Будемо пробувати методом Zoom, коли актори окремо грають кожен у себе вдома. А потім монтажем це збирається в один продукт.
Хто такий режисер, на вашу думку?
— Це посередник між автором і глядачем.
Є фраза: «Режисери, що здатні дивувати і решта». Чим дивуєте ви? Як би ви охарактеризували власний стиль?
— Режисер-хамелеон. Я вважаю, що в режисера не має бути яскравого власного стилю, тому що він щоразу має поринати у світ автора і розкривати його. Як говорив мій вчитель — «определИть — значит опредЕлить». Я завжди кажу про театр Любімова: він мав політичний тон. І коли зникли табу, він став «беззубим». Бо міг існувати тільки в той момент, коли були заборони на якісь теми.
Що найважче і найлегше у роботі над виставою?
— Найважче для мене — знайти той ключик (жанр чи форму), що давали б атмосферу, ритм. Якщо ти знаходиш прийом і метод, то все інше стає дуже легким.
Які п’єси мрієте втілити в життя?
— Безліч! (сміється)
Нещодавно ви отримали дозвіл на постановки за Кінгом.
— І на Бредбері.
У Кінга це?..
— «Піднесення».
А у Бредбері «Марсіанські хроніки»?
— Так, дуже хочу.
Вам зручніше працювати у штаті театру чи з незалежними проектами?
— Я дуже мало працюю з незалежними проектами.
У чому перевага, коли є постійний штат?
— По-перше, є можливість довше попрацювати. Я вважаю, що особливістю нашого театру є створення ансамблю. Звичайно, в театрі, де працюють хоча б декілька людей, це робити легше. Бо іноді в антрепризі це — як «Квартет» у Крилова: «Однажды Мартышка /, Лев / и косолапый Мишка / Задумали играть Квартет… А вы, друзья, как ни садитесь / Все в музыканты не годитесь». Або інша байка — «Лебідь, Рак і Щука». Потім — гра амбіцій певних. Мені здається, що головною відмінністю слов’янського театру є ансамбль.
Якою має бути вистава, складові її, — скажімо, соціальна чи політична, щоб отримати охочіше фінансування від якихось фондів і таке інше? Щось таке спостерігали у вашому досвіді — щоб був баланс між творчим баченням режисера і певною кон’юнктурою?
— Горький казав свого часу: «Нарочно оригинальным не будешь. Пробовал — не выходит». Я у своєму житті ставив дуже багато вистав: і для спонсорів, і під якісь святкові дати. Але реально прибутковими і успішними були ті теми та сюжети, які особисто мене, як режисера, зачіпали. А потім вже можна думати, що, можливо, ці вистави «будуть цікаві» певним політичним подіям.
А Got to Be Free, що йде в театрі?
— Я сподіваюся, що це цікаво. Коли нам запропонували поставити цю виставу, я не можу сказати, що це була найактуальніша тема. Вона буде актуальною завжди, бо ми таким чином зафіксували певний період нашої історії.
Театр, як інституція, допомагає артистам і режисерам під час пандемії?
— Одна із негативних складових карантину — самотність, розбитість, ізоляція і так далі. Я абсолютно певен, що після пандемії люди будуть більше ходити до театру. Вони втомилися від самотності, їм хочеться спілкуватися.
Акторам як допомагає? Перш за все тим, що вони мають роботу. Не уявляю собі, якби закрилися театри, як би існували актори.
У кіно, напевне.
— Але є багато артистів, які не знімаються в кіно.
Все-таки театр — це інша історія. Наші актори, які багато знімаються, поспішають до театру, відміняючи певні зйомки. Бо це постійна школа. Як у спортсменів. Якщо спортсмен не тренується, не бере участі у змаганнях, то його результати падають.
Багато театрів світу зібрали і виклали свої архіви. Чи зробив так театр на Подолі?
— Онлайн-вистави у Європі чи США йдуть безкоштовно. Але у кінці вистави актор або режисер говорить: «Якщо ви хочете допомогти театру, то, будь ласка, зробіть пожертву/донейт на рахунок театру». У нас немає цього досвіду. Але я майже певен, що ті, хто купують квитки на наші онлайн-події, роблять це не тільки через цікавість до театру чи вистави – вони перш за все люблять театр і хочуть нас підтримати. Ці глядачі скоріш за все вже бачили «Сто тисяч» чи інші наші спектаклі.
Вживу?
— Так. Вони хотіли просто ще раз подивитися і зробити свій внесок у підтримку мистецтва.
Спілкувались Віка Федорина та Ольга Усачова.
Фото: Олександр Пілюгін, Ira Marconi.
