Титульний Клаус Отто Бах з нового роману Ярослави Литвин. Ім’я – рендомний набір чогось «німецького». Живе в Кілі, йому за сорок, не так давно розлучився, електрик низько-середнього достатку, самітник, взагалі не схожий на Тіля Швайґера і не снить Анґелу Меркель, любитель пива і піци, сумлінно платить податки, добропорядний громадянин, порушує закон тільки тоді, коли качає порно. 

Надає перевагу фетіш-порно: Клаус обожнює дівчат у колготах. Характер головного героя – карикатурний набір чогось «німецького». За порадою свого єдиного друга, котрий недавно побрався з жіночкою-заробітчанкою з-під Хмельницька, Клаус Отто зареєструвався на сайтах, де є українські небалувані дівчата. Почав шукати свою ідеальну жінку в колготках-на-голу-дупу і був знайшов. Вероніка щодня дещо різкувато фліртувала, надсилала відверті і милі фото та кокетливі відео, не те, щоби часто просила грошей, тільки коли дуже треба, аж раптом видалила акаунт. Горе-коханець приймає перше в житті самостійне рішення – подається в Україну шукати ті білоцерківські колготи. Так починається титульний рік розпусти з нового роману Ярослави Литвин. 

Оригінальний читач роману – український, це очевидно. Але в творі пояснені чимало реалій українського побуту, адже герой ніц про українське не знає. Це створює комічний ефект на відчуженні і очудненні (задля якого роман Ярослава Литвин і писала, схоже), але часом цей ефект таки круто заносить на поворотах. 

Скажімо, таке: новоспечена дружина німецького буржуа, та сама Марина з села під Хмельницьким, частує чоловіка українськими стравами, які той намагається описати згодом приятелю. М’ясне желе з морквою чи капустяні суші з фаршем або вареники з різними дивними начинками – такий той опис. Розмова триває між чоловіками, котрим відомі Sülze і Kohlrouladen, і Herrgottsbeschei’erle, між іншим. Жарт явно провалився, полишивши легке відчуття незручності за «підставлених» героїв-німців. І не тільки німців, спроба відрізнити в «Році розпусти» німця від швейцарця, а швейцарці від британця результативною не буде. 

До речі, в описі голубців переплутали таки суші і роли, а саме за цією ознакою можна вирахувати (як нам потім в романі розкажуть) користолюбну українську дівчину, яка розводить іноземців на безплатну вечерю з перспективою громадянства в ЄС: запрошують на суші, а смакують роли. Отже, запам’ятали на майбутнє, дівчата: голубці – то роли, а суші – то дорого.   

Але коли очуднення в романі працює, то працює на всі сто. І не тільки в химерних описах санаторію в Ворохті, що налякають навіть тих, кому не пощастило там «оздоровлюватися».  Всезнаючий оповідач (а саме з ним ми в романі зустрічаємося) має змогу навіть у майбутнє підглянути, він знає достеменно всі мотиви і думки героїв, йому відомі всі загадки всесвіту (навіть те, що Веронікою зветься одна лагідна пенсіонерка з Білої Церкви), але при цьому цей в.о. Бога упереджений вкрай (ксенофоб, перепрошую) і воліє оперувати виключно шаблонами та кліше про національні характери. Чого варті лише саркастичні епіграфи! У німецьких частинах знайдеться і  Лорелея, і Милий Августин, і Ніцше – вульгарнішим набором відзначаються хіба що «Гуцулка Ксеня» і «Києві мій» в українських розділах. Ну і Фройд, ясна річ, куди без Фройда, якщо треба поговорити про секс у колготках (нє, не буде в романі такого сексу, не бійтеся, розмови хіба будуть). Так наче холодний синтез використовувати для приготування поп-корну. Оце і складає супер-симпатичний ефект у романі: туторіал, як витрати своє розумне життя на нерозумну банальність. І не про героя тут мова іде, нема у Клауса Отто розумного життя апріорі, а про оповідача, а через нього – і про читача. 

В іноземній прозі Україна мислиться переважно як «зона переходу», з якої має постати нова ідентичність не-українського героя, котрий чомусь в ту Україну припхавсі, портативне чистилище, даруйте. (Якщо читали, наприклад, роман «Українське літо» Марка Гепнера – нечастий випадок, коли в німецькій прозі іноземця «засилають» в Україну, як ото Клауса Отто Литвин, то розумієте, про що я). Власне, для Клауса Отто Україна так само стає простором містерій – перехід має завершитися переродженням, в цьому випадку – ефектним фіналом, абсолютно не обґрунтованим психологією героя. Якщо Україна – країна, де можна собі дозволити багато, то можна дозволити собі все, навіть кардинальну зміну ідентичності. Лагідних і безсоромних україночок на всіх німців може не вистачити. Але ж у нас ще й парубки ого-го!.. Чоловічі колготи в тренді уже років десять як, що вже там.

А тепер про серйозне – про секс-туризм. «Рік розпусти» парадує й іноземців, що подалися в Україну за швидким сексом і відданим коханням, й українських жінок, які дали згоду бути просто тілами: стриптизерки, клофелінщиці, бандерши, проститутки, спраглі чоловічої уваги зрілі жінки, авантюрні малолітки. Саме так, відповідальність тут на обох сторонах, в цих процесах нема об’єктів. Є там одна літня пані, працівниця санаторію, яку запідозрили в романі з Клаусом Отто: ми її таки побачимо зрештою з кокетливою зачіскою і при макіяжі – порядна жіночка прийшла полювати «фірмача». У однієї з проституток у романі є теорія пеніс-маркету: в сенсі купуй вагіну у відповідному твоєму пенісу відділі і не позіхай на дорожчі моделі. Це начебто і роблять недоумки типу Клауса, западають на дівчат значно вищого класу і думаю, що отримають їх тільки тому, що іноземці. Окей, жодному персонажу в романі (будь-якої статі), котрі обговорюють платоспроможність чоловіків і додану вартість жінок, не спаде на думку, що з самою ідею купівлі щось не тойво. Але зрештою теорією про супермаркет ділиться стара повія, у якої на утриманні молодий жигало, і розказує вона це все підтоптаному фетишисту без копійки в кармані. Розпродаж, либонь, у їхньому маркеті. Яке їхало – таке збивало.

Знаєте ж, як можна використати зношені колготки? Килимки там плести, помідори на городі підв’язувати, цибулю зберігати, вікна мити… Клаус Отто западає на дівчат у колготках відтоді, як його карга-матуся почала зв’язувати йому на ніч руки старими колготками, щоби від онанізму малий не осліп. Сурова матінка, її доросла дитина-невдаха, онанізм, колготки… Агов, це ж у нас косплей Еріки з «Піаністки» Єлінек! А то, старі колготки можна і так використовувати, чого ж добру пропадати.  

«На порозі стояла маленька дівчинка, її волосся було настільки білим і прозорим, що створювалася ілюзія куряви над головою.

— Добрий день,— мовило злякане дівча, яке все ж не почало панікувати й вирішило довести свою місію до кінця.— А чи тут живе Ларс Хазе?

— Ні,— спантеличено промимрив Клаус Бах, вдаючи що чухає правою рукою ліве стегно, тим самим намагаючись приховати ерекцію.

Дівча кілька секунд дивилося на нього із сумішшю страху, огиди й розчарування, а потім хутко майнуло сходами донизу, вже десь із дверей під’їзду дзвінко волаючи:

— Ви-и-и-бачте!

Клаус Отто так і стояв заскочений, розгублений. І все, про що він міг думати,— це білі в червоні сердечка колготки дівчинки, що помилилася квартирою. 

Того ж дня він спробував дивитися підліткове порно. Але виявилося, що підлітків він не любив ще зі школи, тому Бах більше не повторював цих спроб, віддавшись повністю своєму основному вподобанню — колготам на дорослих, достиглих жіночих ногах.»

Ярослава Литвин. Рік розпусти Клауса Отто Баха. Харків: Ранок; Фабула, 2021. 272 с.

Текст: Ганна Улюра