5-й Київський тиждень критики: міжнародна програма, ранкові покази, враження автора Kyiv Daily. Обержно, спойлери. Фільм останній.
«Вуховертка» / Earwig
Про що: осінній жах, страшна казка про дівчинку з крижаними зубами
Режисер: Люсіль Гадзігаліловіч
Фільм починається з вуха Лінча, тобто не Лінча, звісно. Вухо – привіт Лінчевому «Синьому оксамиту». І тут багато такого. Темрява, стілець, дівчинка. Страхітливе освітлення вихоплює з пітьми медичні прилади. Чоловік оглядає дівчинці брекети, які й не брекети зовсім, а вставні щелепи. Чоловік знімає хитромудрий прилад: баночки, які збирають щось схоже на слину, щоб заморозити її в гіпсі, а потім на місце зубів підігнати вже «заморожені» зуби.
Дівчинці років десять, її звуть Мія (Романе Гемелаерс). Вона не знає світу за межами дому. В її будинку завжди зашторені вікна, а з особистих речей у Мії — дивне створіння з газети, яке вона тягне за собою на повідку, уявляючи, мабуть, що це собака. Замість прогулянок Мія розглядає картину, на якій — захід сонця та похмура садиба.
Чоловікові — під 50, він щодня «реконструює» щелепи Мії, готує їсти одне й те саме, прикурює від газової плити та зрештою затихає зі склянкою біля дверей, коли дівчинка залишається одна. Часом у квартирі дзвонить телефон — і зі слухавки доносяться неухильні накази. Одного разу цей голос зі слухавки наказує готувати Мію до виходу в зовнішній світ, хоч би яким він був.
«Вуховертка» залишається загадкою від початку і до фінальних титрів. Це відома, але незнайома нам Європа середини XX століття (у свідоцтві про народження Мії бачимо дату – 3 січня, здається, 1941-го; хоча третя цифра нрзбрлв). Режисерка Люсіль Гадзігаліловіч уникає яскравих ефектів, хоча ніщо екстремальне їй не чуже.
«Вуховертка» — це компактне й нескінченне кіно про дівчинку, яка живе під наглядом дбайливого дядечка й ніколи не бачила нічого далі за поріг дому, але й там все одне нічого — міраж Європи десь XX століття.
