Кетрін Ґрем змінила обличчя сучасної журналістики. А почалося все з того, що в 1933 році її батько придбав майже збанкрутілу газету Washington Post. Відтоді видання стало невіддільною частиною життя Кетрін. Вона працювала там друкаркою, кур’єркою, журналісткою, підтримувала чоловіка, поки той керував газетою, а після його смерті очолила медіакомпанію, що об’єднувала газету Washington Post, журнал Newsweek та низку телевізійних станцій. Кетрін не мала досвіду в бізнесі, тим паче на керівній посаді. Та завдяки глибокому розумінню, як працює новинна сфера, і непохитній підтримці позиції журналістів та редакторів провела газету через такі складнощі, як Вотерґейт, що зрештою приніс виданню світову славу.
У цій книжці Ґрем поєднує персональну та професійну біографію, а також історію перетворення Post на одне з найвпливовіших видань. Мемуари Ґрем відзначено Пулітцерівською премією, а також за їхніми мотивами знято «Секретне досьє» Спілберґа.
Уривок з книжки «Персональне досьє. Історія The Washington Post» Кетрін Ґрем
Розділ двадцять третій
Суботнім ранком 17 червня 1972 року мені зателефонував Говард Сімонс: «Не повірите, що сталося вчора ввечері». Він не помилився — я таки не йняла віри, що він справді розповідає мені про автомобіль, який врізався в будинок, де двоє кохалися на дивані, і вилетів з протилежного боку. Щоб ще більше мене здивувати, Говард переказав іншу дивовижну новину: у штаб-квартирі Національного комітету демократів застукали п’ятьох осіб у хірургічних рукавичках.
Президент Ніксон тоді був у Кі-Біскейн, штат Флорида. Його прессекретар Рон Зіґлер зневажливо назвав інцидент «третьосортною спробою пограбування» і додав, що «Певні елементи можуть спробувати зробити з цієї мухи слона». Звісно, ніхто й здогадуватися не міг, до якого розміру слон може збільшитися; у перші дні, щойно всі перестали сміятися, історія видавалася нам фарсом.
Першим Говарду зателефонував Джо Каліфано, який був тоді не лише нашим юристом, а й юристом Національного комітету демократичної партії. Після дзвінка Джо Говард одразу ж долучився до роботи. Після дзвінка мені він спробував зв’язатися з Беном — той саме відпочивав на своїй дачі у Західній Вірджинії, а телефон там не працював. Тоді Говард набрав Геррі Розенфелда, тодішнього редактора відділу районних новин, а той — Беррі Сассмена, одного з трьох своїх заступників, який відав округом Коламбія.
Написати про інцидент доручили Елу Льюїсу, кримінальному журналістові (з 1935 року) Post, який знав усіх і вся в місцевій поліції. Ел, за звичкою, насамперед вирушив у відділок, щоби дізнатися імена арештованих. Як виявилося, всі імена були вигадані. Але, за щасливим збігом обставин, Ел зустрівся у відділку з очільником поліції Чарлі Райтом, своїм близьким другом. І вони разом вирушили в комплекс Watergate — Ела впустили всередину разом із керівником. Там уже копошилися криміналісти з мобільної лабораторії: шукали відбитки на вхідних дверях і знімали плитку зі стелі в пошуку пристроїв для прослуховування. Льюїс скинув куртку і провів там цілий день.
Стаття про інцидент вийшла на першій шпальті недільної газети під заголовком «У змові щодо прослуховування офісу Демпартії затримано п’ятьох осіб», підписана іменем Льюїса. До її написання долучилися кілька штатних журналістів, зокрема Боб Вудворд і Карл Бернстайн. Вони написали окремий матеріал про підозрюваних, четверо з яких, як вивідав Карл, були колишніми активістами руху проти Кастро в Маямі. Наступного дня у Post вийшла редакційна стаття авторства Філа Ґеєлина під заголовком «Місія неймовірна», яка починалася цитатою з телешоу CBS «Місія неможлива»: «Як і завжди, якщо вас чи когось із ваших спіймають або вб’ють, Секретар відречеться від вас і ваших дій».
Звісно, нашим очам тоді відкрилася лише легендарна верхівка айсберга. Та й ми взагалі не знали б про айсберг, якби не надзвичайна розслідувально-журналістська робота Вудворда і Бернстайна. Тепер ці імена знайомі всім, а тоді то були двоє молодиків, які ніколи не працювали разом, до того ж один із них (Вудворд) ще й був новачком у редакції. Їхня співпраця склалася досить природно, оскільки вміння й навички одного доповнювали другого. Вони обидва дуже розумні, але Вудворд був свідомим, працьовитим і вмотивованим, а Бернстайн — хаотичним і недисциплінованим. Утім, Бернстайн краще писав, був більш творчим і мав яскравіше уявлення. У всьому іншому вони були майже несумісні, але ця робота вдалася їм на славу — попри несхожість, а може, завдяки їй.
Беррі Сассмен, знаючи вкрай мало про невдалу спробу крадіжки зі зломом, вирішив віддати цей сюжет Бобу Вудворду. Боб прийшов до нас після служби на флоті. Він вступив на юрфак Гарвардського університету, але обрав кар’єру в журналістиці. Він так сильно хотів працювати в Post, що Геррі Розенфелд попросив свого заступника Енді Барнса взяти Вудворда на два тижні без зарплати і щовечора вичитувати написане ним. Із сімнадцяти статей за два тижні в друк не пішла жодна, і наприкінці випробувального періоду Барнс упевнено заявив, що Вудворд розумний і хороший хлопець, але до журналіста не дотягує — іншими словами, такий безнадійний, що навіть не варто намагатися його вчити. Геррі порекомендував Вудворду на‐ братися навичок і прийти за рік. Для Боба це стало нищівним ударом, а заразом і мотивацією: він не сприйняв слова Геррі за відмову. Можливо, Боб видавав бажане за дійсне, але рук не опустив: «після провальних двох тижнів у журналістиці я зрозумів, що обожнюю її».
Тож Боб так і зробив: знайшов роботу неподалік у Montgomery County Sentinel у Мериленді. Невдовзі він уже винюхував місцеві новини швидше, ніж деякі наші репортери. За кілька місяців він узявся видзвонювати Геррі: якось набрав його на домашній номер, коли той був у відпустці і саме стояв на драбині і фарбував підвал. Геррі так дістало, що йому ніяк не дадуть нормально відпочити, що він розлютився і поскаржився дружині Енні на молодика, який увесь час надзвонює і переслідує його. На що Енні тихо відповіла:
– Але ж хіба не таких людей ти хотів би бачити поруч, Геррі?
Звісно, вона мала рацію, і зрештою Геррі вирішив найняти Вудворда. Той вийшов у Post після перших вихідних вересня 1971‐го — у той самий день, як згодом розповів мені Боб, коли «Говард Гант і Ґордон Лідді сіли на літак до Лос-Анджелеса, щоби вломитися в будинок психіатра, який лікував Деніела Еллсберґа».
Боб проявив себе хорошим журналістом, тому редактори від початку не сумнівалися, кого відправити в суд щодо інциденту в комплексі Watergate. Інший репортер, Карл Бернстайн, працював у Post із осені 1966‐го, але нічим особливим не відзначився. Він добре писав, але про його незібраність — і знамениту звичку робити кругові рухи очима — знала вся редакція. Єдине, що могло завадити Карлові взятися за цю історію, було бажання Бена Бредлі звільнити його. Карл мав проблеми з використанням службових коштів — для прикладу, якось він орендував авто і покинув його на стоянці, за що компанії виставили шалений рахунок. Щойно Карл заглянув у нотатки Ела Льюїса, над якими саме працював Боб Вудворд, він одразу вчепився за цю дивну історію і занурився в роботу. Саме Геррі врятував його, коли Бен із Говардом хотіли його звільнити: сказав, що Карл завзято й тяжко працює над вотерґейтською темою і багато робить для газети. І саме Карл першим здогадався про зв’язок новісіньких хрустких 100‐доларових банкнот у кишенях грабіжників із грошима на кампанію Ніксона.
Безперечно, головними авторами по цій темі були Вудворд і Бернстайн — ми навіть почали називати їх одним іменем «Вудстайн», — але від початку над матеріалами про Вотерґейт працювало чимало людей. Бен як головний редактор узяв на себе роль лідера — вся відповідальність сходилася на ньому. Він установив основні правила — тиснути, тиснути, тиснути, неделікатно просити усіх зробити ще крок і невтомно розмотувати історію навіть перед загрозою звинувачень і організованих залякувань.
Говард Сімонс, маючи відносну свободу дій у редакції, теж багато зробив для розкручування теми, особливо своєю філософією «допитливості та “З’ясуймо, що там відбувається»”, як згодом згадував Вудворд. Геррі Розенфелд казав про Говарда: «Коли малі бігали туди-сюди, він — за потреби — міг встати і зупинити хвилю». Саме Говард вирішив публікувати ці матеріали у перші дні подій.
Сам Геррі теж став для нас справжнім героєм Вотерґейтської історії — старомодний, жорсткий і яскравий редактор. Він від початку вважав ці події важливими для міста й округу і чудовою можливістю відзначитися для нашої місцевої редакції. До того, як історія про Вотерґейт вийшла на першу шпальту Post, Геррі постійно контролював, щоб їй виділяли першу шпальту міських новин.
Із розвитком подій Беррі Сассмена звільнили від обов’язків редактора новин округу Коламбія і призначили відповідальним за щоденне висвітлення скандалу. Беррі ідеально підходив для цієї роботи. Вудворд і Бернстайн у книжці «Вся президентська рать» писали про нього: «Сассмен умів схоплювати факти і замикати їх у пам’яті, звідки міг дістати їх за першої ж потреби. Понад решту редакторів… Сассмен став ходячою енциклопедією Вотерґейта, джерелом інформації на випадок, коли її бракувало в бібліотеці… Вотерґейтський скандал був пазлом, а Сассмен — збирачем його шматочків».
Серед редакторів неоціненний вклад зробили Філ Ґеєлин і Меґ Ґрінфілд. У своїх редакційних матеріалах вони — а ще Роджер Вілкінс — терпляче розбирали смисли подій, що розгорталися на новинних сторінках газети. Редакційні статті Post наполегливо доносили серйозність цих подій у перші кілька місяців — задовго до того, як Білий дім висловив свою стурбованість, коли ще всі думали, що це глуха тема. Ці статті відіграли важливу роль у підтримуванні актуальності справи в очах громадськості та великою мірою сформували громадську думку про Вотерґейтський скандал.
Ще впливовішими були роботи Герблока. Він завдавав удар за ударом: починаючи від карикатури, що вийшла за пару днів після «третьосортної спроби пограбування» — на ній охоронець викидає одного з грабіжників зі штаб-квартири демократів, поруч стоять і дивляться Ричард Ніксон, Ричард Кляйндінст і Джон Мітчелл, а внизу підпис «Хто б міг додуматися таке зробити?», — і до не менш відомої карикатури, на якій Ніксон повиснув між двома бобінами, тримаючись за кінці стрічок, на яких видно слова «Я…» і «…пройдисвіт», а в зубах у Ніксона — вирваний шматок стрічки зі словом «не». Герблок ішов далеко попереду мене та новинних відділів Post. На сьомий день після інциденту я саме була в редакції, коли він показав мені карикатуру, на якій двоє детективів розглядають сліди, підписані як «скандали Ніксона», що ведуть до вхідних дверей Білого дому. Угорі напис: «Дивно — схоже, всі вони пов’язані з цим місцем». Я розсміялася і сказала: «Ви ж не публікуватимете це, правда?» Карикатура вийшла в Post наступного дня, 23 червня 1972 року. І все це відбувалося на тлі розгортання президентської кампанії: Джорджа Макґаверна висунули кандидатом від Демократичної партії за два тижні після інциденту в їхній штаб-квартирі.
Вудворд і Бернстейн від початку пішли по сліду вотерґейтських грабіжників — завзято, уміло, наполегливо. Відколи Боб побував у суді й почув з уст Джеймса Маккорда назву «ЦРУ», історія захопила його з головою. Коли Карл приніс телефонну книжку Говарда Ганта, і вони з Бобом знайшли в ній ім’я «Колсон» і фразу «Б. дім», вони, як і Герблок, одразу подумали про зв’язок із Білим домом. І щойно з’ясувалося, що з телефона одного з грабіжників, Бернарда Баркера, неодноразово набирали офіс Ґордона Лідді і ще одного юриста з Комітету переобрання Ніксона (КПН), Вудворд і Бернстайн занурилися в роботу.
Першого серпня, понад місяць після інциденту, у Post вийшла перша велика стаття спільного авторства Бернстайна і Вудворда — про зв’язок грабіжників із КПН. Ще за три тижні, 22 серпня, президента Ніксона з помпою висунули кандидатом у президенти від Республіканської партії на національному з’їзді в Маямі. Наступного тижня Ніксон зробив спробу оголосити Вотерґейтський скандал завершеним і заявив, що його радник Джон Дін провів ретельне розслідування інциденту: «Можу категорично заявити — його розслідування свідчить, що ніхто з працівників Білого дому, з цієї адміністрації не пов’язані з цим дуже дивним випадком. Дуже прикро, що про це мовчать». Лише згодом зі свідчень Джона Діна стало відомо, що до тієї заяви Ніксона він і не здогадувався про «своє» розслідування. Дуже дивно.
15 вересня федеральна комісія присяжних винесла обвинувальний вирок п’яти грабіжникам і двом колишнім радникам Білого дому — Говарду Ганту і Ґордону Лідді. Того ж дня — щоправда, про це стало відомо лише за два роки, — Ніксон у розмові зі своїми помічниками Бобом Голдеманом, главою адміністрації, і Джоном Діном погрожував Post економічною розправою: «Вони дограються… Головне, що Post матиме з цього великі срані проблеми. Їм належить телеканал… і потрібне буде поновлення ліценції… Тут буде до всрачки гаряче… У цю гру треба грати так само жорстко». Про нашого юриста Ніксон сказав таке: «Не хотів би я бути на місці Едварда Беннетта Вільямса після цих виборів. Повірте, ми чикнемо яйця цьому сучому синові. Точно кажу. Мусимо це зробити, бо він паскудна людина».
За два тижні на першій шпальті Post вийшла доленосна стаття Бернстайна і Вудворда. Вони розкопали інформацію про таємний фонд у сейфі Моріса Стенса — колишнього міністра торгівлі і тогочасного фінансового глави КПН. Фонд перебував під контролем п’яти осіб, серед яких Джон Мітчелл, і призначався для збору даних проти демократів. Тема вийшла на новий рівень, уже з участю самого Мітчелла, причому не лише в його новій ролі у кампанії, а й старій, коли він був генпрокурором: Вудворд і Бернстайн розкопали, що Мітчелл давав добро на витрати з таємного фонду ще минулого року.
КПН вишукано і яскраво заперечив. Їхня пресслужба сказала Бернстайну, що «звинувачення абсолютно неправдиві», тому, щоб перевірити інформацію, він зателефонував Мітчеллу особисто і застав його в готельному номері в Нью-Йорку, де той узяв слухавку. Карл розповів про те, що йому відомо, і Мітчелл так скажено заволав «І–І-І–І-І–СУ-У-СЕ», що Карл злякався, аби після цього «тваринного окрику» той не впав і не вмер. Він почав читати Мітчеллові текст, і після перших двох абзаців політик перебив і знову заволав:
– Ви що, збираєтеся публікувати це лайно? Його ж уже заперечили! Дивіться, щоб Кейті Ґрем цицьки не затягнуло в сушарку, якщо це побачить світ. Господи Боже! Такої херні я ще в житті не чув!
Вражений Бернстайн зателефонував Бенові додому, щоби зачитати йому слова Мітчелла і порадитися, чи не додати їх до готової статті. Бен погодився з текстом, окрім слів про мої цицьки — їх просто викинули з цитати. Бен вирішив, що не обов’язково попереджати мене про це. (Згодом він зізнався: «То був надто класний матеріал, щоби питати в тебе дозволу, Кетрін». Але я однак дала б добро). Хай там як, я була в шоці, коли прочитала це в газеті, і в ще більшому, коли дізналася, що Мітчелл сказав насправді. І слова, і погроза звучали дуже особисто й образливо. Наступного дня я випадково перетнулася з Карлом і поцікавилася, чи нема в нього для мене інших повідомлень.
Це була дуже дивна істерика — як і той факт, що Мітчелл назвав мене Кейті, як ніхто ніколи не називав. Згодом Боб зауважив: ремарка свідчила про те, що в адміністрації Ніксона помилково вважали, ніби я граю першу скрипку в газеті й відаю публікаціями про Вотерґейт. Хай там як, ці слова збереглися в анналах справи і стали одним із головних свідчень моєї причетності до неї. Пізніше, ще до закінчення слухань, я отримала чудовий подарунок від каліфорнійського дантиста — із золота для зубних коронок він вилив крихітну сушарку з ручкою і робочими маленькими шестернями, як у старих пральних машинах. А згодом Арт Бухвалд подарував мені крихітну грудь із золота, яка пасувала до сушарки. Я час від часу одягала їх на шию і перестала це робити лише тоді, коли хтось із журналістів пригрозив розповісти про це Максін Чешир.
