«Поезія може стати відповіддю на найгостріші та найглибші духовні запити сучасної людини», — зазначено в ухвалі ЮНЕСКО. Цьогоріч у Всесвітній день поезії сучасні українські поети воюють на фронті, пишуть важливі актуальні вірші, волонтерять, або роблять майже усе одразу, наближаючи перемогу. Галина Крук, Любов Якимчук, Василь Махно,  Олег Коцарев, Дмитро Лазуткін, Борис Херсонський, Ігор Мітров, Ія Ківа та Олена Гусейнова діляться авторськими визначеннями поезії з читачами Kyiv Daily і розповідають про важливість та силу поезії в часи війни, відповідаючи на питання:

1. Поезія — це… Ваше особливе визначення.
2. Що може поезія в час війни, в чому її сила?
3. Що важливого відбувається наразі в сучасній українській поезії?

1. Поезія – це момент, в якому можливості мови помножуються на можливості творчої особистості. Або можна ще так: Поезія — це всесвіт, у який потрапляєш, коли виходиш зі своєї людської обмеженості та детермінованості у безмежжя мови. Це якщо коротко.
2. Війна випробовує поезію на справжність і ставить під сумнів саме її існування, натомість сила поезії в тому, що вона допомагає берегти в людині в людині людське, давати їй силу протистояти та опиратися злу і руйнуванню, стає прихистком зневіреним і надією тим, чиї втрати більші за їхні внутрішні ресурси. Поезія може бути домом для того, хто втратив дім. Поезія може бути хрестом на могилі того, чиє тіло ніколи не знайдуть і не поховають. Поезія може бути свідченням про чудо і свідченням для тих, що не досвідчили. Силу поезії під час війни надає людина, яка цю війну переживає.
3. Сучасна українська поезія зараз перебуває в стані аномального росту (це такий стан, який буває у дерева, коли зрізати критичну для його виживання кількість гілок). Всі процеси, які зараз відбуваються,  від найсильніших і найвершинніших явищ – до сповідальної і щирої профанної творчості, усе це унікальні процеси, які надовго потім визначатимуть обличчя нашої поезії.

1. Поезія — це концентрована емоція, що здатна стати емоцією читача та вплинути на нього через нейромедіатори та гормони, а значить і змінити його усвідомлення якихось речей і подій. Поезія містить у собі все, що має література, але в дуже щільній формі. У віршів є значно менше часу, щоб вплинути на читача, ніж, скажімо, у прози, чи в драми, бо це значно коротший жанр, навіть якщо мислити поетичними книжками, а не окремими віршами. Тому важить кожне слово, кожен рядок. 
2. Поезія може майже все, коли в неї є таке військо, як наше. Якби не ЗСУ, Росія б окупувала не тільки Україну як територію, вона б окупувала нашу поезію, мистецтво, кінематограф – нашу культуру. Звичайно, у світі співчувають пригнобленим культурам, що потерпають від авторитарних чи тоталітарних режимів, але ці культури не можуть бути рівноправними гравцями на полі літератури. Ними не захоплюються, ніхто не хоче бути на них схожими. Але коли є така армія, як наша, поезія стає формою комунікації. Вона здатна свідчити та формувати думку людей. У цьому сенсі поезія є формою влади, яка дає читачеві можливість відчути емоцію та привласнити певну думку. Таким чином світ дізнається про українців від нас самих, а не від росіян, які останні кілька століть говорили замість нас. Також поезія може збирати сотні тисяч євро та доларів для допомоги Україні — зараз це дуже істотна допомога і суми часом справді значні. Поезія навіть може вбивати, розповівши про знищення ворога. Звісно, це не принесе перемоги на фронті, це не спрацює жодним магічним чином, але це додасть сили духу продовжувати боротьбу. Поезія може дозволити нам плакати, коли довго не виходило, може розсмішити, тобто зняти напругу через катарсис. Не знаю, чи є ще щось для мене таке ж красиве у цьому світі, як ніжний квіт весняних безлистих дерев, коти, та справжня поезія. 
3. Українські перемоги на фронті допомагають українській поезії, як і іншим видам і жанрам мистецтва, набути суб’єктності, власного значущого голосу. Ці процеси відбуваються з 90-х, але дуже повільно. Зараз ми проходимо певний поворотний момент, після якого не буде, як раніше. Українську поезію однозначно частіше перекладають, українських авторів хочуть чути чи не на кожному літературному майданчику європейського континетку, але також і Північної Америки. А ще з українськими поетами зустрічаються політики — я маю на увазі ті події, що робить український ПЕН-клуб. Тобто є безпосередній контакт поетів з тими, хто приймає рішення. Окрім того, пишеться дуже багато якісних текстів. Мені здається, що українська поезія переживає період посттравматичного зростання разом з поетами, які її пишуть. Відмітається все другорядне, переосмислюються засадничі моменти людського існування. Ми завжди мали дуже потужну поезію, але в найближчі роки на нас чекає справжній шквал, і нехай це допоможе нашій країні перемогти в цій війні, яка також є війною емоцій та наративів.

1. Поезія — це нескінченна трансформація видимих, відчутних, чутних світів і творення нових.
2. Не так і мало насправді. Поезія під час війни може якоюсь мірою заспокоїти, дати трохи психологічної підтримки. Вона також може допомогти людині, що читає, зорієнтуватися, обміркувати себе і своє місце в цій катастрофічній історії, відчути, що робити і куди рухатися далі. Ну, й нарешті, само собою, поезія — це один з «альтернативних літописів» війни, що фіксує не так факти чи події, як дух, настрій, характери, символи епохи. За нашими віршами історію російсько-української війни не вивчиш, але без них не зрозуміти, як жилось у ці дні.
3. Зараз пишеться і публікується дуже багато дуже різних віршів. Це, мабуть, найважливіше і найцікавіше. Є ціла хвиля чуттєвої, трагічної поезії, яка безпосередньо відбиває воєнний досвід. Є чимало яскравих текстів, де нинішня ситуація переосмислюється в метафоричний, навіть метафізичний спосіб. Залишається, на щастя, місце й для експериментів, гри з відблисками реальності. Та й вірші, не пов’язані з війною теж пишуться та виходять, і це дуже важливо. Як усе це змінить і чи змінить українську поезію, думаю, можна буде сказати лише пізніше.

1. Поезія — це імпульс, який підживлює цілу еко-систему  культури та кожне індивідуальне відчуття часу і простору. В її владі — панування над словами й уміння сконденсовано сказати про суттєве.
2. У часи війни поезія фіксує змінну напругу емоційних станів. У неї немає завдань, у неї є обов’язок. 
3. З одного боку наша поезія переживає досвід війни з усіма його травмами й трагедіями. З іншого – вона творить мову спротиву і намагається її розвинути до абсолюту, тобто почути усі голоси і ридання, якими переповнено повітря воєнного часу.

1. Певний тип мислення та світовідчуття, щось як додаткова система травлення чи додаткова пара очей. Це певний спосіб відчувати свою присутність у цьому світі. Хтось відчуває її, коли їсть, хтось – коли рухається, хтось – коли співає, я – коли думаю, пишу чи перекладаю.
2. Поезія повертає здатність відчувати себе живою, повертає зв’язок з власним тілом і власною душею, власними емоціями. В якомусь сенсі поезія допомагає намацати кордони і координати нової реальності – реальності повномасштабної російсько-української війни у XXI столітті, адже війна такого кшталту – межове порушення всіх можливих кордонів, від державних до приватних, як є війна і руйнуванням усіх відомих нам координат старого світу. Поезія обмацує це новий (бодай лише для українців) світ, немов людина, що раптово втратила зір, і намагається знайти слова для світу, який раніше можна було бачити, а наразі виходить лише обережно обмацувати, бо там самі рани, вирви, шрами, кров, біль… Поезія під час війни – мужність дотику до місця, де болить, знаючи, що обов’язково принесеш додатковий біль, однак можеш і зцілити, бодай спробувати.
3. Самий факт того, що вона продовжує бути. Що попри війну і всупереч війні люди ще здатні виробляти інтелектуальну та творчу енергію, а це є формою опору тому розлюдненню, яке несе із собою будь-яка війна. Українська поезія для мене сьогодні – не лише свідчення, як на трибуналі, а й форма любові, яка тримає і підтримує. Адже ми не лише маємо в серці гнів праведний на ворогів, а й безмежну любов одне до одного. І сучасна українська поезія – як апаратна вентиляція легенів, дає нам повітря, допомагає дихати, навіть тоді, коли, здається, що ми на це вже не здатні.

Ігор Мітров: «Поезія буяє пишним цвітом, причому не лише про війну» 

1. Поезія – це мистецтво складати слова й конструювати текст таким чином, щоб ніхто не залишився байдужим.
2. Поезія під час війни має насамперед терапевтичну функцію – паперу найлегше довіритись і виговоритись, порефлексувати тощо; але важливим є також документування подій. Я, зокрема, працюю на перетині поезії, документалістики й навіть есеїстики.
3. Поезія буяє пишним цвітом, причому не лише про війну. З’являються нові імена, це зовсім молоді поети й поетки, але вже надзвичайно цікаві, з величезним потенціалом. На наших очах формується нове поетичне покоління – цікаве, яскраве і без міленіальської херні в головах, це найважливіше.

1. Поезія — річ, до якої я повертаюсь, коли мені потрібен грунт під ногами. Або хоча б поруччя під рукою. Щось, що дозволить рухатись далі і витримати цей день і наступний. Пережитий цей рік і наступний. 
2. Поезія може свідчити. Говорити про реальне, про те, що відбувається з усіма нами, про воєнні злочини росіян в Україні. Говорити  так, що не можна зробити вигляд, що не чуєш чи не розумієш. 
3. В 2014 році ми пережили досвід розсипаного, розтрощеного мовлення. Все, що ми вміли в поезії перетворилося на скалки і фрагменти. І роками українські поети говорили цією фрагментовною мовою, але продовжували видобувати мову нову. І зараз вона звучить. І її чують. Чують наше “а можна так, щоби вижити всім?”. Чують про те, що коли ми куримо “наче війни на п’ять хвилин стало менше” . Чують, що “усі ми тепер шипшина, і роз’ятрений глід, і скривавлений подорожник”, чують як ми згадуємо “старі безкоштовні часи”. Бачать, як в тому, що ми любимо проступає тепер “ніж, ножище чи хоча б маленький ножичок”. Чують як ми питаємо  “хто се ходить самотнім домом в Соледарі, хто се?”. І як ми питаємо “чому знову ми? Чому завжди – ми?” теж чують. Чують і знають, що коли ми говоримо, то “відповідаємо і відгукуємося і за всіх замовклих також”.

(*цитується поезія Артема Полєжаки, Олени Степаненко, Артура Дроня, Мирослава Лаюка, Катріни Хаддад, Світлани Поваляєвої, Катерини Калитко).

1. Поезія —  це бій з тінню за право першим дістати скелет із шафи. Терапевтичний ефект гарантовано.
2. Поезія під час війни може лікувати, давати надію. А може – закликати, надихати, допомагати нищити ворога. Окрім того це можливість розповідати світу універсальною мовою співпереживання про цілком конкретні жахи і злочини, котрі коїть агресор на українській землі. 
3. Дуже важливою нині є фіксація подій, в тому числі й за допомогою літератури. Кожен ліричний репортаж може розказати людям майбутніх поколінь щось важливе про ці трагічні й героїчні дні української історії. Оголений нерв сприйняття реальності народжує нових авторів, нові вірші і нові способи висловлювання. Вірші не обов’язково мають бути такими, якими багато хто звик їх чути й читати – з римованими стовпчиками і стрункими оповідями. Часом вони можуть нагадувати стихійну сповідь, прошепочену в бомбосховищі або свист вітру крізь посічену уламками стіну напівзруйнованого будинку.

1. Поезія — найдавніший вид мистецтва та засіб самовираження. Вона – ровесниця людства і навіть старша – адже й птахи співають і диктують нам ритм. Для мене поезія – значна частина життя.
2. Популярна приказка про те, що музи мовчать, коли говорять гармати, як часто буває – неправильна. Музи кричать, заглушаючи грім канонади. Війна — це завжди «бум» поетичного висловлювання. Потреба писати вірші та слухати вірші зростає. Навіть якщо це не завжди шедеври, а рівень творчості не дуже високий, то як спосіб боротьби зі стресом воєнного часу це працює завжди.
3. Насамперед — збільшення загальної маси поетичних текстів. Пишуть все і пишуть більше, ніж завжди. Друге – монотематизм. У дні війни начебто соромно не писати про війну, не згадувати війну. Вірші стають більш лобовими, безпосередніми. Звичайно, далеко не вся наша продукція переживе воєнний час. І це добре. Для української поезії корисно те, що в часи війни вона набуває міжнародної популярності — більше міжнародних читань і перекладів. Сподіваюсь, це буде зберігатися й після перемоги.

Спілкувалася Ольга Мацо