Meridian Czernowitz – 2023 ще не розпочався, але друкована програма цьогорічних поетичних читань вже чекає на слухачів у Літературному целанівському центрі на Кобилянської, а письменник Юрій Андрухович розповів Kyiv Daily про культурну деокупацію, словесну магію та ЗСУ.
У чому різниця між постколоніальною та деколоніальною парадигмами?
— На мій погляд, ми трохи зациклилися на всій тій колоніальності, наслідуючи після 1991 року країни Глобального, як тепер їх знову почали називати, Півдня. Цю колоніально-постколоніальну парадигму нам ніяк не вдається успішно експортувати на Захід і загалом світовій спільноті з однієї простої причини: там панує думка, що жертвами колоніалізму можуть бути лише представники небілих рас. Як білі люди, ми маємо дуже незначні шанси долучитися саме до цього списку. Се ля ві.
Мені здається, час потроху виходити з цього напрямку й говорити про нас не в категоріях колишньої колонії, а в категоріях анексії та окупації. Україна була частково анексована, частково окупована Росією. Наскільки я знаю, ні історично близькі нам поляки, ні такі ж балти не говорять про своє колоніальне минуле, а про своє окупаційне минуле. Звичайно, всяка колоніальна залежність є наслідком окупації, проте її наслідком буває не лише колоніальна залежність.
Тому в нашому випадку краще говорити про дерусифікацію або ж — культурну деокупацію.
В нас є спільний ворог, чому ми досі сперечаємося один з одним?
— Не сперечатися ми просто не можемо. Щоб це якось зупинилося, спільного ворога замало. Ворог собі ворогом – це, як кажуть, не обговорюється. Ворога просто скасовують – і найкраще, якщо шляхом його воєнної поразки. Натомість конкуренція лідерських еґо, сформованих навколо них груп, середовищ ітеде, безумовно, триватиме й після перемоги – хтозна чи не з іще більшою силою. Така природа соцмережевих контактів і коли завгодно дискусій. Якщо прибрати з них цього «демона срачів», то вони – і дискусії, й самі мережі як такі – дуже швидко зів’януть і стануть нецікавими для 90 відсотків юзерів.
Чого чекають від письменника його сучасники?
— Є надто різні письменники й надто різні в них сучасники. Чого чекають наші сучасники від Стівена Кінґа? Зрозуміло, це не те саме, чого інші наші сучасники чекають від Ольґи Токарчук. Сотні імен – сотні відмінностей. Загалом література опинилась у стані нищівної самокритики. Письменники вкотре виявили, що їхні твори безсилі щодо зла, в яке себе заганяє людство. Коли письменники дуже голосно кажуть, що в них закінчилися слова, то їхні сучасники, звісно, байдужіють до них. Тому можемо припускати, що підсвідомо від письменників усе ще чекають якоїсь словесної магії. Такої, що здатна відвертати катастрофи й розвалювати імперії. Наприклад, російську 🙂
Що вас надихає зараз, де ви шукаєте відповіді на свої питання?
— Ніколи б від себе не сподівався, але правди ніде сховати: мене надихають ЗСУ. Я сповнений глибочезної вдячності щодо кожного, хто воює, захищає, бореться. Чи принаймні має причетність до наших захисників.
Що ж до відповідей, то… Я думаю, вони приходять під час писання. Починаєш писати – і як завжди, не знаєш чого очікувати від тексту, куди він тебе винесе. Якщо там у ньому хоч якісь відповіді – це надзвичайно добре.
Що ви зараз пишете та читаєте?
— Я пишу оповідання, їх об’єднує один і той самий герой, якому не більше 12 років. У мене тих оповідань уже сім і думаю, що коли їх назбирається утричі більше, то я, напевно, видам їх книжкою. Але може їх стільки й не назбирається, тоді книжки не буде. Побачимо.
Дивно, але я справді все ще читаю – навіть якщо моє чтиво може сьогодні здаватися не цілком адекватним ситуації. Я повертаюся до речей, які колись уже читав, але мабуть, неуважно – як наприклад, «Марш Радецького», «Мобі Дік» або «Під знаком бастардів»… Усі ці речі я читаю радше уривками, від нагоди до нагоди. Значно частіше я сягаю по військово-політичну аналітику незліченних нині експертів, серед яких трапляються справді цікаві. З їхніми текстами вдається заснути швидше й міцніше, завдяки чому нічне завивання сирени вже не здається аж таким апокаліптичним.
