Фільм «Явних проявів» немає» вийшов 2018 року і вже встиг отримати низку міжнародних відзнак. В прокаті він відсутній, тому всі, хто цікавиться документалістикою, дотичною теми війни на сході України, можуть побачити стрічку лише на фестивалях чи спецпоказах. Один із них відбувся 24 січня в кінотеатрі «Жовтень». Із повною залою, із людьми, що сиділи не лише на приставних стільцях, а й на сходах. Із очима, повними сліз.
«Він ще не знав, що набагато простіше почати війну, ніж завершити її». Мабуть, цю фразу пам’ятають усі, хто читав «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса. Мабуть, про це думає кожен українець, що дає собі справу перейматися тим, що ось уже чотири з половиною роки відбувається з Україною, і не лише на її сході.
У стрічці Аліни Горлової «Явних проявів немає» багато питань про початок та кінець: чи завершується війна із демобілізацією? чи може війна завершитися бодай колись для того, хто брав у ній участь? де завершується посттравматичний стресовий розлад і починається звичайний страх? як почати жити нормальним життям після воєнного та військового досвідів? Історія ветеранки АТО Оксани Якубової, яка з 2014 по 2017 рік була заступницею командира батальйону по роботі з особовим складом 54-ї окремої механізованої бригади, свідчить про те, що війна із самим собою за повернення до мирного життя, виявляється не менш важкою, ніж війна із зовнішнім ворогом. «Після війни вижити набагато страшніше, ніж загинути на війні».
Війна перетворює світ на чорно-білу картинку: вижити або померти. І якщо людина повертається з війни живою та неушкодженою, це вважається особистою перемогою. Принаймні на тлі популярних сьогодні історій успіху. Натомість внутрішня робота з подолання наслідків ПТСР починається з визнання поразки перед власним тілом та психікою і усвідомленням своєї вразливості. Бути героєм на війні і почуватися нормальною людиною в мирному житті — геть різні завдання. Навіть принципово протилежні. При тому, що для суспільства, решти людей, навіть для родини вся ця робота може залишатися абсолютно невидимою, бо, як кажуть лікарі, «явних проявів немає».
Що відбувається з Оксаною? Панічні атаки, безсоння, головний біль, апатія, світлобоязнь, аритмія, неможливість контактування із зовнішнім світом («я не можу спілкуватися, я ні з ким не можу спілкуватися, я не знаю, про що розмовляти»), труднощі в пошуку спільної мови у стосунках із чоловіком та сином, почуття провини перед загиблими, суїцидальні думки, спогади, що увесь час крутяться в голові майже чорним кіно («я пам’ятаю всіх до єдиного, хто загинув»). Усі 63 хвилини стрічки — один суцільний біль. Навіть на ритмічному рівні чути, як важко дається Оксані проговорення своєї історії: фраза — вдих, фраза — вдих… Якщо вдаватися до метафор, найбільше цей монолог нагадує операцію на відкритому серці.
Що допомагає виконати два, здавалося б, простих завдання — вийти з війни та повернутися додому? Лікування в одному з київських санаторіїв, психологічна реабілітація, басейн, автотренінг, а головне — участь у стрічці як така. І під час зустрічі з глядачами, і в багатьох інтерв’ю Оксана Якубова наголошує, що фільм «Явних проявів немає» фактично врятував її. Аліна Горлова стало першою людиною, з якою вона змогла спілкуватися після повернення з війни. В той час як багато хто з тих чоловіків та жінок, які для суспільства узагальнюються до фрази «герої не вмирають», повертаються на фронт, бо не можуть знайти себе в мирному житті, або навмисно шукають там смерті, накладають на себе руки чи спиваються.
Стрічка «Явних проявів немає» завершується умовним ґепі-ендом — після реабілітації героїня повертається на роботу. Умовним, бо всі ми розуміємо, що це лише частина шляху, і скільки він триватиме і чи стане історією остаточного успіху — невідомо. Коли кажуть, що на війні не буває переможців, мають на увазі саме це. До того ж, ніколи не можна знати наперед, що стане для людини чинником ретравматизації. Але після перегляду цієї стрічки ніхто не зможе сказати, що ПТСР невиліковне.
Важко робити припущення, кому варто подивитися фільм «Явних проявів немає», а кому краще цього не робити. Мабуть, в першу чергу він для військових: аби не почуватися слабким, ізгоєм чи ненормальним, аби не сприймати мирне життя як пекло. Їхніх родичів та друзів. Будемо відверті, ми все ще живемо в суспільстві, в якому люди не вміють говорити один з одним. Переселенців із зони АТО, які також страждають від ПТСР. Насправді ж — усіх, бо після завершення війни українському суспільству доведеться наново пристосовуватися до життя в мирній країні і проходити шлях Оксани Якубової на різних щаблях.
Так само не хочеться вдаватися до моралізаторського пафосу, намагаючись пояснити, чому ця стрічка важлива. Як сказала пані Оксана про себе та війну, «мене ніхто туди не посилав, мені ніхто нічого не винен, це лише моє рішення». Але роботу з оприявлення стрічка «Явних проявів немає» вже виконала. Після неї неможливо стверджувати, що ти чогось не знав чи що тобі не було звідки дізнатися. Тож, перефразуючи один відомий вислів, про цей фільм можна сказати таке: дивіться, дивіться і не говорить потім, що не бачили.
Текст: Ія Ківа
- «Явних проявів» немає» / No obvious signs
- Україна / 2018 / 63 хв.
- Режисерка: Аліна Горлова
- Продюсер: Марія Берлінська
- Оператор: Олексій Кучма
- Режисер монтажу: Аліна Горлова
- Звукорежисер: Василь Явтушенко
- Композитори — Ptakh Jung
