Словенці так не роблять

Ґоран Войнович

Банальна сценка (і найсильніший момент роману). Чоловік зупинив авто і питає у вусаня-заправника: «Скільки ще їхати до Брчко?». Відповідь звучить все ще не драматично-екстраординарна, хоча й доста неочікувана: «А мені не похуй?». 

За тою хамовитою реплікою проступає чітка картина ідентифікації і небезпеки, котру обоє співрозмовців розуміють. Брчо знаходить в Боснії; той цікавий подорожній, що питає про Брчо, в очах сербського заправника автоматично стає кровожерними четником, а матюгливий автохтон Республіки Сербської так само автоматично перетворюється на усташа-мародера. Ця бесіда може мати і пом’якшену версію, заправник міг би відповіси так: «До Славонського Броду лишається якихось шістдесят кілометрів», вказавши буквально і символічно межу, до якої можна подорожувати і лишатися порядною людиною. Але мандрівник, здається, такого ставлення не заслужив, тож його просто послали: один вийшов з розмови зрадником, другий патріотом. Сценка відбувається десь «посеред того вошивого небуття поміж Заґребом і Белґрадом», від війни 1991-го минуло півтора десятка років. І так, це уже драма. 

Екстраординарність так само не забариться: в Брчо Владан їде, бо це остання відома йому адреса батька. Через п’ятнадцять років по звістці про смерть батька на фронті чоловік дізнається, що той живий. І є воєнним злочинцем, якого розшукують, щоби притягнути до суду в Гаазі. Владо може відхилитися від маршруту Любляна–Брчо і побачити село Вішничі, що в західній Славонії, де генерал Неделька Бороєвич в листопаді 1991 року винищив тридцять чотири неозброєних місцевих мешканців. Це і був його батько.  

– «Мій батько не мертвий. Але він воєнний злочинець»…

– …«А мені не похуй?».

Тривіальне – драматичне – екстраординарне. З цими трьома вимірами події повсякчас і працює роман-розслідування словенця Ґорана Войновича «Югославія, моя батьківщина» (вийшов на початку 2010-х і наробив галасу).   

Словенка Душа і серб Неделька, мати і батько Владана, до війни живуть в хорватській Пулі, з початком війни батька-військового переводять до Белграду, звідти мати і син втікають до Нового Саду до родичів. Душа потребує укорінення, бодай ілюзії, тому вона повертається до Любляни, де живуть її батьки. 

В родині Бороєвичів говорять тією мовою, яку і дорослий Владан називатиме «сербохорватською» (треба знати, яким є тригером для Балкан думка про «одну спільну на всіх мову і нема різниці»), але мати згодом перейде на словенську. На цьому, до речі, закінчяться стосунки Душі і Влада, який продовжить демонструвати – прямо і недвозначно свою непричетність до словенців. Душа несловенською говорить лише одне слово – «мертвий», і тільки коли мова іде про Неделька. 

А світлий образ героїчно полеглого батька тим часом бронзовіє. В спогадах Влада він завжди говорить добре поставленим голосом радіоведучого (це порівняння нав’язливе, навряд випадкове), спогад про батька насправді давно став частиною «медіа» війни: уявлення про пережите замість пам’яті про пережите визначає героїв «Югославії».

До певного моменту.      

На початку війни Владану – 11 років, зараз йому – десь 27. Тридцятирічний хлопчик, який довго буде розказувати, що його дитинство закінчилося в день, коли батько купив йому цяцьку з Хі-меном і пішов на війну, а мати ридала, блукаючи вулицями чужого міста і не бачила таких же сліз на обличчі сина. Та ж фраза, що нині закінчилося його дитинство, вирине, коли дорослий Владан зустріне у Відні батька, що ховається від правосуддя, але прийняв рішення: з нього цього всього досить. Нарешті це правда, саме цього дня закінчилося дитинства тридцятирічного малого.

Психологічно незручний момент (о, їх таких в романі чимало). Владан каже, що успадкував бурну уяву від тата, той так само любив вигадувати історії. Перше, що дорослий син дізнається про генерала: поки той переховується в Брчко, він вигадує собі нову родину – троє дітей і дружину, всі вони (яке горе!) загинули, вижив тільки Владо. Аґнес та Зоран, Мілана, Владо, що з Герцоґовини. Ці імена і ці діти є в житті батька, в тому житті, де тепер змушений бути і Владан. Ще раніше, за мирних часів Неделько травив байку: малим його рідні батьки-цигани загубили дитину у Воєводині, там його всиновили серб і мадярка, але померли рано, то Недельку виховала Югославська народна армія. Всі байки генерала мають правдивий елемент. Аґнес звалася не дружина, а мати Недельки, вона таки була угоркою, а її чоловік – Мілутін переїхав у Воєводине з Герцеговини. Ніяких ромів не було, були шваби, котрих депортували і на їхні землі сіли Мілутін та Аґнес. В Герцеговині до родини Мілутіна прийшли усташі і убили всіх, окрім батька Недільки. Дід Владана стояв перед купою мертвих тіл – своєю родиною.

За десяток хвилин перед тим, як Владан почує цю історію, він побачить фото батька-генерала, який позує на тлі такої самої купи мертвих тіл у селі Вішничі.  

І це не драма, і не екстрема. Цей фрагмент в світі «Югославії» – банальність.   

Є такий психологічний механізм. Взаємні звинувачення за відсутності іншого, до якого мають бути зверненні, перетворюють на внутрішній голос, звинувачення спрямовують проти власного Я. Звучить не дуже здорово? Але насправді це є основою, на якій проростає альтруїзм і гуманізм. Звинувачення замість іншого адресують собі, і у такий спосіб від обвинувачення рятують іншого. Тим більше, якщо іншого уже нема в живих і тим більше, якщо він таки накоїв біди. Батька Владана не потребує алібі і виправдання, він – убивця, він це визнає. Але чомусь перед смертю шукає контакту з дорослим сином, якого хоче посвятити в свою концепцію долі і фатуму. Мовляв, сама земля ця породжує убивць, цикл насилля не може бути перерваним, бо його скеровує якесь ірраціональне балканське зло. Владан потиху напивається, сидить напроти батька і лютує, нестримно лютує. Зрештою кожен опиняється перед горою трупів, – ридає батько, – то тіла твоїх рідних чи їхніх убивць, що ним ти помстився.  Владан п’є. Він в цій сцені стоїть перед своєю горою трупів – і не може зрозуміти, за «мертве тіло» батька кому йому тепер мститися. 

Скерувати зброю на себе, щоб врятувати від поранення іншого. 

Тому і звучить раз по раз в романі думка, що убивства закінчуються для тих, кого убили, але не для тих, хто убив. 

Алібі тут є тільки у жертв? Ні, навіть у них його немає. 

«— Скільки це коштуватиме? — Домовимося, мій Владико. Ми ж люди, не словенці». Таких і подібних реплік в романі Войновича – чи не кварта від всього тексту; автор свідомо розлючує свою публіку, яка воліє плекати нині нові міти про співдружність народів, що пережили війну. Параду шовінізмів в романі Войновича місце наперед заброньовано. Войнович розповідає щемку і навіть сльозливу історію, яку полюбляє воєнна балканська проза. Історію з посланням про фаталізм, про драматичну «дурну безкінечність» і про банальне зло. Він дає все, що хоче почути травмований війною читач. Щоб наприкінці чесно сказати: так це не працює – хочеш перервати чергу взаємного обвинувачення, знищ самого себе, це єдиний вихід. 

Що значить знищити Я? Це значить, забути все, що було з тобою і все, що було не з тобою.

Десятки творів, де народжений у 1970-х герой мандрує повоєнною Югославією, переоцінюючи своє ставлення до війни і до покоління батьків, що їх він у війні звинувачував чи не міг їм того простити. Чим «телемахіда» Войновича така особлива»? А Войнович – найпопулярніший прозаїк Словенії, між іншим. 

Гадаю, підказка в назві. «Югославія, моя батьківщина» є омажем «Словенія, моя країна», відомого політичного слогану кінця 1980-х, який мав привернути увагу туристів до регіону, а натомість став втіленням проєкту ідилічного націоналізму (наголос на останньому слові). В такий контекст поміщають назву країни, яка давно не існує, але все ще викликає двозначні емоції у ровесників Войновича: з одного боку є теплі спогади югославського дитинства, з іншого – пекучий сором/розчарування у тих, хто з тих дітей виріс. І це при тому, що політичний проєкт «моя країна» для Словенії не став таким фатальним, як для Боснії, скажімо. Про що ця назва? Про те, що фаталізм насилля, де кожне наступне злодіяння є відплатою за попереднє, не є трагедією, а давно уже стало фарсом. Про що цей роман? Що кривавого майбутнього не уникнути, поки пам’ятаєш минуле. Що можна поєднати непоєднувані фрагменти історії в один елегантний і навіть дотепний омаж. 

Інше питання, чому такі послання захотів почути читач з генерації «дітей війни». Це природно, що саме це покоління воліє якретельніше все забути? «Знаєш, та війна була не така, як ми хотіли…». Побачили слово «хотіли»? А тепер побачте «та війна».

«Удень же, як пояснили дорогою мої добре поінформовані друзі, перед телевізором зазвичай зависав тип із пухлиною, що з самого ранку нерухомо переглядав програми заґребського телебачення, усе підряд — від «Смоґовців» до документальних передач, підібраних легендарним Джело Хаджиселімовичем. Кажуть, — розповідав Сініша, — що його співмешканці давно вже зібрали грошей, купили малий портативний телевізор і підключили в його кімнаті, але він і далі щодня зависає там, у загальному залі, хоча й ніколи ні з ким не розмовляє. Маріо ще додав, мовляв, раніше зварювальник Ваха щодесять хвилин перемикав програму, але той тип ніяк не реагував, наче йому однаковісінько, що дивитися».

Ґоран Войнович. Югославія, моя батьківщина / Переклад Катерини Калитко. Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. 304 с.

 Текст: Ганна Улюра

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *