Музика як текст, текст як гра

Opera Aperta

Наприкінці жовтня в Києві відбулася прем’єра Opera Lingua від заснованої композиторами Романом Григорівим та Іллею Разумейком Opera Aperta («Відкритий Твір»). Всі, хто не встиг потрапити, мають замислитися над специфічним життям проєктного театру в Україні – без донорського фінансування подібні проєкти не мають шансів на конкуренцію із комерційною антрепризою. Та власне, і не мають конкурувати. В них інша мета – розширювати художній досвід глядачів, а заразом і перевіряти на практиці кордони опери, по суті, винаходячи цей жанр щоразу наново.

Обставини місця і часу 

Про Opera Lingua важко розповідати поза контекстом інших творів тандему Григоріва і Разумейка, адже якщо йдеться про формування мови нової опери, етимологічний аспект стає визначальним. Якщо спробувати узагальнити, що відбувалося в попередні роки на етапі співпраці із формацією Nova Opera, то йшлося передусім про підхід, задекларований німецьким драматургом і режисером Хайнером Мюллером, — відмову від фантазування, вигадування вистав. Тема і матеріал завжди знаходяться поруч, в локальному часі і просторі, їх треба просто наблизити. 

Так опера-перформанс «GAZ» була вписана в інтер’єри виставки, присвяченої українському режисеру-реформатору Лесю Курбасу, і відповідно апелювала до однойменної його вистави 1923 року за Ґеоргом Кайзером. «Chornobyldorf» археологічна опера, була створена в річницю аварії на Чорнобильській АЕС. Футуристична опера «Aerophonia», прем’єра якої відбувалася на івано-франківському стадіоні «Старт», працювала із темою фестивалю «Porto Franko. Air_port» – центральним елементом цього дійства став літак АН-2. В Opera Lingua також є відсилки до актуальної пам’ятної дати вшанування жертв Бабиного Яру. 

Власне, кон’юнктурність, що її звикли зараховувати до негативних проявів, насправді і визначає суть зв’язку мистецтва і реальності. Звідси і освоєння «нетеатральних» просторів – це не просто вписування події в інтер’єри нашого буття, це і трансформація цих територій через художній жест. НеоОпера-жах «Hamlet» йде у катакомбах Івано-Франківського національного академічного театру, а dramma per musica «Romeo&Juliet» – у одному із спорожнілих цехів заводу «Промприлад». 

Музика як текст, текст як гра
Homo ludens, фото Аліна Гармаш

Цивілізаційна катастрофа і культурний постапокаліпсис – та сконструйована віртуальна реальність, що уможливлює для композиторів деконструкцію кліше, проведення ревізії знакових систем, позбавлення від диктатури минулого задля моделювання майбутнього. Конспектування і колаж із цитат, конструювання химерних музичних механізмів і препарування музичних інструментів, винайдення нових псевдоритуалів та макабричних образів – все легально і все виправдано, якщо працювати з артефактами, розбиваючи уявне музейне скло і роблячи спробу віднайти нове застовування старим смислам і предметам.     

Роман Григорів та Ілля Разумейко працювали з різними режисерами – Владом Троїцьким, Вірляною Ткач, Ростиславом Держипільським. Але за великим рахунком, концепції композиторів дуже часто підважують роль режисера спектаклю як інтерпретатора, і потребують іншого типу партнерства. Не інтервенційного, а паритетного. Цілком органічно, що і  в «Chornobyldorf», і в Opera Lingua композитори самі організують виставу, як цілісний задум – від організації простору, створення відео-арту, роботи з перформерами і власне до музичного ряду, що і формує логіку дійства. 

Музика як текст, текст як гра
Homo ludens, фото Аліна Гармаш

Мова майбутнього

Opera Lingua показали в конферец-залі найбільшої книгозбірні країни – Національної бібліотеки імені Володимира Вернадського. Колись багатолюдне місце паломництво наукової спільноти, нині – моторошна мегаломанська пустка, з лабіринтами каталогів та могильною тишею читальних залів. Григорів і Разумейко згадують про монументально-декративне панно у центральному вестибюлі. Триптих «Діалог», «Тривога» і «Біль землі» скульпторів  Володимира Пасивенка та Володимира Прядка по суті моделює засадничі принципи наукового пізнання – консенсус ідей, людиноцентричність, безпечність. Контури четвертого енергоблоку ЧАЕС нагадують про наслідки нехтування цими принципами і мимохіть відсилають до «Chornobyldorf», що конструює постапокаліптичний культурний ландшафт.   

Власне, Opera Lingua — це теж моделювання антиутопії – сім книг, що складаються у метатекст вистави, звучать різними мовами і містять безліч відео «ілюстрацій», які належить розшифрувати, хоча насправді ніхто до цього не закликає. Як переконують автори, вони реконструюють інтермедіальну мова майбутнього, яка є від початку синкретичною, а отже перформативною.  Ваш індивідуальний досвід сприйняття цього перформансу все одно буде унікальним. Все, що ви почуєте і побачите, зможете почути і побачити тільки ви. Тож можна шукати зв’язки і закономірності, можна просто медитувати під звукоряд, де є все від білого шуму до класичної опери, можна спостерігати за трансформаціями відео-арту, що час від часу забирає автономію і занурює вас у сюрреалістичні картини фрагментованих снів.

Музика як текст, текст як гра
Good girl gone bad. Христина Слободянюк (Морта), фото Валерія Ландар

Єдине, що поєднує все – це гра, яку, за Йоганом Гейзингою, автором бестселера «Homo ludens», ріднить із музикою ритм і гармонія. Згадують автори  і Германа Гессе з його загадковою «грою в бісер», чимось на кшталт гри в метафори та сполученням у складні гібридні образи різних культурних цитат. Гра є і методом пізнання навколишнього світу – масивний бібліотечний каталог із металевими «язичками», що стають клавішами нового «інструменту». Той же бібліотечний каталог – об’єкт еротичного сновидіння, де оголене жіноче тіло намагається проникнути крізь щільні впорядковані ящики, а нас затягує в «кротову нору» порожньої комірки. Препарований рояль, що стає вівтарем для проведення якихось ритуалів: металеві трикутники, скляні сфери, переплетені пальці таємничих перформерок у чорних масках, що видобувають дивну музику – правила створює звук і він же їх порушує. 

Opera Aperta
Good girl gone bad. Христина Слободянюк (Морта), фото Денис Мельник та Анна Сороколіт

Зрештою, музика, як і завжди у Романа Григорів і Іллі Разумейка стає таким собі універсальним майданчиком для гри і експериментів із звучанням, із способом видобування звуку, із строєм інструментів. Колаж музичних стилів і жанрів починає утворювати дивну гармонію контрастів – так «мова майбутнього» збирається зі спогадів про елементи різних музичних систем, що комбінуються з новими візуальними кодами. 

Історії, які нас обирають 

Теми спектаклю складаються у строкатий пазл, на кшталт рандомного вибору тих «томів», що вціліли або на які впало око авторів. Їх належить прочитати, точніше перекласти «новою мовою», вже у постапокаліптичній реальності. Зрозуміло, що будь-який переклад – інтерпретація, відповідно не варто сподіватися на точне міметичне відтворення. Тим паче, вже на цьому етапі відбувається міксування різних текстів. Так, наприклад, «Прекрасний спів майбутнього» — це і покликання на техніку оперного співу (фінал «Тоски» Джакомо Пуччіні), і згадка про футуристичний роман Діно Буццаті «Збільшений портрет». На сцені співачки-двійники (Юлія Алєксєєва та Діана Зябченко), поміщені у «картинку» з театру художника Роберта Уілсона, лаконічну і графічно витончену. Книга «Пісні рідної землі» – парафраз на манеру народного співу, і на звичні відомчі концерти із дівчатами у віночках, і на розшарування змісту і форми через гру із відео-артом. 

Opera Aperta
Wind from Podil, фото Валерія Ландар

Книга «Вітер з Подолу», що стає емоційною кульмінацією перформансу, побудована навколо пісні «Весна» («Friling»), що її виконує Назгуль Шукаєва на їдиш. Танго звучить як реквієм за всіма, хто залишився в гетто, хто не повернувся на київські вулиці після трагедії Холокосту. Цей позачасовий і міжкультурний перегук власне і створюють простір для рефлексій про  вибірковість пам’яті – люди і їх історії відходять у вічність, не маючи шансів потрапити на сторінки книги буття. 

Opera Aperta
Wind from Podil, Назгуль Шукаєва та Марічка Штирбулова (Мати та донька), фото Валерія Ландар

Фінал – «Книга Апокаліпсису» — збирає на сцені всіх сімох перформерок-вокалісток, що зливаються із тлом гігантської мікросхеми, нового нотного стану, нової музики якогось геть іншого світу. Світу, де людина перетворюється на тінь, на цифровий слід в якійсь умовній матриці. Хоча   індивідуалізоване сприйняття і неоднозначність будь-яких висновків, множинність трактувань, виключно інтуїтивне розуміння емоційного регістру, залишає надію на іншу конфігурацію, в яку можуть бути складені ці уламки цивілізації.  

Музика як текст, текст як гра
The Seven Angles, Марія Потапенко, Діана Зябченко, Назгуль Шукаєва, фото Валерія Ландар

«Opera lingua»

Роман Григорів та Ілля Разумейко (музика, лібрето, режисура)

Христина Слободянюк (хореографія)

Катерина Маркуш (художнє рішення)

Денис Мельник та Анна Сороколіт (відео)

Георгій Потопальский (лайф-електроніка)

Дмитро Тентюк (лайф-відео)

Марія Волкова (художниця по світлу)

Артисти та виконавці універсальних ролей:

Назгуль Шукаєва – Nut 

Діана Зябченко – Alma 

Марічка Штирбулова – Nona 

Марія Потапенко – Decima

Христина Слободянюк – Morta 

Юлія Алєксєєва – Fabia

Соломія Кирилова – Viola

Національний ансамбль солістів «Київська камерата»

Диригент: Роман Григорів

Продюсерка: Ольга Дятел, proto produkciia

Помічник продюсера: Володимир Бурковець, proto produkciia

Логістичний менеджер: Віталій Кекух, proto produkciia

Помічниця режисера: Нана Гарсеванішвілі

Дизайн: Ольга Зарко

За підтримки:

  • Український культурний фонд
  • House of Europe
  • Національна спілка композиторів України
  • Proto Produkciia

Текст: Ірина Чужинова

ФОТО вгорі: Bel canto futuro. Юлія Алєксєєва (Фабія), Діана Зябченко (Альма), фото Валерія Ландар

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *