Українсько-американський бандурист Юліан Китастий із династії бандуристів – про  деколонізацію в культурі, переосмислення власного репертуару і про проблему імперської російської культури.

Говоримо з Юліаном Китастим онлайн по месенджеру. Він у Нью-Йорку, я – у Шумську Тернопільської області. Каже, що якраз має перерву між концертами. Зараз багато виступає, в основному бере участь у благодійних концертах на підтримку України. 

Сьогодні багато говорять про деколонізацію в українській культурі. Хтось «плаче» за музикою Чайковського. Зрозуміло, що на твій репертуар це не вплинуло. Але все ж таки, чи змінилося твоє ставлення до того, що ти робиш, як і для кого? 

Щодо мого репертуару, то так – він формувався саме за принципом його антиколоніальності. Я граю передовсім те, що не віталося в російській імперії (будь-то царській чи радянській), що відрізнялося від культури імперії, зокрема, українське бароко, весь кобзарський репертуар. Практично всі бандурні речі, які творилися вже в еміграції, або збереглися в еміграції – усе це було викреслено з культури. На мій репертуар деколонізаційні процеси не вплинули, але вони змусили мене трошки переосмислити усе, що я давно робив. Дуже виразно побачив, наскільки увесь мій репертуар – і загалом практично всі мої проєкти – наскільки усе це пов’язане між собою, складаючись у таку, сказати б, дуже логічну конструкцію. 

Деколонізаційні процеси вплинули не так на формування моїх програм, як на вибудовування контекстуальних пояснень, надто для англомовної публіки, яка не заглиблена в українську тематику. Зараз маємо особливу нагоду донести світові певні знання про українську культуру. Мені важливо підкреслити, що саме робить її абсолютно унікальною, відмінною від імперської російської культури. 

Щодо репертуару так званої харківської бандури, на якій ти граєш, то він увесь унікальний, чи не так? 

Так, він формувався як реакція на офіційний бандурний репертуар професора Сергія Баштана (совєцький бандурист, педагог, композитор – ред.). Репертуар Баштана виходив саме з імперської культури. Я зараз багато граю на бандурі харківського типу. На своїх концертах розповідаю слухачам, що цей інструмент виник у Харкові у руках бандуриста й етнографа Гната Хоткевича та його учнів. Хоткевич мав нагоду працювати над ним упродовж дуже малого відтинку часу, у 1920-і роки. Але саме тоді було створено альтернативний варіант сучасної і майбутньої бандури, що органічно виходив із кобзарського інструмента й відкривав дуже цікаві можливості. І коли цей проєкт закрили – Хоткевича вигнали з посади (він викладав бандуру у Харківському музично-драматичному інституті – ред.), пізніше арештували й розстріляли, його студентів розігнали, – то цей інструмент залишився. З ним в якійсь мірі працювали кілька студентів і послідовників Хоткевича, але не існувало якоїсь товстої книжки творів і обробок для харківської бандури. Тому я вже понад двадцять років перебуваю у такій щоденній розмові з цим інструментом, прислухаюсь, що він хоче грати, що він може грати, які має можливості, як їх можна реалізувати, як уплести в найрізноманітніші сучасні тексти, музику до сучасного театру, танцю, фільму… Це також частина цієї історії. Навіть мої власні імпровізаційні речі, які я граю на цій бандурі, вони також певною мірою пов’язані із альтернативним (а по суті, справжнім, власним, неімперським) українським минулим.

Чи є щось у твоєму репертуарі, що ти зараз – у зв’язку з російсько-українською війною – тимчасово не виконуєш? 

Є, це насамперед жартівливі речі, їх найменше зараз хочеться виконувати. Також поки відклав певні твори побутового характеру, або якісь найпопулярніші фольклорні тексти, які переспівали різні народні хори. Але я продовжую виконувати такі, на перший погляд, не по’вязані із сьогоднішньою ситуацією твори. Наприклад, є в моєму репертуарі любовна пісня «Ой коню мій коню, золотая грива». Там співається про те, що приїжджає козак з війни, їде туди, де дівчина-сиротина пшениченьку на полі сама жне. І каже, годі тобі, дівчино, працювати, хочу тебе взяти, та разом з тобою створити щось нове. Це ж абсолютно вписується в контекст відбудови після війни, заселення безлюдних територій!

Ти згадав про народні хори. І я собі пригадала, що знайомі поляки нещодавно прислали лінка на афішу концерту у Варшаві нашого Хору Верьовки, що й досі позиціонує себе під титлом «душі українського народу»…  Як гадаєш, зараз мусить чіткіше проступити оця різниця між умовним «соціалістичним» фольклором a la Хор Верьовки й автентичним українським репертуаром?

Ну, ці народні хори у свій час були єдиним можливим варіантом. Пригадую, коли я їх із захопленням слухав, бо інших записів не було. Тепер є інше. Декому воно більше подобається. Є такі, кому достатньо і цих народних хорів. Але процес перегляду імперської культурної спадщини вже давно почався і досить далеко зайшов ще до 24 лютого. Думаю, зараз він тільки прискориться, можливо, набере інших форм. У кожному разі, це абсолютно неминучий процес. 

Мова про деколонізацію в культурі й не лише. Зокрема, у політичній сфері вже остаточно ОПЗЖ зникло із Парламенту. Нарешті! І це вже про щось свідчить, говорить про конфіскації російських фінансових активів. 

ОПЗЖ зникло, а УПЦ МП – ще ні.  

Це також мусить статися. У мене є пісня про попадю, де я собі придумую нові куплети. В оригіналі це звучить так:

Журилася попадя своєю бідою
Горе мені в світі жити, що піп з бородою
Ой піду я до собору Владику просити
Щоб дозволив він попові бороду зголити
Повиходили попи, всі такі пузаті,
А до того ж до одного усі бородаті
Ось виходить сам Єпископ, кисла в нього міна
А в самого борода аж і по коліна.

Легко підставити тут абсолютно по народному, щось в такому дусі:

Схаменіться добрі люди, скільки нам так жити?
Поспішаймо вже до Лаври – бороди голити.

Натяк зрозуміло. Інтерес до твоїх концертів зараз збільшився?

В основному, я зараз граю концерти для різноманітних благодійних фондів, це зрозуміло. Найчастіше такі події організовуються в співпраці із громадськими благодійними організаціями – РАЗОМ, Союз Українок.  Нещодавно я грав концерт у Вашингтоні, його організувала Українська амбасада, збирали гроші для Госпіталєрів. Було досить багато вашингтонської публіки. Це один тип концертів. Другий тип – це коли є зацікавлення від американських культурних організацій, університетів і так далі. Це такий лікбез для тих, що може ще не розбираються повністю на українських питаннях, але прагнуть щось зрозуміти про Україну через її культуру. Наприклад, я грав недавно у Бостоні в консерваторії, це був концерт разом зі студентами відділу сучасної імпровізації та їхнім викладачем, відомим піаністом Ентоні Колманом. За три дні створили зі студентським ансамблем цілу імпровізаційну композицію на основі кількох рядків із «Марусі Богуславки». Там де співається, що «города всі степовії оминайте, тернами-байраками шляхи прокладайте». Це мені резонувало із тим, як люди на початку цієї війни пробивалися із Києва лісовими дорогами, полями…

Тобі доводилося зустрічати в Нью-Йорку переселенців з України?

Поки що небагато. Ще важко людям безпосередньо сюди летіти, хоча це вже починається. Раніше, десь кілька тижнів тому, був великий наплив через мексиканський кордон, там їх пускали без особливих проблем.

Повертаючись до питання деколонізації, як гадаєш, що «не так» із російською музикою?

Я не можу себе поставити на місце людини, яка із Чайковського і Рахманінова живе. Я ніколи цю музику не грав, це мені просто не цікаво. Увесь період ХІХ століття, коли Російська імперія зазнала розквіту, він мене не цікавить, у музичному плані передусім. Мене завжди цікавила рання музика і період сучасності, експериментальна та імпровізаційна музика. 

А все ж таки, в чому головна проблема російської культури, з української точки зору? Що з нею робити, скажімо, в освітньому процесі?

В освітньому процесі потрібно тиснути зараз, тиснути якомога сильніше. Бо це, зрештою, нечесно навіть по відношенню до студентів, коли їм впихають культуру, яка у світі вже справді не може запропонувати щось конструктивне, це абсолютно все гниле. Венедикт Єрофєєв і його постмодерністська проза «Москва – Петушки» – це чи не останнє слово російської культури, її певна символічна крапка. Це зараз мусить бути переосмислено не тільки українцями, а й іншими країнами. Тепер стає зрозуміло, що національна культура у нас не мала місця для повноцінного розвитку, всюди була імперська культура. У чому головна проблема імперської російської культури? У тому, що вона асфальтувала собою національну культуру підлеглих народів. Через це цілі пласти національних культур, та ж старовинна українська музика, барокова культура попросту не пробилися як слід. 

Текст: Олеся Найдюк