У цьому році – століття від дня народження білоруського поета Веніаміна Блаженного (справжнє прізвище Айзенштадт). Народився він у жовтні, але липень – місяць його пам’яті (помер 31 липня 1999 року). 

Поет листувався з Борисом Пастернаком, Віктором Шкловським, Арсенієм Тарковським. А працював креслярем, палітурником, фотографом-лаборантом в інвалідній артілі. Перша публікація його віршів, що, звісно, були непідцензурними, відбулася лише в 1982 році. Поціновувачі творчості Блаженного з різних країн збираються відзначити сучасного поета, який продовжує цю поетичну традицію. Маю честь бути в складі журі цієї відзнаки. А у видавництві «Дух і Літера» готується видання книги перекладів поезій Веніаміна Блаженного українською. В ній будуть і переклади з цієї добірки.

Веніамін Блаженний, з російської переклала Наталія Бельченко

 
 * * *
 Хіба смерть –
 Повне знищення людського життя?
 

 Як у золоту ложку
 Серед жалюгідного посуду бідаря – 
 Я вірю в життя потойбічне.
 1941 

 Любов
 Чресла мої не безплідні,
 Орган кохання працює безвідмовно,
 Працює, – пишу я, –
 Адже вдовольнити жінку – це теж робота,
 Приємна, незграбна, божественна робота,
 Чоловік і жінка беруть у ній однакову участь,
 – Незрівнянна Ганна бралася за роботу
                                    з незрівнянним азартом,
 За тисячу верст відчувала вона мою хіть,
 Скидала спідницю, швидко лягала
 ........................................
 Адже вона хотіла. 
 

 «Я хочу!» – казала Ганна,
 Птахи щебетали за вікном: Ганна хоче!
 Гілки казали квітам: Ганна хоче!
 Вітер ворушив ряботіння ріки: Ганна хоче!
 Усій природі була зрозумілою мова жінки, яка хоче,
 Жеребець покривав кобилицю,
 Кобилиця розуміла Ганну повніше, ніж Крейцерова соната.
 Так насичували ми одне одного.
 

 Тільки-но приступала Ганна до найприємнішої роботи
 (Тільки-но приступав я до найприємнішої роботи),
 Тільки-но приступали ми, я та Ганна, до найприємнішої роботи –
 В світі починалися великі перетворення,
 Народження перевішувало смерть,
 Частішали цвітіння, хвилювання, віршування,
 А коли Ганна казала: «Знаєш, сьогодні – особливо добре»,
 Це пахло перемогою плоті – і нашою обопільною геніальністю
 (– Це пахло геніально –).
 

 Після злягання Ганна грала на роялі (уявному) 
                                                                    легку музику задоволення.
 Я слідкував за грою її тіла та думав:
 Орган кохання – це теж музичний твір,
 Придатний для виконання на широко популярному
                                                                     жіночому інструменті.
 

 – Чресла твої не безплідні
 (Так барабанила Ганна на роялі),
 – Орган кохання працює безвідмовно,
 – Божественна робота,
 – Чоловік і жінка беруть у ній однакову участь.
 

 Жеребець удовольнив гарячку бажання,
 Тварини втомилися від божественної праці,
 Вони поверталися одним шляхом
 (Називайте Природою – називайте Любов’ю),
 Могутні крижі жеребця нервово тремтіли,
 Все навкруги пахло музикою.
 

 Співали квіти.
 Співала річка.
 

 Все це пахло геніально.
 1948 

 * * *
 Приходять і кажуть, що хтось помер.
 Дивуюсь, як можна казати подібні речі.
 Так не можна казати навіть про ворога.
 Адже якщо хтось помер, значить, помер і ти:
 До мерця не долетить твоє слово,
 Він не відповість ударом на удар,
 Усмішкою на усмішку (якщо це друг),
 Жестом на жест.
 

 Оскільки між вами зруйновано простір життя,
 І все, що може запропонувати мрець, –
                                                             це страх,
 спантеличення,
 вічне питання,
 жах.
 

 Мерців не заривають у могили,
                                            їх зарито десь поруч,
 А іноді вони просто лежать на поверхні серця,
 але ніхто не сміє сказати про це.
 

 І коли людина ллє сльози,
 Її співчутливо питають:
 «Що з вами?..»
 

 – Що зі мною?..
 Те саме, що й з вами! –
 

 Мерці ніколи не лежать спокійно,
 і від одного мерця більше бентеги,
 ніж від ста мешканців комунального будинку.
 1978 

 * * *
 Роки,
 Невидимі істоти з засуканими рукавами катів,
 Перетворили мене на потертий мішок,
 З якого стирчить то уламок якогось вірша,
 То, вибачте, зовсім невимовне –
 Назвемо це щербатою ложкою.
 1990
 
 * * *
 Я не впевнений цілковито,
 Що тобі потрібні були твої розкішні плечі,
 Груди, які піднімалися від зітхань,
 Густа крона волосся.
 

 Коли все це як слід підтопталося та дісталося гробарям,
 На кладовищі залишилася щаслива дівчинка,
 Ось вона перестрибує з одного могильного горбика на інший,
 В її руці легкий сачок,
 Вона ловить метеликів, літо, смерть.
 1990 

 * * *
 – Мене не влаштовує ваше товариство, –
 Сказав я Господу Богу з янголами, –
 Але й Диявол з чортами мене теж не влаштовує,
 Я хочу читати вірші в товаристві трьох кішок:
 Ангорської, сіамської та сибірської.
 

 Не виключено, що в останню хвилину я запрошу й собаку,
 Ту, «яка в будку несе переїхану потягом лапу...»
 

 Не знаю, чи довго пам’ятав про неї Маяковський,
 Але я запам’ятав її на все життя.
 1990 

 * * *
 Останній вовк на території цивілізованої держави,
 На території суспільства,
 Де є нужники, будинки розпусти, суспільні
 Заклади.
 

 Останній вовк принюхується до запаху
 Поріділого лісу,
 Ховає в лапи втомлену голову,
 Він спить або мертвий.
 1990 


 * * *
 На іншому кінці землі
 Побачити те саме дерево,
 Під яким ти грався дитиною...
 Але якщо є дерево,
 Повинна бути десь поблизу й мати:
 Вона розвішує білизну
 І скоро покличе мене знайомим голосом:
 – Час і додому, синку!..
 1990 

 * * *
 Це мене, найтендітнішу істоту на світі,
 Хочете ви запроторити до клітки, почепити інвентарний 
                                                                                                 номер...
 А хіба ви знаєте, чим мене годувати, чим мене поїти,
 Раптом я їм лише зірки та п’ю материні сльози,
 Крім того, ви не дотягнете мене до вашої клітки,
 Я розтану в ваших руках, як легка хмарка,
 Як трупик метелика-одноденки.
 1992 

 * * *
 Маленький клаптик порядності.
 Жінка могла би прикрити ним тільки верхню частину піхви.
 А чоловік – ще менше...
 1998