Збірка оповідань Галини Крук «Хто завгодно, тільки не я» вийшла у видавництві VIVAT як раз напередодні Книжкового Арсеналу, була прочитана за вечір, і довго не відпускала — не тому, що «жіночна, чуттєва, поетична…» — до речі, все так, але… То му що це — зріла, глибока, поліфонічна проза. І цім умовним «Я» може бути хто завгодно, але і Я (себто читач) — теж. Вже поза Книжковим Арсеналом Kyiv Daily поговорив з авторкою збірки.
Розкажіть про назву книжки.
— Назва з’явилася випадково. Так сталося, що це оповідання різного часу написання і дуже різного настрою, і я спершу не знала, як їх поєднати разом. Коли укладала угоду з видавництвом, треба було вибрати якийсь робочий варіант назви книжки. І я, не довго думаючи, сказала: «Хто завгодно, тільки не я», — виходячи з того, ким є персонажі цієї книжки.
Потім, коли книжка вже була дописана і я повернулася до питання, як її назвати, виявилося, що «Хто завгодно, тільки не я» дуже навіть непогано підходить. Так що ми залишили цю назву, дещо інтригуючу.
В таких випадках я гуглю, дивлюся, чи немає якихось великих збігів. Пошук англійською видав мені лише якийсь детектив і ще в когось із виконавців була така музична композиція, тож можна було спокійно називати. Згодом на презентації у Львові хтось пожартував, що назва непогано вкладається в сучасну традицію називання – «Деінде, тільки не тут» (Миколи Рябчука), «Так, але» (Тараса Прохаська), «Не я, а той» (це збірка віршів Олега Каданова), це вийшло без задньої думки, всі ці книжки дуже різні, але, погодьтеся, дуже непогана компанія. Зрештою, коли я просила Тараса Прохаська про передмову, я ще не знала про «Так, але».
У передмові Тарас Прохасько дуже гарно звернув увагу на герб аристократа. Як ця збірка була написана — за декілька років чи тільки на період карантину?
— Деякі тексти у книжці написані ще 20 років тому. Так вийшло, що я давно вже час від часу пишу прозу, але не з такою інтенсивністю, щоб їх вистачало на повноцінну велику книжку. За цей час змінювалася я, змінювався мій ракурс бачення світу, моє сприйняття, мій стиль оповіді. Якщо вірити, що людина за 7 років оновлюється на біологічному рівні, то за 20 років я майже тричі інша людина. Другий момент – як прагматик, я не вмію «писати в повітря», мені треба розуміти, що це осмислена діяльність, яка має якусь конкретну ціль, комусь адресована, тамто і тамто буде видана. Тому заключна частина цієї книжки була написана, коли ми уклали угоду з видавництвом. Я вже тоді більш-менш уявляла собі концепцію книжки і розуміла, чого їй іще не вистачає для того, щоб все це можна було видати під одною обкладинкою. Ну, принаймні, як я сама це відчуваю.
Але книжка не справляє враження, що між оповіданнями аж така часова відстань, я здивована.
— Я думала про це. Це Тарас (Прохасько) підмітив добре, я йому дуже вдячна за оце прочитання. Бо я як автор чулася в прозі початківцем. І дуже не хотіла, щоб ця книжка виглядала як характерна для поетів метафорично-романтична проза. І найменше мені хотілося б, щоб цю книжку оцінювали в контексті моїх попередніх заслуг як поетки (бо це паршива роль, яка може трапитися людині, яка змінює одну творчу сферу на іншу – бути найкращим співаком серед танцюристів чи найкращим танцюристом серед співаків). Я знала, що якщо Тарасові книжка не сподобається, то він відмовиться писати передмову або напише все чесно як є і для мене це стане сигналом, що з цими текстами щось не так, і мені доведеться це прийняти. Коли мені врешті надіслали з видавництва ту передмову, я її два дні не відкривала, страшно було. Не вірте письменникам, які на 100 відсотків впевнені у собі і ніколи не сумніваються, вони блефують.
А ще не раджу читати анотацій на сайтах, де продається книжка, бо часто вони — як пальцем у небо. Бо оповідання тут не так романтичні, жіночні чи поетичні, як іронічні, самоіронічна, місцями брутальні, важкі, але аж ніяк не ніжно-трепетні. Тобто там ключовим є жіночий досвід, а не жіночність.
Не жіночність, я згодна. У вашому фокусі опинилася повсякденність. Це дуже цікаво, тому що ніколи повсякденність сама по собі не була центром будь-якої оповіді. Це ж дуже важка річ, і, оскільки ви не можете приховати те, що ви — поет, ваша повсякденність стає поетичною. Моя мрія — прогорнути книжку разом з вами, з, можливо, вашими короткими анотаціями до кожної оповіді. До речі, дуже гарна співпраця типографа, верстальника: синій текст покрокував від ілюстрацій.
— Дякую! Насправді, мені дуже сподобалося, як до оформлення та ілюстрування підійшла молода львівська художниця Валерія Печеник. Дійсно, дуже цікавими є деталі, графічні фрагменти та поліграфічні знахідки, що розкидані по тексту то ту, то там. Я люблю ці речі, можливо, саме тому я вже не вперше співпрацюю з «Віватом» (це вони запропонували мені такий варіант оформлення). Ми довго зважували, який тон буде базовим, від чого танцювати, якою бути обкладинці. Можливо, на екранах вона виглядає дещо траурно (бо не видно глянцевих деталей), але мені дуже до вподоби, що вона лаконічна і не занадто ілюстративна, натякає, але задишає для читача інтригу.
Власне, про перше оповідання я маю найменше що сказати. Це («Те, що залишається») — одне з найдавніших оповідань. Я себе вже з ним не асоціюю, можу його читати як чужу прозу. Як своєрідний зріз. Коли ми виростаємо, то змінюємося, згодом важко повернутися назад і пригадати себе в якомусь віці. У ворді є функція – «зберегти як», а от життя, на жаль, таких функцій не має, тут усе нове записується поверх усього попереднього. Література, зокрема проза, теж дає можливість такої фіксації і самофіксації. Це історія жінки, очевидно творчої особистості, яка пильнує своїх кордонів, хоча десь в глибині їй дуже хочеться вийти за рамки. Я думаю, що вона може бути цікавою для того, хто зараз на цьому етапі (хто приблизно на 20 років молодший) і кому ці питання будуть актуальні й суголосні.
Далі – дещо несподіваний текст. Якби я продовжувала активніше писати прозу в 2000-х, то я писала б саме так. Він, напевно, один з найбільш імпресіоністських – soft&hard (цикл із трьох дуже лаконічних новелок). Тут ключова тема чуттєвості і тілесності, яка в цій книжці є одною з ключових). Вона сама вилазить назовні. Мені завжди було цікаве тіло, як можливість буття, тіло, як те, що нас репрезентує не в банальному сенсі (як ми трактуємо його на рівні еротичності чи сексуальності), а в ширшому – як джерело та інструмент емпіричного досвіду, тіло як доказ (вищого задуму, божестенної природи, людської недосконалості – виберіть, що вам із цього ближче). Зрештою, можна сягнути до базової дихотомії душі і тіла, голови і серця, якщо говорити мовою інших традицій, скажімо, середньовічної чи барокової, близької мені, як медієвістці. У цих традиціях тілесність, як правило, обтяжена первородним гріхом, наче яблуко з червоточиною, вона сама зі собою бореться, сама себе приборкує і не може приборкати. Може, тому чуттєвість у мене – з тріщиною, а близькість і почуття – як те, що загрожує твоє цілості, руйнує її, змушує сумніватися і чутися непевно. Це цікавий ракурс, я його для себе ще не вичерпала, можливо, він ще колись оформиться в якусь більшу прозу.
Оповідання «Забагато води» я писала для журналу «Харперс базар», для їхньої літньої бібліотеки. Певно, саме тому він дещо нагадує «курортним романом», хоч тут як такого роману і нема, лише натяки і погляди, жіночі і чоловічі діалоги, згадки про інші стосунки, спокуса бути собі режисером і писати свій сценарій життя. Зазвичай, я намагаю подати не лише жіночий ракурс бачення стосунків, бо все відбувається у зіткненні, у схрещенні ліній. Я не згідна з тим, щоб трактувати цю книжку виключно як жіночу, тут є що почитати чоловікам. Скажімо, оповіданні з провокативною назвою «Цицьки» написане цілком із чоловічого боку, точніше навіть не так, з нейтрального, автор собі може таке дозволити – бути гендерно незаанґажованим. До речі, багато читачів згадували, що це оповідання стало їхнім фаворитом у книжці.
«Рибина» – доволі давній текст, я написала його після перебування в пологовому під час народженням свого сина, якому вже 23. Тоді я випадково стала свідком чужої драматичної історії, і вона мене дуже зачепила. Більшість історій, розказаних у цій книжці, – насправді не вигадані, за ними стоять якісь конкретні люди чи реальні події. Звичайно, це не документалістика, я певним чином змінювала взяте з реальності, десь додумувала, десь додавала деталей. Творчість і художня реальність мають свою логіку і свою доцільність, часом навіть трапляються параболи, бо вдається написати щось таке, що трапляється з тобою в майбутньому, років так через 20.
Деякі історії в цій книжці порушують певні тематичні табу, притаманні нашій літературі. Якщо на початку XIX чи XX століття табу стосувалися сексу чи жіночої емансипації, то зараз це вже зовсім не табу. Натомість теми ненароджених дітей чи дітей з вадами, чи тема хвороби, чи тема незвичного тілесного досвіду, що не вкладається в рамки того, чого ми очікуємо, коли маємо на увазі стосунки між людьми, – усе це залишаються поза кадром, і це неправильно.
Оповідання «Табула раса» я писала для одного проекту, пов’язаногоз паліативною допомогою. Це дуже нелегка тематика і дуже непопулярна, люди воліють триматися від неї подалі. Але коли чекаєш результатів біохімії, то починаєш переживати цю історію як дуже небажаний, але можливий сценарій розвитку. Але мені пощастило. Проте я багато думала про це і про людей, яким це трапилося (два мої дідусі померли від раку). Це напевно, емоційно найважче оповідання, але, я думаю, при ньому багатьом є кого згадати.
Далі йде кілька прозових мініатюр, які торкаються то пам’яті та чогось архетипного («Трави несполимі»), то теми фотографії та фіксації миті, то долі якогось незвичного чоловіка, яка невідомо взідки мені прийшла чи то приснилася (оповідання «Заговорити»). Вони – як уламки якихось більших історій, настроєві і дуже кінематографічні, так вони мені розповілися.
Наступна історія, як написала у відгуку одна читачка, розкриває тему «цицьок». Я написала її, перебуваючи на письменницькій резиденції у Пекіні. Вся ситуація якось дуже сприяла мені в цьому, я мала час і можливість зануритися в текст і ніщо мене не відволікало. Зазвичай найбільше мене відволікає довколишнє мовлення, я чіпляюся за нього, починаю думати в тому чи іншому напрямку. Китайська не входила в моє думання, тому що я її не знаю. Я її могла слухати, але думати про своє. Щоправда, потім я була здивована, що «оцим своїм» виявилася проблема якогось незнайомого мені чоловіка зі своєю нетиповою реакцією на слово «цицьки». Не знаю, звідки вона взялася, точно не з мого досвіду. Мені самій було цікаво в процесі писання, чим ця історія завершиться, вона проявлялася поступово. І це було неймовірне задоволення – отак писати.
Звісно, частково це була свідома провокація. Вдома ми з чоловіком жартували, що я ризикую, що хтось із критиків невтримається від спокуси написати: «Галина Крук неприємно вразила читача своїми «Цицьками»… ну або «запала в душу своїми «Цицьками». Насправді це не таке страшне оповідання, як може видаватися з назви, там нема ані порно, ані навіть еротики, суцільний психоаналіз.
Нарешті ми дійшли до «Карантинних хронік Марії». Я, трошки випереджаючи те питання про карантин, скажу, що для мене як для людини, яка поєднує кілька різних видів життєдіяльности (як письменниця, перекладачка, викладачка і науковиця), карантин став сприятливим часом: можна було на чомусь конкретніше сфокусуватися, не відволікатися на цілу низку активностей. Звісно, потім це сидіння в чотирьох стінах почало обтяжувати, захотілося живого спілкування. Але перші місяці були дуже комфортними, наскільки пригадую: я не мала таких обставин, як у цієї бідної Марії. Але серед моїх друзів у Фейсбуці було чимало таких Марій із роботою з дому, дітьми-школярами, тіснотою та неможливістю нікуди від цього втекти. Перші частини цих хронік я публікувала на своїй сторінці у Фейсбуці під назвою «Ламантин на карантині». Власне, звідки Ламантин? Це такі великі ссавці, в яких мене зачепило кілька деталей – що в давнину моряки їх іноді здаля сприймали за русалок чи сирен. І те, що ламантини настільки теплолюбні, що часто оселяються в місцях, де електростанції викидають відпрацьовану теплу воду. Словом, жертви цивілізації. Дивна була концепція, тому згодом вона відпала. Ці карантинні історії відразу знайшли собі шанувальників і вони почали вимагати продовження і книжки. Дехто в неї вірив аж настільки, що присилав мені в месенджер поради, чим зайняти дітей на карантині. Чи підказки, як правильно постригти зарослого чоловіка… Я спочатку вагалася, чи це достатньо поважний текст для книжки, але врешті читачі перемогли. І це дуже добре, що книжка закінчується веселою, світлою нотою.
Так і є. Другий опис досвіду карантину написав Володимир Камінер. Але ж у нього він інший.
— Мені цікаво буде прочитати «Втрачене літо» Володимира Камінера. Припускаю, що в нас усе-таки різні ракурси бачення карантину, проте якісь настрої чи емоції можуть перегукуватися. В той час багато хто описував свій досвід. У Львові Центр міської історії проводив конкурс есеїв про карантин і невдовзі має вийти антологія текстів переможців.. Але це інший жанр — есеїстика, а мені хотілося інструментацію художньої гумористичної прози.
Коли ви пишете прозу, як почувається у вас поет?
— Цілком спокійно, він розуміє, що я зайнята чимось іншим, і відходить убік. Деколи певні враження є настільки сильними чи гострими, що я можу до них звертатися і в вірші, і в прозі, іноді навіть паралельно – і це виходять зовсім інші твори. У цьому немає жодного конфлікту. Я намагаюся осмислено і повно проживати всі свої заняття і стани, тому коли я готую –я тільки готую, коли пишу, то тільки пишу, коли малюю – то тільки малюю. Тут і зараз, просто віддаюся цьому. Мультизадачність і необхідність швидко перемикатися з одного заняття на інше призводить до того, що ми ні в що, по суті, не заглиблюємося, ковзаємо по поверхні. Звісно, так можна виконувати якісь побутові завдання, але для творчості потрібна зосередженість, можливість чути себе. Тому навіть якщо у мене є одна лекція на день, мені дуже важко сісти вранці і почати писати щось художнє. Бо якщо я глибоко ввійду в цей процес, то мені шкода буде перериватися на лекцію. Проза якимось іншим центром мозку пишеться, зовсім по-іншому складається в слова, має зовсім інакшу внутрішню логіку, ніж поезія, зовсім інші категорії, якими ти мислиш. У поезії спершу з’являється якась мовна зачіпка чи образна деталь і починає обростати якимось художнім матеріалом, взятим із реальності. Як жменя снігу, із якої катуляєш сніговика. Десь так приблизно пишеться вірш – із цікавої дрібнички і всього, що на неї «налипло» в процесі. Проза виходить зовсім по-інакшому. Тут не важлива точка входу, тут важлива сукупність тих речей, які у мене є. Дуже часто це все нанизується на якийсь задум чи ідею, або є цікавий персонаж, і я починаю його повертати різним боком і думати, що з ним трапляється, чому він мені цікавий. У випадку з ідеєю, то голова відразу починає підшукувати і добирати будівельний матеріал – із тої ж реальності, свого чи чужого емпіричного досвіду, якихось яскравих вражень, сфери загальних чи спеціальних знань. Щось приходить зовсім інтуїтивно. З прозою дуже важливо вибрати спосіб нарації – хто з персонажів буде оповідачем, чия версія цікавіша. І вже після того, коли в голові виникне загальний кістяк сюжету, я сідаю записувати і додумувати решту. Тобто тут зовсім інший принцип творення, і мій внутрішній поет ставиться до цього з розумінням.
Але ви правильно кажете – помічання деталей чи фокус на якихось мовних елементах існує настільки глибоко, що ти його не можеш розділити (чи це поетична річ, чи це прозова). Тобто він як технічний засіб, який є в основі мого особистісного арсеналу, вилазить і в тому, і в тому, і в тому.
Я навіть помітила цікавий момент: графіка може відштовхуватися від якоїсь словесної метафори – і відразу назва малюється. Це зовсім інше.
Відмальований образ. А ви робили якісь персональні виставки?
— Ні, я лише час від часу виставляю щось у себе на Фейсбуці. Я не чуюся художником, радше – аматором. Малюю, бо люблю. Але розумію, що в цьому мені бракує знань і технічних умінь, я над ними ніколи зумисно не працювала. З поезією – по-інакшому. В дитинстві я була свято переконана, що всі люди вміють писати вірші (я почала віршувати, ще коли не вміла писати). Просто вони цим не хваляться або на звертають на це уваги. Ну, вміють і вміють. Це як на одній нозі стрибати: кого здивуєш таким умінням? Але в поезії я вдосконалювалася, випрацьовувала інструментацій, відточувала техніку, а в малюванні – ні. Я дуже часто малюю, коли я хочу заспокоїтися або зосередитися, коли слухаю щось. На всіх конференціях чи засіданнях кафедри, де мені треба, щоб моє око не відволікалось ні на що, а голова працювала і думка стежила за тим, що сприймає вухо, я собі щось малюю. Знайомі художники кажуть, що це цікаві роботи, але я розумію, наскільки неосмислено та інтуїтивно все це. Дехто запитує, чому я сама не ілюструю свої книжки, а я щиро не знаю, що відповідати. В творчості дуже важливо бачити себе в контексті інших робіт, бути на рівні.
А як ви ставитеся до фемінітивів? Поет чи поетка?
— Тут, власне, є кілька аспектів. З одного боку, в українській мові є досить багато фемінітивів, які існують віддавна —«відьма», «вчителька», «повитуха», «лікарка», «поштарка», і нікому не прийде в голову оспорювати їх. Є «кум», але є «кума», а не жінка-кум. Є сват, а є сваха, а не сват жіночого роду. Мова мудра і вона до цього давно пристосувалася. Є чимала кількість слів спільного роду, як от «суддя», «сирота», «нікчема» і ще багато інших може бути і він, і вона. Натомість згодом у мову прийшло чимало нових слів на позначення професій чи занять, які спочатку виконувалися переважно чоловіками, а згодом стали доступні і жінкам. І їх треба вписати в мовну практику, створити відповідні форми. Лише люди, які зовсім не розуміють цих процесів, можуть іронізувати і підсміюватися, намагаючись підколоти чи принизити. Наприклад, коли в розмові якийсь чоловік каже: «То як вас називати – «критик», «критикиня», «критикиця», «критициця?»). А це просто елементарний брак культури і мовного чуття.
Я думаю, що з часом ці всі форми усталяться і не викликатимуть такого ажіотажу, як зараз – тобто ми не будемо гарячково думати, чи «фотографка» чи «фотографиня», а просто розумітимемо, що варіант «жінка-фотограф» звучить так само неоковирно, як «людина чоловічої статі».
Але ж Галина Крук — поет чи поетка внутрішньо?
— Останнім часом я говорю, що я поетка. Я не люблю окреслення «поетеса», бо у мене за ним тягнуться асоціації зі «стюардеса», «гостеса» і т.д. Пригадую, коли в 90-х роках я приходила в літературу, моїми наставниками були старші «вісімдесятники» (Герасим’юк, Римарук), які писали перші передмови до моїх книжок чи рецензії. І для того часу окреслення «поет» позначало серйозного автора, незалежно від статі. Натомість під «поетесою» розуміли авторку, яка пише суто в ключі традиційної жіночої поезії: емоційно, виключно про кохання, найчастіше – нерозділене, і зраду, найчастіше уявну.
Для старших поколінь ця традиція досі актуальна. Я не знаю, що їм із цим робити, хіба що змиритися з тим, що світ змінюється і мова, якщо вона жива, то теж змінюється, не варто цьому опиратися.
У мене був вірш (який є на сайті Poetry International) про те, що поети не мають статі. Його перекладали і англійською, і іншими мовами досить багато, навіть в якомусь закордонному коледжі вивчали в контексті феміністичної літератури. Але він трохи про інше: я вважаю, що творчість часто виявляється у нас на глибшому рівні, ніж гендерна ідентичність, бо далеко не у всіх своїх творах я можу сказати, що я написала це як жінка. Я написала це як людина. В кожному з нас поєднується багато усіх цих рис і досвідів, трапляються дуже різні поведінкові стереотипи, моделі, паттерни. Нема таких, про які ми можемо однозначно сказати, що оце суто чоловіче, а це — суто жіноче. Чоловіки теж плачуть. Жінки можуть бути жорсткими та йти напролом. Але я не впевнена, чи відмінності між чоловіком і жінкою є більшими, ніж між кожною окремою людиною.
Після збірки оповідань, можливо, з’явиться роман Галини Крук?
— Справа в тім, що в мене вже була історія з романом, але це була історія без хеппі енду. Між 2001 і 2003 роком я писала такий роман у співавторстві з одним литовським театральним сценаристом. Це був інтернет-роман, жанр на той час новий і продуктивний. Називався він «Любити дальнього, любити ближнього» і був про стосунки між людьми, можливість порозуміння чи непорозуміння, про те, що людина закохана може багато років плекати свою уявну реальність, триматися за свої уявні почуття. Коли в 2003 році япоїхала на стипендію міністра культури Польщі «Гауде Полонія» дописувати його, в мене вже було 80 відсотків тексту. Але в якийсь момент тодішній редактор польського видавництва «Чарне» Філіп Модзієвський прислав мені почитати новий роман, який у них от-от вийде, із запитанням, чи не хотіла б я його перекласти. І от я почала його читати і розумію, що цей роман приблизно про те ж, що і мій, користується тими ж прийомами інтернет-листування, сюжет дуже схожий і т.д. Це була «Самотність в мережі» Януша Вишневського. Якби я його не читала, я б спокійно дописала наш роман подвійного авторства, і він був би зовсім про інше. Але те, що я прочитала його ще до виходу друком, кидало на мене тінь. Я не хотіла, щоб хтось закинув мені, що я скористалася чужою ідеєю. Як літературознавиця, я знаю, що в літературі часом трапляються такі типологічні збіги, коли схожі явища чи процеси в реальності породжують схожі твори. Звісно, мій текст мав бути про щось зовсім інше, він був не такий романтичний, як «Самотність у мережі», у ньому була трохи інша філософія. Але доки я думала, що робити зі своїм текстом, у менена комп’ютері посипала материнська плата і я сприйняла це як знак, що не варто її відновлювати і друкувати роман. Ну я, якщо чесно, я була настільки зла на цю ситуацію, що відмовилася перекладати роман Вишневського. Ось таким був мій внутрішній конфлікт перекладачки і письменниці.
І все — більше не буде ніякого роману?
— Тут я завжди віджартовуюсь: «Я спринтер, а роман потребує стаєра». Колись я займалась бігом, і для мене коротка дистанція цілком зрозуміла: вириваєшся вперед відразу на старті, біжиш, не відволікаючись ні на що, бо скоро фініш. Десь приблизно так і пишеться оповідання. В якийсь момент (приблизно на третій сторінці) мені починає здаватися, що все тут уже зрозуміло, що це так багато слів, що треба завершувати. Для роману потрібне інше дихання, бо це марафон. Можливо, з часом я якось опаную цю форму. Наразі я не маю змоги бути довго і повністю відданою одному тексту. Роман вимагає постійної уваги і постійного перебування в одному стані, не змінювати вибраний кут зору, а це майже неможливо – не змінюватися при стількох змінних. Я готуюся до лекції, читаю щось цікаве – і вже щось у мені змінюється і я дивлюся іншими очима. Це так часом на знімальному майданчику: в акторів перерва на кілька днів і коли всі повертаються на зйомки, хтось за цей час встиг засмагнути, хтось заріс, хтось підрізав посічені кінчики волосся, а хтось пережив екзистенційну кризу – і вже зовсім інші люди в кадрі. Десь так приблизно у мене з романом, від усього довкола я змінююся. Як і всі ми.
Питання до відчування популярності: вона допомагає чи заважає нам?
— Щиро зізнаюся: мені це не заважає, бо зараз я цього майже не відчуваю. От 10 років тому, коли я дуже багато їздила і багато виступала в Україні і за кордоном, це трохи втомлювало, хоч були і свої приємні моменти – наприклад, коли дівчина з служби паспортного контролю в аеропорту раптом кудись зникає, ти уже починаєш хвилюватися, що якісь проблеми з документами, а вона повертається з твоєю книжкою і просить автограф. Але все ж це набридає – пригадую, тоді була така модна тема, що з кожного приводу журналісти дзвонили до відомих людей і просили коментар: «А як ви думаєте, якщо дозволять носити зброю, підпишуть якусь економічно угоду, заборонять щось там, введуть якусь там правову норму (варіантів — безліч), які це матиме наслідки?». І багато хто з письменників спокушався на це, це ж медійність. Розумію, що люди культури можуть мати якесь оригінальне нетипове бачення чогось, але найчастіше такі коментарі просто показують загальну температуру по палаті і непрофесійний підхід, бо про таке треба питати фахівців із цих галузей. Але в мене є ще інша впізнаваність: як викладач з 20-річним стажем викладання в університеті Франка у Львові, в мене так багато колишніх студентів (точніше, студенток), що отак вийдеш пройтися містом — і раз-у-раз хтось вітається. Ось така популярність мені приємна, якщо люди не забули і їм хочеться привітатися, а не перейти на інший бік вулиці. Ну і це внутрішньо дисциплінує, ставить високу планку.
У чому ще проявляється «внутрішній кодекс» Галини Крук?
— Мені здається, що важливо все, що робиш, робити відповідально. Звісно, не завжди те, що ми робимо, має аж таку здатність впливати й змінювати. Часом це відчуття заважає, бо змушує постійно контролювати, що говориш, яким емоціям даєш волю, що поширюєш і ретранслюєш. Сучасні мережі, швидкість поширення інформації, сучасні практики дезіформації та інформаційної війни вимагають нової етики та гігієни публічної активності, це для мене важливо і за останні роки я багато про це публічно говорила та писала. Мені здається, що для письменника, як і для медика, важливий принцип – не нашкодь. Тобто я не люблю літературу, яка паразитує на чужому емоційному стані, заганяє людину в якусь безвихідь, нагнітає і розчавлює, не пропонуючи виходу, катарсису, альтернативи. Ми всі травмовані життям, кожен у свій спосіб, з цього можна робити літературу і вона буде тримати нас на гачку нашої травмованості. У цьому я й бачу відповідальність справжнього митця – щось із цим робити, якось це пропрацьовувати, давати надію, щоб людина, закінчувши читати книжку, чулася краще, ніж до книжки. Щоб не розколупувати рану, заради больового ефекту, якщо не маєш наміру її лікувати. В моїй останній книжці багато болісного матеріалу, вона нелегка, але, здається, врешті читач таки виходить на світло.
Спілкувалася Віка Федоріна
