«1+2=4», або як народжується музика

«1+2=4»

Концерт сучасної камерної музики квартету імені Ревуцького.

Уявіть себе — на якісь кількадесят секунд — диригентом, чи, радше, композитором, який марить новим твором. Він бачить себе концертмейстером, наприклад, перших скрипок, що починає твір запашним звучанням мелодійного неоромантичного соло. Ось він здіймає свій інструмент — і поволі, ніжно починає підбирати потрібне звучання. З його чітким жестом початку музичної п’єси, партіями прокочується хвиля готовності. Кожен тримає свій інструмент, чекаючи… Оп!

Диригент знову робить ледве видимий глядачеві, але такий виразний для музиканта жест, ніби малює своєю правою долонею кому, продовжуючи мелодійний розвиток твору, відкриваючи нову сторінку в музичному сюжеті…

Уявіть себе і втретє, коли за приєднанням до музичної фактури альта, ви хочете покликати віолончель. Ви кличете її, гойднувши правицею до себе. Звук за звуком, cello формує нову мелодичну лінію, підтримуючи разом з іншими музикантами стабільне триголосся. Але… Скільки тепер насправді звучить голосів?

Одним з найцікавіших парадоксів музичного мислення являється холістичний ребус всередині її музичної структури. Як казав Арістотель в “Метафізиці”, “ціле більше ніж сума її складових”. В музиці це проявляється у тому, що якщо ми додамо два інструменти до першого, то отримаємо не три, а чотири голоси, мінімум, за рахунок появи цільності звукоголосся, що разом буде звучати як окремий інструмент. “1+2=4”.

Минулої середи на щорічному, в рамках Київ Музик Фесту, концерті Квартету імені Левка Ревуцького подібні математичні парадокси супроводжували усі найцікавіші твори з програми. Наприклад, “Гольфстрім” Вікторії Польової, де романтична мелодія була досконало поєднана із музичним фундаментом бахівських алюзій та навіть прямих цитат (аве, Марія!). Сольна партія не контрастувала із необароковим акомпанементом — для віртуозно-старомодного звучання 70-х років (коли на міжнародних конкурсах скрипалі залюбки змагалися у чуттєвому зображенні Баха) їй не вистачало виразності та технічності, для модного в наші часи аутентичного звука не вистачало… власне, аутентичності.

Чужорідне, ніби випадкове соло незграбно танцювало у парі з Бахом, цим неперевершеним майстром музики для Бога. Еклектична несумісність елементів породжувало в акустиці залу комбінаторні поєднання різножанрових мелодії та акомпанементу так, що не було зрозуміло, скільки звучить мелодій одночасно: дві, три, чотири, чи навіть всі сім голосів!

З точки зору структури самого концерту, даний твір був розміщений в порядку технологічного зростання складності сприйняття “хибного” багатоголосся. Внутрішня математична логіка передбачала нетривкий авангардний початок, де різнобіжний контраст інструментів учасників квартету звучав як один-єдиний, але дуже атмосферний, “ембієнтний” голос.

Неокласична мелодія для скрипки, твір Золтана Алмаші, впроваджував до концертної драматургії  сором’язливу соло-партію. Спершу вона наче трохи зашарілася, заховавшись за тим залишеним після авангардної вакханалії “вайбом”, згодом збільшилася у розмірах, розлетілася по залу звуковими хвилями, піднявши лагідну пінку прибою…

Перед наступним твором. Звучить експериментальний дует “В горах” для скрипки та віолончелі композитора Васисуалія Болбочанського. Враховуючи анонімність автора та високотехнологічність музичної мови (у творі присутні авангардні техніки гри на інструментах, прогресивне звуковидобування та сміливі експерименти з шумовою естетикою), можна вважати дане творіння “родзинкою” події, хоча ж, структурно, це можна зобразити скоріше сходинкою перед еклектичним діалогом романтики з бароко за авторством Польової. Атмосферний “вайб” твору дозволяє одночасно відчути шумозвуковий карпатський пейзаж і насолодитися приємною соло-партією, відчуваючи себе одночасно в кількасотлітньому лісі та в сучасно освітленій концертній залі. Фінальний твір, “Талос” західноукраїнського композитора Богдана Сегіна, об’єднав всі чотири інструмента-голоси в один цілісний музичний патерн. І якщо 1+2 рівнялося чотирьом, то 1+2+3+4 створювало мільйони мультивірогідних Всесвітів, кожен з котрих був окремим інструментом. Спілкуючись по двоє чи по троє, організовуючи колективні та індивідуальні промови, дві скрипки, альт і віолончель Квартету імені Левка Ревуцького, продемонстрували всю самозациклену складність сучасної струнної музики — складність, яка повноцінно розкривається лише у вухах уважного та небайдужого глядача.

Текст: Іван Матлаєв

Фото: Альона Гаста

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *