«Рік Марвелос Вейз» Сари Вінман – магічна книга життєвих істин, де складні долі обрамлені любов’ю, втратами та самопізнанням.
Це друга і довгоочікувана книга Сари Вінман. Її письменницька кар’єра дивовижна: писати Вінман почала в 47 років, після завершення акторської кар’єри, в 2011 році вийшов «Коли бог був кроликом», і ось тепер другий роман й — другий бестселер.
Головній героїні під 90, вона живе у Корнуолльской глушині. Місцеві її побоюються, багато хто з них вірить у те, що вона відьма. А насправді — вона дочка русалки, лікар і провидиця. Ще вона вміє читати душі людей і, якщо не зцілить, то допоможе знайти сили для продовження життя.
Покинутий причал, човновий сарай, старий фургон на березі і прекрасна героїня. Море (або життя) виносить до неї юнака з літературним ім’ям Френсіс Дрейк, далі все начебто теж — суцільна література, але така прекрасна і ніжна, що хочеться не зупинятись. Тому що ми всі ми хочемо, щоб нас любили такими, які ми є. Щоб хтось слухав наші історії, і головне, чув їх.
Сара Вінман «Рік Марвелос Вейз». Переклад: Олекса Негребецький. К.: Видавництво «Рідна мова», 2020, 320ст.
Марвелос
Вона востаннє сидить на швартовому камені. Дихає ледве-ледве. Речі – час – закінчуються. Рожеве світло вкрило чайку в польоті. Час завмирає. Марвелос знає, що ця мить містить усе, бо це її остання мить, розкішна об’ємна мить, і знає, що ця мить і є любов.
Дрейк бачить її. І стиснутий кулак у його грудях розтискається й вивільняє життя, і посеред цього життя сидить вона, Марвелос Вейз. І він знав її все своє життя й навіть довше, і тепер розуміє чому.
Він їй махає, вона махає йому. Чайка завмирає в польоті, вмерзає в желе повітря. Він торкається її руки. Рука холодна. Дихання її мілке.
– Що це значить? – питає він тихо.
– Ходімо, – каже стара.
Вона бере його за руку і її рука стає рукою його матері, а берег річки стає бруківкою Лондона, бруківкою Фліт-лейн, по якій вони йдуть у паб його дитинства, де запах пива так само приємний, як і запах страв, коли він з голоду прокидався вночі. Вони переходили місток через бухту, а йому здавалося, що йде по сходах у ту холодну кімнату їхнього лондонську дому, де він мучить матір питаннями, доки вся кров не сходить з її лиця.
– Ма’, якого кольору були в нього очі? Якого кольору були батькові очі?
– Кольору туги.
– А що це за колір такий, ма’?
– Колір моря.
Він зупиняється на середині містка, звідки видно всю річку аж до високих сосон і піщаної мілини. Стрімко насувається приплив, хребти хвильок увінчані піною та блискучими риб’ячими спинками. Він розуміє, що час спливає.
– Ходімо, – каже Марвелос.
На другий берег вона вилазить, хапаючись за пучки трави, а коли проминає Забутих Дорогих, сонце раптом перестає її гріти. Вона спиняється й дивиться, не кліпаючи, вгору, на колючу кулю. Дивиться на неї і бачить поза нею.
– Майже прийшли, – шепоче вона, бере його за руку й веде до надгробка, якого він раніше не помічав – проста каменюка з рожевого граніту, два слова на ній: Джек Френсіс.
– Це він, – каже Марвелос. – Твій батько.
Бурмотіння голосів посилюється. Дрейк озирається. Стає навколішки на мокру траву й притуляється щокою до батькової могили. Марвелос кладе йому руку на спину.
– Слухай, – каже.
– Чую, – шепоче він.
– Це твоя історія. Це завжди була твоя історія.
Він повертається до неї, простягає руку, але вона вже відходить. Іде до ряботіння хвильок у м’якому вечірньому світлі, відчуває, як одяг падає з неї, як спадає шкіра і вона стає чимось іншим. Вони всі ждуть її, і вона їх бачить, он вони, на гребені, і вона біжить туди, де більше немає старості, і пірнає, і вдихає, і тіло її зливається з морем. І тепер вона вдома.
