«Так, ми особливі. Але…»

Тарас Прохасько

Meridian Czernowitz: встреча вторая. На фестивале Тарас Прохасько представил свою новую книгу «Так, але…». О ней, писательстве вообще и о месте Украины на культурной карте Европы (позже будет дискуссия на эту тему), мы говорили с ним, сидя широком парапете улицы Кнайдля, это улица между Целановским Центром и домом Пауля Целана.

Когда вы поняли, что будете писателем?

— Я говорив про це багато разів, і вже сам почав вірити, що все так i є. Отже, в 12 років я зрозумів, що в будь-якому випадку буду писати. Я ще не знав, що саме. Не уявляв собі письменницької долі, але на той час зрозумів, що одна з найбільш привабливих для мене моделей життя (чи присутності в світі) – це писати книжки. А друге – що це мені дуже подобається, і я зможу це робити. Чесно кажучи, спочатку я думав про біологічні книжки. Я вже в той час любив Бальзака, але тими, хто підштовхнув мене до такого усвідомлення були модні на той час у Радянському Союзі письменники-натуралісти Джеральд Дарел й Бернард Жимек. 

То есть, вам было интересно соединение fiction и non-fiction?

— Так, писати про тварин, про біологію було цікаво.

У меня была немного похожая ситуация. Я готовилась поступать на биофак. Помню, как прочитала определение: «Корень – это вегетативный орган, который укреплен в субстрате» и поняла, что не хочу заниматься этим всю жизнь. В итоге я поступила на филфак. Итак, 12-летний человек понимал, что его ждет, что это решение изменит его жизнь? 

— Я дуже добре це зрозумів. Я виховувався старшими людьми, які… В мене так склалося в сім’ї, що мої дідусі і бабусі були старшими від більшості дідусів і бабців, вони народилися в кінці XIX-го або на початку XX-го століття і пройшли усе XX-е століття з усіма різними катаклізмами. I я відчував оцю місію, — такі люди відходять, і їхня історія також не має шансу якось прозвучати. Це ще було накладено на особливості радянського літературного процесу. Я бачив, що про таке не пишуть, про таке не розказують і взагалі намагаються витіснити це кудись з пам’яті. Я відчував свою відповідальність за те, щоб ці історії стали реальністю, бо це були дитячі історії, а дитячі історії чи казки завжди стають переживаннями. Я хотів, щоб це не зникло. Тобто моя письменницька місія почалася з того, щоб все зафіксувати, не дати пропасти. Я думав про те, якби врятувати той світ, за який я маю можливість взяти голос. І з того часу дотепер, коли йдеться про якусь розмову чи спілкування, мені дуже важливо дати можливість комусь прозвучати.

Вы и сейчас храните их истории в памяти?

— Так, це було для мене домінантою.

Что важно не забыть современной Украине?

— Мені здається, що для сучасної України є дуже важливим і власне те, що я пізнав у дитинстві – це включеність наших людей. Включеність у якісь набагато більший і ширший континентальний, чи навіть світовий процес. Я є великим противником руської національної історії в сенсі героізації чи сакралізації. Мені завжди не подобався підхід старих істориків щодо відрубності України від світових усіх речей. Для мене є важливим наполягання на тому, що ми є фрагментом світу, не є огородженими якимось частоколом, навпаки. По-перше, ми були об’єктом співісторії із сусідними народами, а крім того, завжди були інтегрованими в усі тенденції і штуки, які відбувались у світі. Так, ми особливі, як кожен особливий і неповторний народ, кожна нація, кожен регіон. Але я є за те, щоби не забувати, що в тому всьому можна прослідкувати і побачити вияв набагато ширших речей. 

Тарас Прохасько
Расскажите про вашу последнюю книгу «Так, але…», презентация которой пройдет сегодня на Meridian Czernowitz.

У видавничих колах такі книжки вважаються найнижчою категорією ексклюзивності, вона є зібраною з тих текстів, які я писав для публічного читання впродовж останніх кількох років. Це — коротка проза. Я наполягаю на тому, щоб називати це короткою прозою, ясно, що з елементами публіцистики, тому що, працюючи для медіа не можна цілковито абстрагуватися і не звертатися до публіки. В цьому є слабкість літератури — вона є такою, власне з розрахунком на те, що це є якимсь посланням, якимсь зверненням. Це — підбірка якихось таких коротких текстів, в які я вкладав все своє серце і душу, і розум. 

Елена Придувалова читала ваши тексты? 

— Я підозрюю, що вона вже мала своє русло, течію, але потім вона побачила тексти, і вже стало зрозуміло, що тут могло все бути — скажімо, біологічний такий термін — компліментарним, вiн підходить.

В Киеве будет презентация?

— В Києві презентація 3-го жовтня.

Ваши тексты абсолютно кинематографичны, они видятся сразу, текстом, но и картинкой. Когда я начала читать, я начала с «НепрОстi», и помню, как это было — вот история про мальчика, которому разрешили обедать в школе и как он расстилал салфеточку, ставил на нее вазочку, в вазочку цветочек и начинал медленно есть. Читатель все это видит. По вашим книгам когда-то пытались ставить кино, рисовать  альбомы… или «Так, але…» это первая книга-альбом?

— Тепер вже почали працювати… Вiко, не хочу вас образити, але то інша моя книжка, це не «Непрості», а «З цього можна зробити кілька оповідань». I вона якраз тепер готується до зйомок.

Кто будет снимать фильм?

— Я поки не знаю, хто буде режисером, хто буде знімати. Я мав справу тiльки з автором, з яким ми разом написали п’єси, а він вже потім робив з цього сценарій. 

Текст: Вика Федорина

*Открытие выставки картин Елены Придуваловой и презентация книги «Так, але…» пройдет 3 октября, в 18:30, в Софии Киевской, галерея Хлебня. Выставка продлится до 2 ноября.


Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *