Два дні з життя Львова, які воліють забути

Ґжеґож Ґауден

В передмові до цієї книжки Адам Заґаєвський (великий поет!) робить припущення: «Здається, поляки мають деякий клопіт із неоднозначністю світу й амбівалентністю людей, усіх людей, усіх націй». 

Здається, такий клопіт мають не тільки поляки. Зрештою, ні, не здається. Розфарбувати світ у контрастні кольори, розподілити на своїх і чужих, а відтак на винних і постраждалих, не допускати думки про двозначність (щонайменше) будь-якої мотивації, дії та самої думки, таким є клопіт всіх націй і всіх держав. Тих з них, хто дає собі клопіт в цьому зізнатися. Є такий етап в комеморації, який звуть симетричним забуванням: жертви і злочинці дозволяють собі забути по черзі те, що з ними зробили, те, що вони зробили – щоб уміти далі жити разом. Тут наголошу слово «симетричне». В історії, до якої Заґаєвський адресував свій розпач, ідеться про забування, тільки асиметричне, коли забути має право лише злочинець. І не забути навіть, а не помітити, проігнорувати. 

Ґжеґож Ґауден реконструює події двох днів у Львові 1918-го, коли стався великий єврейський погром, і пише про це художній репортаж «Львів: кінець ілюзій»; наголос зараз на слові «погром». 

Він почув про ті дні ще молодою людиною, присвятив збору інформації десятиліття, працював в архівах, комунікував з родинами, де могли б зберігатися якісь нотатки, листи, артефакти. Проблема в тому, що безпосередніх свідків подій не залишилося і не тільки тому, що ідеться про сторічну давнину. Завжди залишаються діти-онуки, яким щось розповідали, але не в цьому випадку. Ті, хто могли свідчити про цю подію, загинули під час Шоа. І тому Ґауден збирає по розмитому папірцю, по розбитій могильній плиті, по непідписаній замітці в провінційній газеті свою історію, тому він через сто років іде тим маршрутом, яким йшли навіжені натовпи, яким втікали нажахані люди, на чиїх очах щойно убили сина, зґвалтували доньку, покалічили батька – і так побіжно каже: тепер в цьому помешканні відомий пивний ресторан, тепер це центр міста і зрозуміло, що священик у церкві на сусідній вулиці не міг не бачити пожежі і не чути криків, як про те потім написав, тепер це туристичний український Львів, тоді це був поверненій Польщі Львів перших днів-годин Незалежності.

Так, свою Незалежність Польща відсвяткувала страшним єврейський погромом, що почався буквально через лічені хвилини після того, як над Львовом підняли польський стяг і прозвучав польський славень.  

22–23 листопада 1918 року, щойно закінчилися польсько-українські бої і Львів перейшов/повернувся під владу Польщі. Польські військові, легіонери Пілсудського, «католицька громадськість» Львова, декласовані елементи і люмпен-пролетарі, вершки тутешньої інтелігенції з вулиці Академічної – натовп людей, про реальну чисельність яких можна скласти уявлення хіба по тому, що в неділю зранку було заарештовано півтори тисячі осіб, схоплених під час мародерства і убивств. Вони вирішили відзначити здобуту незалежність міста тим, що влаштували єврейський погром – убивали, грабували, знущалися, плюндрували. 

В офіційній відозві, де – що характерно – так і не прозвучало слово «погром», наводилася дещо дивна і нізвідки взята статистика: серед погромників було 60% греко-католиків і 10% юдеїв, лише 30% римо-католиків. Причиною погрому стало, ясно що, «самі винні, самі заслужили». Під час польсько-українських боїв євреї Львова зберігали нейтралітет, була сформована міліція, яка захищали під грабунків і нападків оселі євреїв (о, грабували і нападали обидві сторони конфлікту, не майте сумнівів). І от поляки вирішили: нейтралітет означає, що євреї були за українців, хто не з нами, той проти нас; а тут ще пішли чутки, що міліціонери кидали сокири і поливали окропом гордих синів Польщі (Ґауден дуже швидко спростував ці чутки, звернень про опіки до воєнних шпиталів просто не було, а щоби в когось попасти окропом з вікна, той хтось має вдиратися в оселю). Як потім висловлювалися офіційні особи: вони звісно що були винні, але ми, либонь, захопилися – типу того. Протиріччя в тому, що завдяки офіційній версії українці і євреї є союзниками проти Польщі, а при тому українці влаштовують євреям погром (разом із євреями ж)… ні, жодного протиріччя. 

Два дні. Ранком в неділю погром пішов на спад. Добропорядні львів’яни подалися до церкви.  

Наступний етап трагедії пов’язаний з повним про неї мовчанням. Поступово крок за кроком з історії й історіографії зникало саме слово «погром» щодо листопадових подій. Мовляв, це поняття стосується Російської імперії, воно має значення «фізичне знищення євреїв». А де ми, а де дикі росіяни – не порівнюйте, ми ж тим євреям просто помстилися, суто воєнний конфлікт. Та і не убивали, ну не аж так убивали. Кількість жертв листопадового погрому, як це не парадоксально, якраз «допомогла» цю історію поховати. В першому і чи не єдиному актуальному повідомлення про погром (в віденській пресі) кількість жертв була драматично перебільшена, ішлося про кілька тисяч. Після проведення розслідування офіційно було визначено, що загинуло «щонайменше 150 євреїв». На цьому контрасті і зіграли ті, хто відкидали факт погрому. Ґауден не говорить про те, що важить кожне життя і не впадає в патетику. Він чіткіший і сухіший, він просто зазначає: Кишинівський погром, який став першим великим погромом, від якого відраховують цю пошесть, мав вдвічі менше жертв за Львівський, що й погромом не вважають.   

Тут є небезпека, для нас суто небезпека. Дискурс щодо погрому 1918 і наступних за ним був таким: «це не ми, поляки, це вони, українці» і крапка. Тож почитаємо оце нині Ґаудена і видихнемо: «Так, чесно все, це не ми, українці, це вони, поляки». «І взагалі на 10% це самі євреї зробили!» – повірте, що і нині, як сто років тому, ця думка матиме своїх прихильників. І продовжиться клопіт із неоднозначністю й ігнорування контекстів і конкуренція трагедій (бо хто пам’ятає 1918-й, коли був 1942-й).

Ґжеґож Ґауден  реконструює події листопадового погрому; наголос зараз на «реконструює». 

Він написав, що спочатку мав ідею зробити цей текст нібито-то очима безпосереднього спостерігача, прийняти точку зору одного з учасників. Потім відмовився від цієї ідеї. Я собі подумала: в такий ситуації ніколи нема нейтральних спостерігачів, то до чийого погляду хотів спочатку пристати автор, цікаво. До того літнього єврея, який в свідченнях через години після погрому повідомляє про спаплюжений одяг і начиння тут же поруч із відрубаними пальцями доньки – так працює шок і жах. До того поляка-в-цератовій-куртці з доброю освітою, який убивав і ґвалтував, а тут же сів за рояль і півтори години грав вишуканих фортепіанних п’єс. До того пароха Вірменської церкви, що нічого не чув і не бачив з сусідньої вулиці. До тих львів’янок, що виходили грабувати єврейські оселі у супроводі служниць, бо пані негоже самій таскати крадене майно. До тих львів’ян, які попереджали про хвилі погрому і допомагали виводити людей з вогню. До кого?.. Знаєте, Ґжеґож Ґауден орав собі роль не менш складну: він – поляк, який розкаже своїм землякам і не тільки про те, яке зло вони скоїли, а й про те, яких зусиль доклали, щоб усе це замовчати і забути. Він – людина, яка пам’ятає те, що його змусили забути. І такою ж людиною пропонує автор «Львів: кінець ілюзій» стати своєму читачу, що польському, що українському. Ця книжка не могла бути страшнішою.   

«Бачес бачить зі свого помешкання на вулиці Божничій, як прибувають польські жителі Львова: «У цей час надійшов натовп, в якому я зауважив кращі обличчя, зокрема й дам в елегантних пальтах, капелюшках, вуалях і рукавичках, які стали прямо навпроти моїх вікон на розі Божничої та Смочої. Я бачив, як легіонери підійшли з (…) [нерозбірливо. — Прим. Ґ. Ґ. ] на вул. Смочій після пограбування кожен давав своїй дамі пакунок». 

Крамарка Кац також бачила в натовпі на вулиці Краківській дам у капелюшках. 

Викликає захоплення, як особи, що належали в ті часи до вищих львівських сфер, дбали про дотримання правил появи на публіці. 

Неприпустимо було, щоб дружина лікаря А., дружина професора Б., дружина інженера Ц., дружина директора Д., графиня Е., дружина адвоката Ф. могли з’явитися на вулиці без капелюшка та рукавичок. Жінка на вулиці без головного убору — це покоївка або приїжджа молода дівчина з села. 

Тогочасний етикет не дозволяв також появу на вулиці жінки з доброго товариства наодинці. Якщо її не супроводжував чоловік, то мусила супроводжувати бодай служниця. 

На фото вулиці Галицької,6 зробленому на зламі XIX і ХХ століть, усі елегантні жінки — в капелюшках, у сукнях до щиколоток або до землі, у рукавичках, декотрі — у вуалях. 

Це була вишукана вулиця дорогих крамниць, що провадила від Галицької площі до Ринку. На протилежному боці Ринку її продовженням є вулиця Краківська. 22 листопада 1918 року на Галицькій були пограбовані всі єврейські крамниці».

Текст: Ганна Улюра

Ґжеґож Ґауден. Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року / Переклад Андрія Павлишина. Львів: Човен, 2020. 528 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *