Весна – це пора оновлення, а травень місяць, який закриває весінню активність, то не дивно, що цього тижня ми маємо стільки виставок, що важко охопити їх в одному матеріалі, але я спробую.

8 травня в WEartMuseum / Одеський музей західного і східного мистецтва (Італійська, 9) відкрилося одразу дві виставки – з інтервалом в годину.

Перша – в підземному просторі #Ragtime2 – і не дарма в укритті, бо виставка присвячена творчості дітей, і діти можуть бути й серед відвідувачів, а гроти Регтайму надають безпечне укриття у випадку повітряної тривоги. Вже йде четвертий рік війни, а я кожного разу, як пишу щось таке, трохи дивуюсь, ніби я опинилась в паралельній реальності. Але це наша реальність. Недарма сталося так, що виставка відкрилася саме в День Пам’яті, тобто восьмого травня. 

«(НЕ) час для мрій» – це проект трьох добровольчих організацій (СпільноШкола, UMaker Academy, БФ “Крила”), до яких доєдналися Українська школа в Берліні, і Театр ім. Куліша. (Не ) в назві закреслене також недарма. Навіть війна не змогла вбити в дітях радість творчості та надію. І це наявно можна бачити саме в роботах, що тут представлені. 

Мрії – це те, що підтримує дітей, котрі через постійні атаки на  Херсонщину, вимушені вчитися он-лайн, а займатися творчістю  у сховищі (кураторка Олександра Книга експозицію так і маркірувала – «Сховище» ).  

І перше, що кидається в очі – це яскравість дитячих робіт, зроблених у сховищі. Важко повірити, але так і є. Буйні, розкуті, чисті кольори, уявні але такі бажанні ландшафти рідної землі.   Так, пісок та море – це теж цвіти українського прапору, не тільки лани та небо центральної України.  Херсонщина, Одещина, Миколаївщина теж розцвічені у жовто-блакитне,  вбудоване в пейзаж, але справа не в тому. Справа в тому, що всі малюнки – світлі. Всі про життя, а якщо знати обстановку, в якій вони створювалися, це щось неймовірне, і щира дяка педагогам та кураторам, які підтримують в своїх учнях творчі імпульси,  віру та надію. Насправді це подвиг, і дорослих і дітей – і так це й треба сприймати.

Є тут і інші форми дитячої творчості – наприклад, «Квітуча Україна», де кожен маленький учасник додав свою власну квіточку; і просто аркуші, на яких різнокольорові відбитки долонь  підписані ім’ям та віком власників і власниць – найстаршій, якщо я не помиляюся, 19 років. Мабуть найсумніший екземпляр проєкту, створений самою Олександрою – це арт-об’єкт «Дерево життя та пам’яті» з опаленим чорним боком. Страх перетворюється на художній матеріал; його подолання на художній акт

Так або інакше, це яскрава виставка дитячих мрій з різних куточків України (і не тільки) (кураторки  проєкту з однойменною назвою – «Дитячі мрії» – Олександра Січ, Дарія Міненко та Іра Глущенко), доброзичлива, оптимістична і людяна. Згадаю також тут «камуфляжний» проєкт Валентини Іванової, в якому діти створювали свої роботи, «відштовхуючись від плями». До речі самі роботи Валентини з «камуфляжної серії» яскраві та по-доброму наївні, як її дуже декоративні «огіркові» полотна, чиї герої – розумні огірки та кабачки займаються суто людськими ділами: читають новини та слухають радіо. Це, звісно, гіркий гумор, але що маємо зараз, те маємо.

*

Годиною пізніше  в основному приміщенні на другому поверсі одразу в кількох залах відкрилася виставка Анни Голубовської «Точки тяжіння» (у співпраці з куратором Еудженіо Альберті Шацем). Не можна вигадати більшу протилежність яскравій, зворушливій і вразливій експозиції на мінус першому поверсі музею. Тут в прохолодній анфіладі залів  панує монохромність, стриманість, академізм та погляд одного художника.  Створення експозиції потребувало від автора і куратора багато сил та часу: 78 чорно-білих світлин виконаних в техніці аналогової фотографії.  

Що до відвідувачів, які прийшли на відкриття (Анну в місті знають і люблять), то ми мали нагоду побачити умовно кажучи «всю Одесу», точніше її бомонд – арт-критиків, пресу, та взагалі тих, хто не пропускає жодної арт-події… Елегантні букети квітів, переклад на італійський і з італійського, замість соку в паперових стаканчиках на столику в Регтаймі – якісне вино в скляних келихах… Власне, як би не неформальна виставка в Регтаймі (життєрадісна молодь в яскравих сукнях, діти й песики), контраст, мабуть не так би відчувався. Треба сказати,  те, що WEartMuseum / Одеський музей західного і східного мистецтва здатний на настільки різні проєкти, дуже приємно. 

Експозиція поділена на кілька частин поетично означених – «віч-на-віч», «білий», «мужність», «посланці»,  «втрати», «взаємовиручка», «свята», «доля», «таланти», «танець життя», «очікування» (можна не рахувати, я назвала десять з одинадцяти)… Як на мене, ділення це суто умовне, за виключенням однієї-двох «опорних» для кожної секції світлин. Але назви і їх італійські дублікати грають свою роль, бо надають додаткового виміру візуальному контенту виставки. 

Це не перша виставка фотопроєктів Анни Голубовської в Одесі, що відбулася протягом  війни (ще була в «Тонких матеріях» – принаймні це та, про яку я знаю), але мабуть наймасштабніша,  і, на відміну від попередньої, цілком присвячена саме Одесі часів війни. До речі власне війни (як і в «Мріях…» – як і в роботах інших митців, про яких тут буде йтися) тут майже немає. Дійсно, наше місто живе не тільки війною, і війна маніфестується не тільки у безпосередніх своїх проявах, саме це і має бути об’єктом рефлексії  і художної, і документальної фотографії. Тут ми маємо справу з першою – ми бачимо Одесу через об’єктив скоріш художника, ніж репортера. Але саме тут авторка  стикається з певним типовим викликом. 

Я вже якось писала, що для митців Одеса – небезпечне, підступне місто; вона часто виявляється сильнішою за намір творця, сильнішою за особистий погляд, нав’язуючи свої ракурси, свої локації і свою міфологію… Оперний театр, кулі Ланжерону (давно пора вже зібрати всі роботи, їм присвячені, у окрему експозицію), бруківка,  що відблискує у сутінках, трамвай, трамвайні рейки, туман, котики, море – всі ознаки міста, як його бачать наші художники, як воно презентує себе захопленому красою автору. Додаймо теж  вже типові приміти нового часу – Дюк, обкладений мішками з піском, сталеві їжаки на мирних променадах. Все це, як це не сумно, виглядає дуже мальовниче, і саме в мальовничості ховається певна спокуса. До того ж імідж Одеси ще з радянських часів  стало пов’язаний з тим, що можна умовно назвати «романтикою» – коні, море, пересувний цирк, вершники, акробати (так, в роботах саме одеських митців ми знайдемо цього більше, ніж будь де). Не знаю, як кому, але мені  одразу згадується Юрій Олеша, і взагалі проза «південної школи» 20-х.  Власне, саме  тому це насправді дуже літературна, культуроцентрична виставка. Звісно, мальовнича Одеса несе вже такі з давньої пори напрацьовані змісти, що відмовитися від них дуже важко, а часом і неможливо. Та й, мабуть і не треба; можна просто милуватися професійне зробленими, естетичними світлинами, світлотінями та щемливою ностальгічною димкою, котра приховує знайомі ландшафти. Тим більш, роботи, хоч вони  і презентовані в  Одесі (і саме через свою «одескість» безумовно знайшли або знайдуть тут прихильників, бо одесити – патріоти свого міста і здатні милуватися їм  нескінченно), розраховані, наскільки я зрозуміла, для експозиції в Західній Європі, зокрема в Італії . А показати людям, які мабуть не дуже взагалі знайомі з Одесою, її красу, вразливість і її легенду, мабуть варто, бо зараз конче потрібно знайомити світ з красою України і її культурним різноманіттям – і тим руйнівним жахом, який несе їй російська агресія.

Є дещо, однак, що рятує саме цю експозицію від гламурізації – це портрети одеситів, саме тому, що люди, на відміну від ракурсів та ландшафтів, ніколи не повторюються, вони унікальні, і краса їх не залежить від конвенційних стандартів, від «типового» та «впізнаваного». Невідомі нам вразливі, молоді та старі, але завжди особливі лиця на фотографіях художниці «тримають» цю виставку, яка, здається, працює саме на контрасті «банального»  та  унікального». Свідомо це було зроблене, чи ні, це вже інше питання, але щось таке про принципи компонування експозиції прозвучало на відкритті, про те, що якщо і є тут прохідні роботи, то їх призначення – посилити сприйняття ключових. То, вважаю, цілком свідомо.

*

А наступного дня в #Nesterenkogallery відбулося відкриття персональної виставки живопису Сергія Ануфрієва, культового вже митця, одного з засновників Одеського концептуалізму (куратор проєкту Ігор Коршунов). Оскільки це збіглося (мабуть не випадково) з днем народження хазяйки галереї, військового адвоката Вікторії Нестеренко, ми мали ще розкішне Art паті, збір від якого як і доходи від продажу робіт галереї піде на   мавіки для 154 ОМБР.

Як було сказано на відкритті, виставка ця вибудована як певна розповідь, яку глядач може прочитати сам – таким чином перед нами певне дзеркало, яке не тільки пропонує нам  яскравий візуальний ряд, а ще й допомагає відвідувачу зрозуміти себе. А пригощення дозволяє спростити цей процес –  і дяка Господу, що ігрове начало не покинуло інтелектуальну еліту в ці темні часи (і почуття гумору, додам – теж).

Що до інтелектуальної еліти, то художник та поет Сергій Ануфрієв і його оточення – це безумовно інтелектуальна еліта Одеси, якщо не вся, то принаймні та, що безпосередньо пов’язана з мистецтвом, і звісно саме вона була присутня на відкритті. Якщо ми бажаємо, можемо звати її богемою, теж непогане визначення. А пригощення, яке  я не можу тут не згадати, було представлено у вигляді неймовірного художньо-концептуального торту; настільки вражаючого, що він на кілька хвилин (доки його не розрізали і не знищили до шматочка) відвернув увагу навіть від самих картин.

Якщо порівнювати всі виставки, які я відвідала минулого тижня, ця була мабуть ближче до «Мрій…» за неформальністю, яскравістю, розкутістю, свободою, духом та формою. Роботи Ануфрієва, котрі створені спеціально для цієї експозиції, як на мене являють собою повернення до «наївного дитячого погляду»,  але на вищому, свідомому етапі:  жвавий, навіть ігровий  діалог з глядачем, на перший погляд простий, але за яким ховається серйозна філософська концепція. Кожна з розвішаних на стінах галереї робіт, що оточують глядача,  має окрему  художню цінність, але на ділі вони разом  – у супроводі текстових елементів, –  пропонують нам цілісну концепцію. Не композицію, а єдиний витвір мистецтва, котрий, що важливо, має міцну наративну складову. Але, згідно з ідеєю автора, історія, котру ми можемо скласти на підставі цього візуального ряду, як було вже сказано у вступній промові, залежить цілком від реципієнта – нам нічого не нав’язують. 

Сам майстер іменує цей напрямок, який він розроблює з початку двадцятих «патернизмом» і визначає концепцію виставки як комікс,  який наповнює змістом сам глядач. Я би сказала, що це дуже дзенський підхід, що би ми під цім не розуміли. Ми тут звісно, в цьому питанні трохи чайники, але саме східний чайник і чайна церемонія, які є фірмовою ознакою акцій,  пов’язаних з Ануфрієвим, натякають нам, що це непогана характеристика. Показово також, що навіть в картинах з суто європейськими реаліями (Ейфелева вежа тощо) ми бачимо також і суто візуальні відсилання до східної культури, варто тільки подивитися на  завитки хмаринок на полотнах. Показово також-також, що візуальна складова арт-проекту теж  безпосередньо не пов’язана з війною, хоч і зроблена у воєнні часи.  Здається на четвертий рік відкритого протистояння ми навчилися уникати прямих аналогій та висловлювань.

Цей проект створювався саме в межах галереї, і, як зазначила на відкритті Вікторія Нестеренко, має метою додатково звернути увагу спонсорів і взагалі небайдужих людей на те, що центр міста треба розвивати як інтелектуальний і естетичний осередок. І що може бути краще, ніж перетворити його на єдиний спільний арт-простір, зробити з Одеси – за допомогою пов’язаних з мистецтвом людей – справжній культурний феномен з креативними локаціями та галереями. Так, звісно, війна не закінчилася, але  ми маємо якось адаптуватися до того історичного процесу, в середині якого ми, не бажаючи того, опинилися. Одеса навіть зараз має бути осередком, зручним для життя і творчості – і перша ластівка в цьому громадському русі це твори Сергія Ануфрієва… А Катерина Чалая, натхненниця багатьох одеських культурних проектів, додала, що менеджери та галеристи – це ті, від кого залежить не тільки міський осередок, а й самі творці, бо діло художника – це виключно творчість, а решта вже залежить не від них, а від небайдужої спільноти.

*

Показово, що всі виставки, які ми могли побачити минулого тижня, певним чином перегукуються одна з одною. Остання в нашому огляді не виняток. 

*

Прекрасна неформальна Галерея “Вікно” відновила свою діяльність і відкрила вже другу за цей сезон експозицію. Цього разу куратор Сергій Поляков (він разом з Дмитром Дульфаном був засновником галереї і зараз підтримує її діяльність) представив нам, здавалося би, чергову фотовиставку – але як цей проект відрізняється від всього, що ми бачили в останні часи! Так, можливості класичної фотографії ще далеко не вичерпані – все залежить від майстра і концепції. То ж подивимось, про що в нас йдеться.

Тут треба трошки саме про галерею. Це маленький мальовничий простір, розташований в мальовничій винарці ” (магазин Авторські вина)  біля Нового Ринку (і публіка тут теж дуже мальовнича). Простір (точніше, його майже відсутність) диктує певні експозиційні обмеження, і як часом буває, саме обмеження приводять до цікавих рішень. Так трапилося і цього разу. Бо тут теж ми маємо велику кількість (більше 80) фотографій, відзнятих в Одесі за часи війни… Перед нами теж ч/б фотографія, надрукована аналоговим способом на фотопапері.

Але.

Через невеликий виставковий простір оті ч/б фотографії,  так, надруковані аналоговим способом на фотопапері, але на фотопапері в мініатюрному форматі, розміром, як сказано в релізі – «з крило великого метелика».  Я не дуже люблю метеликів, тому приблизно – з екран смартфону –  саме за допомогою своїх смартфонів деякі глядачі збільшували зображення, розглядаючи його. Оті маленькі знімки скомпоновані в тематичні – скоріш за естетикою, хоч частково   і за сюжетом – блоки, таких блоків тут кілька…

Що це нам дає? По-перше, через незвичний розмір глядач вимушений дуже пильно – а часом і з використанням додаткових засобів – вдивлятися в фотографію, тобто це додатковий прийом для привернення уваги, «очуднення», який загострює сприйняття. По-друге, скомпоновані в блоки фотографії підтримують, підкреслюють одна одну, а кожен такий блок можна (як в  ситуацій з «наративним коміксом» Ануфрієва) сприймати як цілісну роботу. По-третє, ми маємо  можливість швидко охопити все поглядом і зрозуміти, що нам пропонує художник – це, якщо я не помиляюся, зветься «гештальт».

Зараз саме про художника. Олег Третяк не є професійним фотографом (він за фахом радіоелектронщик, а працює, як ми всі, там де є можливість) і не є членом творчих спілок. Я сподівалася на візит саме представників творчої спілки одеських художніх фотографів, на виставці в Західного і Східного вони були… сподіваюся, що дійшли й сюди, якщо ні, прикро. 

Як і во всіх попередніх випадках, всі роботи, що ми тут бачимо, виконані виключно за період війни. Власне воєнних сюжетів тут немає (як і в попередніх випадках) але війна передається саме через емоційний стан фотографа, який відповідно, транслюється глядачу  через роботи.

Показово, тут зовсім немає портретів, хоча до війни Олег працював саме з зображеннями людей. Спочатку просто непомітно фотографував, але коли напрацював достатнього досвіду, став просити дозволу. Чи погоджуються люди? – спитала я. Як правило так, відповів він, але спочатку треба завести бесіду, тоді людина розкриється. Звісно, робота з людьми потребує від фотографа неабияких комунікативних навиків, але з початку війни він не зробив – точніше не показав – жодного портрету. 

Так, кожен блок має свою тематику та сюжети, але загалом у війну автор по його словам, більше концентрується на стані самотності, на окремих деталях, вихоплюючи їх з ландшафту…  Деталі, які не складаються в цілісну картину, між ними залишаються пустоти, зазори, але саме тому вони працюють ще ефективніше… Свідомість воєнного часу демонструє нам рознятий світ, майже позбавлений напівтіней, самотній і майже безлюдний, відчужений. А за рахунок компоновки в окремі блоки – ще сильніше, ще помітніше фрагментований, фасеточний.

Кожен окремий блок має свій власний ритм, котрий, каже автор, диктується контентом (тут конструктивізм, там дерева, які художник фотографував, гуляючи вранці із собакою біля 411 батареї). Що показово, місто на світлинах на перший погляд важко ідентифікувати саме як Одесу – бо тут відсутній отой нав’язливий «одеській міф», отой «гламур». Майже немає типових одеських краєвидів (хоч і тут ми бачимо оті славнозвісні Ланжеронівські кулі, ні, з цим звісно треба вже щось робити). Але ніякої «чорнухи» ми тут теж не знайдемо – це мабуть би було дуже просто, а автор уникає простих рішень . Місто на світлинах Третяка не «фотогенічне», воно не нав’язує відомий туристам і ностальгуючим емігрантам розтиражований  імідж, воно випромінює те, що ми старанно приховуємо, чого намагаємося уникнути – самотність, розгубленість, втрату.

Частково це реалізується це через те, що цілісних об’єктів на фотографіях обмаль – об’єктив вихоплює деталі, фрагменти, незвичні ракурси…  І все це складається в єдину суть міста, ту, що ховається за звичним усміхненим обличчям.  І не можна сказати, що це неприємне місто, навпаки. «Мов би і не Одеса.. Мов би якесь інше, але дуже європейське місто», зауважила Катя Чалая, котра теж була на відкритті. І, додамо, погляд на натуру тут теж суто європейський. Переможцем в схватці з одеським міфом вийшов художник – мабуть тому, що він і не гадав, що треба з чимось боротися.

Тут треба ще трошки про, як кажуть дослідники, «матеріали і методи». Третяк каже, що з кожної плівки він відбирає один-єдиний вдалий кадр, а плівку часто покупає прострочену,  (або, якщо пощастить -бобінами), тобто можна уявити собі, скільки плівок і труда пішло на оті вісім десятків маленьких знімків. Звісно це мабуть теж через обмеженість, в даному випадку, суто матеріальних можливостей, але, як я вже казала, саме обмеженість часто приводить до несподіваних художніх ефектів.

Чому все ж таки дерева? Чому їх так багато?

Тому, каже він, що дерево – це життя, в ньому є свій ритм, дерево росте і розвивається, і верхівка в нього теж є. 

Марія Галіна