Краса більше не цінується: найповажніші представники сучасного дизайну стверджують, що вона їх не цікавить, художники уникають її, остерігаючись, що їх роботи зарахують до декоративного або комерційного мистецтва. У цілій стопці книг з архітектури можна не зустріти жодної згадки слова «краса».

І ось у своїй новаторській візуальній книзі «Про красу» відомі дизайнери Стефан Заґмайстер і Джессіка Уолш реабілітують красу — досліджують її сутність і перетворюючу силу красивого дизайну.

Стефан Заґмайстер, Джессіка Уолш.  Заґмайстер і Волш. Краса / — Переклад з англійської: Оксана Журавльова, Галина Пехнік. К.: ArtHuss, 2020, 288 ст.

Трохи хитромудрості не завадить

Чи можливо роздивлятися красу крізь призму науки? А може, наукове втручання обмежить наше чуттєве й емоційне сприйняття красивого?

Дослідження показали, що ми віддаємо перевагу умовам, які мають для нас сенс, сферам, що нам зрозумілі, — тому, про що ми маємо хоч якесь уявлення. Психологи Алекс Форсайт і Ноель Шихи зауважують, що «ми прагнемо до інформації та розуміння й схильні до всього, що й цікаве (хитромудре), і водночас зрозуміле (передбачає долучення у зрозумілий нам спосіб). Люди потребують однозначності та чіткості (для розуміння), проте в дослідженні віддають перевагу ускладненості з нотками незрозумілості чи таємничості»¹⁰. Математик Бенуа Мандельброт у 1975 році показав, що форми, які вважаються безладними (тобто такими, що не мають основоположної структури), як-от берегові лінії та хмари, насправді суперупорядковані¹¹. Він спромігся відтворити складну структуру берегової лінії, дотримуючись геть простих правил. І назвав ці структури фракталами. Фрактали визначають форму гір, річок, рослин, тварин, а також звуків, наприклад, дощу та водоспадів. Такі форми на перший погляд здаються хаотичними, проте утворюють математичну послідовність, чітку й зрозумілу.

Любимо савану, але відпочиваємо на пляжі чи в горах

У 1982 році було опубліковано фундаментальну дослідницьку працю, автори якої — психологи Джон Д. Баллінґ та Джон Г. Фальк — зауважували, що обираючи улюблені ландшафти, діти неодмінно віддають перевагу саваноподібному довкіллю. Такому середовищу властиві простір аж до обрію, близькість водних ресурсів і переважання дерев середнього розміру з гілками на невеликій висоті. На думку еволюційних психологів, ми успадкували ці вподобання від доісторичних пращурів, адже такий ландшафт був ідеальним середовищем для їхнього виживання: у відкритому просторі легше виявити хижаків, а близькість води та можливість рухатися вперед — аж до обрію — забезпечували сталі умови життя.

На поодинокі дерева з низько розташованими гілками легко здертися — і вони стають або прихистком у випадку небезпеки, або місцем, звідки можна непомітно спостерігати. Таке пояснення привабливості савани видається обґрунтованим, коли йдеться про дитячу парадигму, оскільки діти, на відміну від дорослих, не обізнані з сучасними культурними преференціями. Вона також пояснює, чому більшість парків у світі виразно імітують саваноподібне довкілля — безкраїй простір із трав’яним покривом і дерева середнього розміру з боковими гілками.

Еволюційна психологія, звичайно, не пояснює всього, а ми припускаємо, що наш еволюційний базис іноді поступається впливу культури та середовища. Подивімося, які місця найчастіше обирають для відпочинку, — виявляється, савана не найпопулярніший природний ландшафт, її випереджають пляжі та гори. Instagram-опитування, яке ми провели, показало, що майже чотири тисячі респондентів віддають перевагу гірському ландшафту. Савана посіла друге місце, а пляж, на превеликий подив, став третім із великим відставанням.

Серед наших Instagram-читачів є статистик, котрий узявся дослідити отримані дані за географічною ознакою. Мешканці Німеччини та Франції обрали савану, Нідерландів — віддали безумовну перевагу горам; отже, прагнення до нового, до ландшафту, що відрізняється від того, де мешкаєш, також відіграє неабияку роль. У такому випадку може здаватися, що всюди добре, де нас нема: найкрасивішим ми вважаємо те, чого не маємо.