Пошуки кохання, безсмертя і таланту

«22»

Катерина Лебедєва – журналістка та дослідниця українського мистецтва. Її зацікавлення загадковою смертю українського художника Леся Лозовського стало причиною чому роман  «22. Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві» побачив світ. 

Попри історичну тематику і бажання відчути ретроспективу, у романі головне не історичні події. Від перших сторінок і до останнього рядка тема в романі «22» розкриває всесвіт Леся Лозовського, та його пошуки відповідей на найважливіші запитання: що таке любов, безсмертя і талант.

Знаючи що роман закінчується містичною смертю головного героя, увага читача буде прикута до інших важливих і цікавих аспектів роману: замість того, аби очікувати на кульмінацію подій, читаючи роман можна слідкувати за формою, динамікою. Поміж цим усім в якийсь момент з’явиться кульмінація, коли розумієш: ось тут Лесь перейшов межу. Так про це згодом. Як змінюються погляди Леся протягом роману?

Мікрокосм Леся Лозовського, його пошуки і формування власного світобачення, роблять для читача ближчим і реальнішим образ таланту. Талант в романі постає не як щось отримане, в постійно формуюче, це спосіб існування між запитаннями і відповідями. Тому, повертаючись із Москви до Києва, молодий і самовпевнений Александр, знає чого хоче (спочатку).  У романі його образ є динамічним, художник змінюється під впливом авторитетів, колег і історичних подій, які переживає.

З часом, навіть сам герой не помічає як з Александра перетворився на Леся, як зверхність до ідей менторів стала чимось туманним, а бажання знайти визнання і безсмертя вийшло за межі мистецтва. Як змінюються погляди Леся протягом роману? Аби їх краще зрозуміти, авторка описує детально історичні події та мистецьке середовище, у якому опинився Лозовський. І все це відбивається на свідомості молодого Леся.

Історичні події в романі мають роль одного із важливих бекграундів. Опираючись на джерельні свідчення, авторка відтворює події Києва 1917-1922 років. Ще ніколи історія Києва не була такою яскравою, насиченою і водночас какофонічною. Це історія про молодість і веселість, життєрадісність і натхнення, а також – про бідність, воєнну розруху і талант митця, який живе попри складне життя. Це історія людей, а не подій, це простір де водночас йде не лише боротьба за владу, це простір де відбувається життя. 

Роман починається піднесено і багатообіцяюче – для своїх героїв, – адже ніхто не знає, що насправді їх чекає. Столична атмосфера Києва у цей період має особливе відчуття, сюди повертаються талановиті митці, готові співпрацювати з українською владою, захоплюються народною традицією, та прагнуть виховати молоде покоління художників, до яких належить і Лесь Лозовський. 

Поряд із тим, події роману будуть розгортатися логічно до історичної реальності: постійна небезпека, зміна влади, постійне пристосування мистецтва до поточних умов. У цьому романі не буде поверхневості, опис простору змушує вкотре зупинитися і подумати: так дійсно мало би бути. Не просто хронологію зміни влади, а про людський простір і виживання. Тому зміна влади в романі іноді видається лише зміною декорацій, які навіть важно відслідкувати:

«… десь сімнадцятий раз мінялась влада».

Роман описує події протягом 1917-1921 років, коли моральні цінності не витримували часу, а свідомість очевидців подій шукала чогось сталого, тривалого спокою. Як у таких умовах існувало і формувалось мистецтво?

Іншою перспективою, й очевидно найбільш захопливою і близькою авторці, є сфера мистецтва. Його відродження і різноманітність в романі представлені найсильніше. Українська академія мистецтв стає центральним середовищем, яке притягує до себе видатних митців, а щоб показати їхню дієздатність і логічність творчості, Катерина Лебедєва зображує українське мистецтво у двох важливих аспектах: перш за все, тут присутні найвидатніші українські школи і художники, які черпають своє натхнення з української культури, давнини і спадку:

«— Розумієш Лесю, все повертається. Майбутнє — у минулому, і тому вивчати традиції народного мистецтва – це перше, що має робити молодий український художник… Джерело натхнення – у минулому, у старовині…» (с.30)

Також українське мистецтво зображено як законна частина європейського мистецтва: Нарбут, Бойчук, Екстер, Курбас – всі вони, та інші талановиті митці роману навчалися у європейських країнах, переймали принципи того чи іншого мистецтва, і тепер, готові створити власну синтезу європейського мистецтва і української народної духовності, кожен по-своєму:

«Бойчук був переконаний: вихованці мали навчитися розуміти справжнє мистецтво, орієнтуючись на праматір монументального мистецтва – Італію Кватроченто» (47 с.)

Українська академія мистецтв не лише виглядає в романі українським ренесансом. Описи самої атмосфери, майстерні кожного митця, дійсно чимось нагадують атмосферу майстерні Вероккіо, вчителя Леонардо да Вінчі. І чим не українське відродження?

Однак, під час читання безумовно виникають інші запитання: як українське мистецтво співіснує з історичною реальністю? Чи відповідає мистецтво на найважливіші запитання митця? Як творити в умовах терору, голоду і зачарованого кола постійної зміни політичних режимів? Кожен відповідає по своєму. Комусь зміна влади – це зміна декорації, а як щодо Леся? Як він змінюється? 

Беручи роман до рук, читач безумовно очікує історію безумовного успіху талановитого художника, розквіт таланту, який перервала нагла смерть. Однак, з перших сторінок розповіді починає вибудовуватися інша картина: цинічний Лозовський лише згодом прийме канони сучасного мистецтва, освоїть філософію Нарбута, навчиться техніки формалізму Бойчука, абстракціонізму Екстер та переосмислить сутність гри світла і тіні Курбаса. Для того, аби стати майстром своєї справи, Лесь пройде нелегкий шлях, описаний в романі. 

Його всесвіт і прагнення залежали від історичної епохи та від неусвідомлених бажань дитинства. У якийсь момент стає зрозуміло, чого насправді шукає Лесь: безсмертя та кохання. Можливо, його життя було б інше, як би не історична епоха, яку Лозовський сприймав надто важко. 

Останній аспект роману, з ним і пов’язана кульмінація сюжету, набуде чіткої форми лише згодом, – це пошук безсмертя та кохання в містицизмі. Він протягається червоною ниткою весь роман – десь з’являється цифра 22: місяць, число, кількість масок у колекції, понад десять разів Лесь зустрічає цю цифру, яку починає інтуїтивно боятися. Такий поворот сюжету був зумовлений таємничими обставинами смерті художника. І цей страх і приводить героя до містицизму. Як би сьогодні не здавалося б наївним вірити у магію цифри, початок ХХ століття, коли норми і цінності були зруйновані, а час 20-х років не давав ніякої віри у майбутнє, почати шукати бажане безсмертя можна було де завгодно.

Остання розмова Лозовського з Лесею Курбасом про кохання і безсмертя показала наскільки різними були їхні шляхи шукань. Чи вдалось знайти Лесеві втілення кохання? Чи зрозумів Лесь чого саме він прагне? Це зуміє відкрити для себе читач самостійно, бо смерть перервала шлях творення таланту Лозовського. 

Роман «22» піднімає безліч важливих тем. Тут є майже все: становлення таланту, логічність української мистецької традиції з народного і європейського коріння, теперішнє української революції, однак немає майбутнього. Це був час, коли імперська свідомість і суспільні цінності сучасників було цілковито перевернуто, і натомість створено нові.  

А ще в романі дивовижно спостерігати за тим, якою була піднесеною атмосфера на початку роману, в 1917 році, і яким його атмосфера стала в кінці. І попри останні рядки роману та смерть Лозовського, роздуми читача залишаються,  бо роман показує багато аспектів життя, які ми не помічаємо в буденності.  

Катерина Лебедєва. «22. Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві». Харків-Київ: Бібліотека українського мистецтва, 2020. 258 с. + 12 с. іл. 

Текст: Надія Скокова

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *