У видавництві «Темпора» готується до друку роман Сергія Демчука «12 унцій любові»
«Це книга про дорослішання, — каже автор. — Коли тобі щойно виповнилося вісімнадцять, а навпроти тебе стоїть досвідчений боєць із не одним десятком переможних боїв за плечима, а твоя дівчина не прийшла на твій вирішальний бій, головне – навіть не перемогти, а не зламатися, відчути смак дорослого життя, коли немає жодних поблажок і виправдань. Відчути його, немов смак крові на зубах після пропущених ударів. Й згадати все, що було до того – риболовлю з дідом, чари сусідки-відьми Насті, вкрадене срібло, вагання, змагання й тренування, нічні розваги в гуртожитку й, нарешті, кохання. Згадати, щоб підвестися й іти далі, відповідати ударом на удар, і знати – попереду ще стільки всього незвіданого».
Тобі чогось не вистачає в українській літературі, чи чому вирішив написати «12 унцій любові»? — присідаємо з Сергієм Демчуком на лавку поруч з бібліотекою Вернадського.
— Мабуть просто захотілося висловитися. Я ж спочатку написав третю частину — про дитинство у селі. З’явилось відчуття, що треба щось починати. Крутилася ідея створити щось, можливо, в стилі Житомирської школи, такий собі напівміфологічний реалізм.
Вийшов просто реалізм. Для самостійного роману написаного виглядало замало. Й вирішив: раз вже описав село, де жили баба, дід, то може варто продовжити. Тему притягнув мій життєвий досвід. Я, як і головний герой, теж виріс у провінційному Коростені на Житомирщині, займався карате, боксом. Згодом вступив у столичний коледж на «майстра виробничого навчання з ремонту автомобілів». Залишився в Києві.
Чого в романі більше, творчості чи щоденникової сповідальності?
— Часто про це думаю. Але ж, якщо є хоча б 10 відсотків вигадки в книзі, то це вже не можна назвати документальним твором. Плюс є ж ця історія з монтажем реальності, з вибірковістю подій і так далі. Ну тому хай буде 50 на 50.
Думаю, більшість читачів зараз сприймуть твою книгу саме як абсолютну правду. Просто дуже все фактурно написано. Як ставишся до того, що роман стане твоєю альтернативною біографією й згодом сам почнеш в неї вірити?
— Нормально. Я ж ніякої паралельної реальності не вигадав. Просто додав чогось, щоб зробити оповідь більш захопливою для читача. Описав часи свого дорослішання — кінець 1990-х, як вони мені зараз відчуваються. Пригадую настрій, з яким переживав ті чи інші моменти. З іншого боку, мені здається зрозумілим, що в романі я передусім автор. Бо часом сповідь головного героя переривається частинами, де я від третьої особи пишу.
2020-го в наше життя увірвався коронавірус, перший рік карантинів, локдаунів, самоізоляції на багатьох навіював апокаліптичні настрої. Починаєш озиратися на минуле…
— Я під час карантину писав інший твір. Про чоловічу компанію, яка поїхала на чорноморський острів Джарилгач. Там з ними після різних стимулюючих речовин почалися пригоди, стається вбивство.
Над «12 унцій любові» почав працювати в кінці 2016-го. Минулого року доробляв, давав рукопис літературознавцю Ростиславу Семківу. Він, наприклад, порадив в першій частині посилити інтригу за рахунок персонажа, який спокушає головного героя грошима за брудні бої без правил.
Семків вже публічно висловився, чого йому не вистачило в «12 унцій любові» порівняно з твоїм попереднім романом «Міжсезоння». Хотів у книзі більше політично-суспільних контекстів епохи. В принципі погоджуюсь з Ростиславом. «Міжсезоння» книга також про молодих людей з провінції. Вони футбольні фанати. Й це захоплення дозволяє їм відчувати себе причетним до чогось великого, більшого, ніж вони є. Бо не лише стають свідками історичних матчів, а, в якійсь мірі беруть в них участь, створюючи на трибунах перформенси. В «Міжсезонні» чітко проглядається час, ситуація в країні напередодні Помаранчевої революції. Тобто герої роману стають учасниками ще більш важливих історичних подій.
— У «Міжсезонні» йдеться про чуваків більш дорослих. А тут книга про підлітка, який не буде у дворі з друзями обговорювати прийняття конституції чи війну в Чечні. Хоча таке теж бувало, ми про це говорили. Але в старших класах школи ти все одно більше цікавишся своїм найближчим оточенням, ніж державотворчими процесами. А про дух епохи в “12 унцій любові” трохи теж є. Про економічну кризу, інфляцію, купони. Коли матері зарплату на фарфоровому заводі платили сервізами.
Один критик про твої книги написав, що вони про «вихід із ідіотизму провінційного життя».
— З таких міст як Коростень молодь виїжджає шаленими темпами. Там, наприклад, немає жодного нормального навчального закладу.
Небагато де бував, але чув, що у Польщі, у провінційному містечку, може бути з десяток книгарень.
У нас була одна біля держадміністрації, закрили років десять тому. Тепер з книжками є один кіоск на вокзалі. Можна придбати Коельо, Донцову, навіть з десяток авторів сучасних українських і класиків. Якось купив там Агатангела Кримського і, судячи з стану книжки, лежала вона там довго.
З одного боку все це сумно, а з іншого, може не мав би ґрунту як письменник без такого досвіду…
— Ну так. Габріель Гарсія Маркес свій магічний реалізм народив у провінційному колумбійському містечку. А Гемінґвейу свій час сказав, що для літературної творчості найкращий поштовх — постійні зміни місця проживання, бо з’являється ностальгійний момент.
Ти у дитинстві мав з друзями спільне захоплення спортом. Не ділився, що читаєш Стендаля, наприклад?
— Коли займався спортом в школі, то не читав майже. Літературою зацікавився років у вісімнадцять, вже у Києві. Але мені здається, що в цьому нема якогось зв’язку з переїздом. В 1990-ті не дуже в пошані були книги, освіта, знання. Люди не бачили в цьому перспективи. Всі круті були бандитами. Хлопці хотіли бути сильними і круто махатися. Можливо ця кримінальна романтика була нав’язана, але підліток рідко має позицію чи мізки, щоб розібратися, де фальшиві цінності, а де ні. Батькам не до нас було, бо весь час на роботі.
Але в моєму випадку, напевно, саме сім’я стала ключовим фактором, що потім з’явилися інші цінності. Мати — художниця. Малювала, багато читала. І це, напевно, проросло в мені як трава крізь асфальт.
Пізнавати світ безумовно цікаво. Але, згадуючи своє дорослішання, дуже переживаю за свою дитину. Бо в моєму дорослішанні було багато небезпечних граней. Мене врятувало, як і героя роману Тимофія, що в якийсь момент почав триматися конкретного шляху. З іншого боку, життя теж змінилось. Все цивілізованіше, безпечніше. Якщо в дитини з’являються інтереси, може навіть з підказки батьків – танці, спорт і музика, то елементарно менше часу буде на дурниці.
Ти репом ніколи не цікавився?
— Ні, я більш по року.
Прочитав цікавий пост Івана Семесюка про те, чому наші підлітки пруться від російського гопо-репу. Бо він відзеркалює жорсткість життя вулиць великого міста. Чого майже немає в українському пригодованому шоу-бізнесом гіп-гопі від аlyona аlyona чи експерементальній поезії Brat. Твій текст, сам настрій книги з одного боку немає романтизації гоп-романтики, а з іншого дуже чесно описує пацанячий світ. Адаптувати б під гіп-гоп. Думаю, це мало б зайти реп-аудиторії. Чому в нас мало такої чесної літератури?
— Можливо тому, що вся ця кримінальна культура у нас вона російськомовна. І з рашки прийшла. Ми ж не зняли свою «Бригаду» чи «Бумера». У Тараса Прохаська читав, що за совка у Львові серед злодіїв українською могли собі дозволити говорити лише найблатніші. Ті, хто рангом нижче — російською.
Але це теж питання, чому ми прийняли чужу кримінальну культуру.
Після приєднання до СРСР західної України, Білорусі, Литви в тюремному середовищі з’явилось поняття «польские воры», бо мали не схожий кодекс честі.
— Читав у Андруховича, що польського письменника Анджей Стасюк в часи ПНР у в’язниці кримінальники поважали за те, що втік з армії, а в радянських зонах за дезертирство принижували.
Радянська влада дуже боялася і придушувала неофіційну українську культуру, а що вже казати про кримінальну. На відміну від російських злодійських понять, за якими Кремль і досі живе. КГБ від самого початку існування СРСР використовувало злочинців.
Ну й те, що українські пацани слухають того ж «Басту» є ще інколи елементом комплексу меншовартості, який ще нікуди не дівся. Крім того, той же російський YouTube цілеспрямовано використовують як інструмент русифікації молоді.
Як на мене, якісь фільтри держава мала б створювати. І все-таки мені здається, що мій роман не про кримінал. Це у творі скоріше як ознака часу.
Семків твої «12 унцій любові» порівняв з романом «Пацики» Анатолія Дністрового про молодіжні банди в пізньому совку.
— До порівняння ставлюся добре, Дністровий хороший письменник. Правда, прочитав «Пациків» лише минулого року, вже після того, як закінчив свій роман.
Шкодував, що не потрапили до рук раніше.
Як би вплинув Дністровий на мою творчість, чи щось змінило б, не знаю. У нього сильна книга, наче шматок реальності. Тернопіль початку 1990-х це ті самі ширка, стрєлки, що і я бачив у себе в місті. Єдине, що якби «Пацики» прочитав у старших класах, можливо б літературою зацікавився раніше.
Текст: Іван Столярчук
Уривок з роману Сергія Демчука «12 унцій любові»
Отже, забрели ми на запаску — асфальтований спортивний майданчик, який усі чомусь називали «запасним полем». Увечері там завжди було повно народу. Але того разу ні у футбол, ні в баскетбол ніхто не грав. Ми опинилися в парку — одразу за футбольними воротами. Милуватися природою в кущах ходили ті, хто боявся курити відкрито. Тобто майже всі. Там уже був мій далекий родич Тимур, якого вважали найсильнішим чуваком не лише серед його однолітків, старших за нас на рік, а ще й серед семикласників. Тренер із футболу тримав його в команді лише за те, що йому достатньо було один раз влучити у ворота, — відбити його удар було майже неможливо… Були там також Сталін і Пукач. Перший спочатку був Марксом, бо мав прізвище Марковський, а потім після якоїсь лажі став Сталіним, тобто десь він проштрафився і його друзі вирішили, що Маркс — то забагато честі. Фактично, його понизили у званні. На початку дев’яностих совєцькі вожді ще переслідували нас — як не в топографії, то у прізвиськах… А Пукач завжди носив спортивки дещо приспущеними — чомусь вони з нього постійно сповзали… Утрьох вони пускали цигарку по колу — по три затяжки. Чого мене туди понесло, не пам’ятаю, — я ж не курив. І от хтось пішов відлити й надибав мужика в хащах. Непритомного. Сталін одразу зняв з його руки годинник і обмацав кишені. Крім носовика в зашкарублих шмарклях, він більше нічого не мав. Ми вже хотіли йти, але щось нас не відпускало. Як пишуть у містичних романах, «якась незбагнена сила». І тоді ми помітили, що в мужика якась занадто синя фізіономія. Розштурхати його не вдалося. Пхали йому до носа травинки, лоскотали пір’ячком. Нічого не допомагало. Тоді взяли в одної малої дзеркальце і, як у кіно, підставили до рота й носа. І що? А нічого. Ні пари з вуст. Жодних сумнівів — крякнув дядечко. Загнувся. Копита відкинув. Хоча ноги в нього були, здається, підібгані. Сталін дістав із кишені годинника й шанобливо запхав його до внутрішньої кишені жакета небіжчика. Порядошний. Довелося покликати патрульних. Ті хотіли, щоби ми допомогли розрівняти його. Мовляв, закостеніє — доведеться потім кістки ламати, щоби рівно в труні покласти. Ух, як уявив я це, аж у поперек кольнуло. Коротше, відморозилися ми. І за першої ж нагоди звалили куди подалі.
Того ж вечора, тільки вже на вокзалі (що одразу за парком Шевченка), до нас причепився один здоровий бугай років п’ятдесяти — Гриша. Колишній боксер, як з’ясувалося згодом.
— Давай котли, — сказав він Сталіну. Його зламаний ніс і відстовбурчені вуха не вселяли довіри. Але наїжачені вуса робили його трохи кумедним.
— Які ще котли? — здивувався Сталін.
— Як які… Ті, що ти з трупа зняв. Згадав? — Гриша, коли говорив, натягував бретельки майки потворними закоцюблими пальцями, напружуючи біцепси… Видно було, що він піддатий.
— Та я поклав їх назад йому в кишеню, — пробелькотів Сталін.
— Та не пизди, — сказав Гриша. — Я поможу продать. А гроші поділимо. Чи ви ничкарі — ділитися не хочете?..
— Та я вернув їх, атвічаю… — ледве видихнув Сталін. — Не треба мені часи з трупака…
— Ладно, шпана. На перший раз… прощаю. Але я вас запам’ятав. Майте на увазі. Хоча стоп… є в мене до вас невеличке дільце. Бачите, он жінка м’ясо з кравчучки продає. Поможіть їй занести товар на п’ятий поверх. Мене тут, на бану, всі знають, — додав він. — Думаю, ще побачимося.
Відмовити ми не наважилися. Розпитувати, як він побачив, що Сталін зняв годинника, — теж. Гриша вказав на п’ятиповерхівку неподалік і почимчикував у бік вокзалу. А ми пішли заносити м’ясо. Ну що ж, зробили добре діло.
А Гриша як у воду дивився. То була не остання наша зустріч… Того дня, у парку, ми познайомилися зі смертю. Були й інші нагоди, ще жахливіші. Коли померла Тимурова сестра Юля. То був справжнісінький жах. Мене ледве не трусило щоразу, коли згадував про неї. Це тривало кілька місяців, поки вона лікувалася. А потім… я навіть на похорон не пішов. Лише на дев’ять днів я з батьками зайшов пом’янути. Поки батьки сиділи за столом, ми в кімнаті Тимура бринькали на гітарі, вчилися грати перебором — не одним пальцем, а всіма. А потім зайшла його бабця і сказала, що не можна грати — траур. Згодом задзвонив телефон, і, як я зрозумів, хтось зі знайомих Тимурової сестри зателефонував і сказав: «А Юля вдома?». І їхня худа, змарніла від горя, мати розридалася. Я тоді навіть почав боятися різних забобонів. Наприклад, не купатися на Трійцю, бо втопишся. Не ходити в одному черевику. Не плювати через праве плече, тільки через ліве. І я все це старанно виконував, хоч і не пригадую, щоби мав із того якусь користь.
Ще було трохи стрьомно, коли померла тітка Маша, сусідка Практиканта. Я якраз піднімався до нього на четвертий поверх, коли — на тобі: прямо на сходовому майданчику стоїть віко труни, обтягнуте червоним оксамитом. Я ледве в штани не напудив. Але тітка Маша мене не дуже любила. Якось я чекав на Практиканта, щоби разом іти до школи, і намалював слиною на сходах черепа. Добряче так плюнув — аж не знаю, де в мене стільки слини взялося, — і пальцем став розмазувати, наче пензликом. І гарно ж так вийшло в мене. А вона якраз перед тим, виявляється, помила поверх. І треба ж було їй визирнути з квартири. Наче ото спеціально стерегла мене. Як побачила мій малюнок, то понесло її миттю: «ірод», «виродок» і все таке. Не любила мистецтва тітка Маша. А мене — тим паче. Але всю ніч не спав, як вона померла й кришка труни стояла в під’їзді. Усе чекав, що вночі вона оживе й прилетить по мене. Не дочекався.
«Часто вони обдаровані не завжди усвідомленими творчими пориваннями», — написав В’ячеслав Медвідь у передмові до книжки одного автора. Ото і в мене так було. Малював я не лише слиною на сходах, а й на партах, парканах, підручниках, зошитах… Якось нашу математичку заміняла молода. Щось розповідала, пояснювала, а потім підійшла до мене й каже: «Ми всі втратимо великий талант, якщо ви не вступите до художнього інституту». Отак — на «ви». Я не зрозумів: це вона щиро чи насміхалася?
Взагалі в нас у школі до чорта було молодих гарненьких училок. А старих і негарних — іще більше. Найдавнішою вважалася Тьотя Лошадь. Поставила Сергієві Глущенку двійку за поведінку, то він одразу вигадав про неї віршика й продекламував на весь клас.
Тьотя Лошадь Ето чудо Як брикнеться Будєт худо
Отаке неусвідомлене творче поривання.
Тьотя Лошадь, як ви вже зрозуміли, була старенька. Якось під час ожеледиці поверталася зі шкільної їдальні до класу, впала і зламала ногу. Після того ми її більше не бачили. Замінив її Микола Іванович на прізвисько Шпак. Абсолютно безобідне створіння. На перший погляд. А в десятому класі взяв і зіпсував мені атестат.
Серед гарненьких училок на першому місці була англійка, яка мешкала в нашому домі. Захоплювалася простотою та вишуканістю вбрання королеви Єлизавети й постійно повторювала, що хоче звалити з цієї країни й більше ніколи не повертатися. А надто — коли ми її добряче діставали. Мала такі форми (а може, й досі має, ніхто не знає — схоже, вона здійснила свою мрію й таки виїхала до Великої Британії), що очей не можна було відірвати. Особливо коли через легеньку блузку й бюстгальтер проступали виноградинки сосків.
— Що ти так вилупився на мене? — якось не втрималася вона на уроці.
Мабуть, я особливо пильно розглядав її того разу. А може, мала поганий настрій. Може, вдома щось трапилося. Проблеми на особистому фронті, як то кажуть. З її британськими замашками, певно, непросто було знайти відповідного хлопа серед тієї провінційної затхлості й вовтузні. Пропрацювала вона в школі недовго — рік чи два. Була нашою класухою в цей час. Якось навіть завітала до нас додому. На виховну бесіду. Ішлося про мою успішність — мовляв, такий здібний, але такий ледачий. Улюблена пісенька моїх учителів. Вони торочили її всі десять років мого навчання в школі. Але на мене це ніяк не діяло. Я міг слухати вчителя не більше п’яти хвилин, а потім уява несла мене кудись далеко за шкільні мури. Те саме було з читанням отих нудних параграфів — абзац, максимум два. Я читав далі, але перед очима розгорталися зовсім інші картини, ніж мали би: Брюс Лі, Ван Дам, Андрій Шевченко, Моніка Белуччі, усі ті дівчата з «Беверлі-Гіллз», ну, й училка з англійської — і аж ніяк не битва за Сталінград чи теорема косинусів. Мабуть, із нашою освітою було щось не так. Ми вчили все, що завгодно, тільки не те, що нас цікавило.
Отже, прийшла до нас англійка. Сіла в крісло, закинула ніжки одна на одну, спина рівно, зачіска під хлопчика, все та ж тісненька блузка. Ну викапана тобі англійка. І так привітно й приємно почала мене шпетити. Мати уважно слухала і щось мугикала вряди-годи. Батько сховався десь у спальні, бо був, очевидно, трохи піддатий і мав ту школу на увазі. Аж раптом, почувши голос моєї англійки, раптом вламується до кімнати й каже:
— О, Свєтка, привіт! А ти що тут робиш? — таким тоном, ніби хвилин двадцять тому на пивас із нею заходив.
Вона, бідна, зашарілася. Щось пробелькотіла, типу, ну от — розмовляємо… На тому все й закінчилося. Ми, ясне діло, прифігіли всі. Вона хоч і живе в нашому будинку, але ж значно молодша за батька. Я запитав потім, звідки він її знає, але він відповів якусь вульгарну дурницю, і далеко не факт, що то була правда. Бо він — ще те брехло. На мене теж інколи находило, але з ним змагатись у брехні неможливо. А за кілька років старші чуваки розповіли мені, що якось бачили їх разом. Адже батько частенько пропадав десь до ночі після роботи. Казав, що просто пиячив із мужиками зі свого цеху. І бувало, мати не відчиняла йому двері до ранку, хоч він і грюкав безперестану. «Де шлявся, там і спи», — казала мати йому з коридору в замкову щілину.
