Збреши мені переконливо

Історія брехні

«Чи тобі часом не брешуть?», – питає симпатичний гірчично-жовтий шрифт на полях книжки відразу за картинкою з верстатом Гутенберга. Тонше не можна було б натякнути на те, що успішне поширення неправдивої інформації пов’язано з тим, наскільки технічним буде  медіа, але ж і потреба в поширенні неправдивої інформації таки впливає на технічні можливості медіума. Брехати можна у тисячі способів. Кажуть, говорити правду можна тільки в один спосіб. Здається, брешуть. 

 «Історія брехні» Марини Кафтан написана для старших підлітків, років 13-14, либонь. По суті це добре структурований і владо ілюстрований підручник із медіаграмотності. Він і зроблений як підручник: спочатку нам повідомляють, якої навички ми потребуємо, а потім показують, як цю опцію напрацювати і застосовувати. Й ілюстрована книжка як підручник (дуже вдало!), навіть виділення «кислотними» маркером важливих понять і слів за нас уже зробили.

Мисли критично! – це основне послання. А по суті: умій ставити питання, особливо в тій ситуації, коли на них ніхто не хоче відповідати. У книжці Кафтан є три розділи, вони і скеровані на основні компетенції медіаграмотності: «Для чого створюють фейки?» – як оцінювати і аналізувати медіа, «Де можна натрапити на фейки?» – як розрізняти факт і інформацію,  «Де поширюються фейки?» – як отримати доступ до медіа і створювати повідомлення. Основне поняття книжки (уже ж це видно) – «фейк», яке для простоти, мабуть, стає тут повним синонімом слова «брехня». 

І от тут починається найцікавіше. І хочеться й собі ставити питання.

Як відрізнити містифікацію і підробку? Чи варто називати фейком мистецький перформанс і атракціон? Розіграші і жарти, побудовані на непорозумінні сторін – теж фейки? Якщо не збігаються зміст повідомлення і спосіб інтерпретації – що тут фейк? 

Містифікації, атракціони, перформанси. Формально це все брехня, звісно, але про різницю в формі й іде мова. В багатому і різноманітному ілюстративному матеріалі «Історії брехні» знайшлося місце для «фото з феями» Елсі Райт і Френсіс Ґріффітс, дівчатка зробили на початку ХХ ст. фото з паперовими фейрі, дорослі це сприйняли за чисту монету, навіть коли обман викрили, то він уже зробив свою справу: став загальним місцем в наративі про фейрі в Британії і зараз можна назвати десяток книжок і кіно, де ці феєчки у лісового джерела витанцьовують джигу. Інформація була брехлива – її вплив і наслідок таким не є. Так само серед фейків і маніпуляцій інформацією Кафтан наводить історію з «Плачем над градом Кия» – літературною містифікацією Юрія Винничука, який видав свій вірш як переклад з Ріангабара. Ще наприкінці 1980-х цей вірш фігурував в наших академічних словниках як пам’ятка ірландської літератури. Свої містифікації Винничук викривав сам рано чи пізно. І на меті вони мали те, що й більшість «фейкових перекладів» – показати, що сучасна мова на такі стилізації  спроможна. Круги на полях, які були перформансом Дейва Чорлі і які поза намірами авторів стали читати як сліди позаземних цивілізації, він того не перестали бути мистецькою акцією – про них тут теж розкажуть. А от Джордж Салманазар, який на початку ХVІІІ ст. видавав себе за мешканця острова Формоза і наплів про Тайвань купу небилиць, що їх Кафтан згадала, з цих вигадок жив, вони були безпосередньо джерелом його фінансового благополуччя. І на сфальшованій тіарі Сайтаферна недоброчесний арт-ділер незле так підзаробив, ох як незле. 

Брехня – це не повідомлення насамперед, а мета.

І всі ці приклади стоять поруч, без жодного розрізнення. І навіть у розділі про маніпуляції споживачем, до речі, що іронічно. Як уже зазначила, ілюстративний матеріал «Історії брехні» багатий і цікавий. Зокрема і тому, що брехнею у такий спосіб є все, от буквально все. В тому числі, наприклад, репліка самої Марини Кафтан: «Як відбувалися галльські війни, приблизно можна уявити з мультика Астерікс і Обелікс»… Рекомендуєте критичніше ставитися до інформації? Ми вас почули. Може, таким і був задум.

«Історія брехні» однозначно корисна, коли ідеться про навички фактчекінгу. Просто, точно, доступно пояснюють, де і як перевірити, чи справжнє фото, чи не спотворена дата, чи не сфальшована новина, чи зміст рекламного оголошення відповідає якості продукту. І Марина Кафтан свідома, що говорить до генерації, що уже не є пасивним споживачем інформації, вони і виробники, і споживачі одночасно, тож раз по раз, ненав’язливо, але наполегливо звучить застереження: зауважуйте, коли вам брешуть, але й собі не вчиться брехати. Ой би цю книжку деяким дітками 35-55 років почитати!  

«Невже вони були геть безголові? Насправді первісні люди в своїх печерах, давньоримські воїни, швачки доби Відродження чи рибалки початку XIX століття — усі вони були такими ж, як і ми. Мали інший життєвий досвід, часто не мали доступу до освіти — але розпізнавали брехню приблизно так само, як наші сучасники. Тобто нечасто.

ЧОМУ? 

Причин цьому немало. По-перше, люди люблять ВІРИТИ. Вони мріють про золоту рибку, яка здобуде їм щастя й багатство, марять супер-виграшами та скарбами, хочуть пігулку, що лікує геть усі хвороби…   

По-друге, люди ЛІНИВІ. На думання слід витрачати сили. Простіше одразу повірити. По-третє, ми НЕ ВСТИГАЄМО. Коли світ довкола швидко змінюється — скажімо, раптом настає технічна революція, з’являються заводи, паротяги й електрика, — це так зачаровує і надихає, що мимохіть починаєш вірити: якщо вже карета їде без коней, то чому на Місяці не можуть жити людиноподібні істоти?! Тим більше, кажуть, хтось їх уже бачив…»

Марина Кафтан. Історія брехні: Як ми обманюємося / Ілюстрації Олени Старанчук. Київ: Портал, 2020. 208 с.

Текст: Ганна Улюра

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *