Історія-детектив та історія-драма, роман-загадка та роман-відкриття.

1 червня 1914 року. Г’ю Стентон — спецназівець у відставці і знаменитий авантюрист, найсамотніша людина на світі. Ті, кого він знав і любив, ще не народилися. Можливо, тепер і не народяться ніколи. Тільки Стентон знає, що гряде велика страшна війна. Колективне самогубне безумство, яке зруйнує європейську цивілізацію і занурить у страждання мільйони людей. Двадцяте століття стане століттям Великої війни, яка забере сотні мільйонів життів. І тільки Стентон це знає, тому що для нього це століття — вже історія: він прибув з майбутнього, скориставшись відкриттям Ісаака Ньютона, яке той заповів оприлюднити через століття після його смерті. У Г’ю Стентона є місія — він покликаний змінити страшну історію свого століття, перетворити «століття смерті» в Золотий Вік. Він повинен запобігти війні. Війні, яку розпочне один постріл. Але чи може одна куля погубити ціле століття? І якщо — так, чи зможе інша єдина куля його врятувати? Роман Бена Елтона — дивовижні пригоди в часі, в низці альтернативних версій ХХ століття, серед яких наша власна — зовсім не найгірша.

Замовити

Бен Елтон «Знову й знову» / — Переклад: Андрій Маслюх. Л: Видавництво Старого Лева, 2021

Уривок

У Кембриджширі, в грудні 2024-го року, саме заповідалося на морозну днину напередодні Різдва, коли Г’ю Стентон, відставний капітан британської армії та фаховий шукач пригод, мчав крізь досвітній присмерк на своєму мотоциклі. 

Обледенілу дорогу вповив густий туман; з вибоїстого гудрону давно вже зникли будь-які сліди розмітки. Якщо Стентон свідомо шукав найнебезпечніших умов для шаленої гонитви на потужному мотоциклі, то навряд чи зумів би знайти такі умови деінде.

І це йому абсолютно підходило.

Смерть була єдиною життєвою перспективою, яка викликала у нього бодай дрібку інтересу.

Убитися тут було б так просто. Дорога порожня, у морозній сутіні не зблискують жоднісінькі фари. Ніякого тобі ризику, ніякої нагоди завдати шкоди ще комусь. То була б чиста робота. Не до порівняння з тими жахливими операціями в пустелі у ті часи, коли він ще служив в армії: тоді не раз доводилося добряче попріти, і все одно, здається, ніколи не обходилося без мертвих жіночих та дитячих тіл у повикручуваних від вибухів рештках обгорілих «тойот».

Нинішня ж ціль була сама-самісінька і навіть гадки не мала протестувати. Стентону тільки й треба було, образно кажучи, натиснути на «старт». Злегка крутнути кермо в напрямку якогось дерева. Трохи, якраз у міру, додати газу і — ось воно, забуття.

От лише…

Ану ж і справді існує щось таке як пекло?

Стентон схилявся до атеїзму — тією мірою, яку дозволяла йому розважливість, — а от Кессі була католичкою. Отже, бодай найменшу ймовірність існування пекла доводилося все ж припускати, і якщо це так, то самогубство — цілком певний спосіб туди потрапити. Не те щоб думка про вогонь та сірку сильно його непокоїла. Насправді вічні сатанинські тортури, можливо, відволікли б його від товариства власної персони, яке починало вже здаватися просто нестерпним. Пекло лякало Стентона лише тим, що — за умови, що воно таки справді існує, — Кессі з дітьми там не буде, це точно.

Ангели до пекла не потрапляють.

Перспектива застрягнути у вічності нарізно від своєї утраченої сім’ї жахала його надто сильно, щоб зважитися на ризик, нехай навіть зовсім ефемерний. Тому-то, хоч як прагнув він визволення, та цього разу тільки міцніше стиснув кермо і зосередився на дорозі, а дерева знай зблискували світло-сірими видовженими вгору плямами в імлистій сутіні обабіч — і зникали позаду. Деякі широко розкидали віття і манили до себе, обіцяючи мир і спокій, немов обійми коханої.

Стентон зиркнув на спідометр. До повороту на Кембридж було вже недалеко. Цю дорогу він знав. Їздив нею багато разів ще студентом, коли повертався у досвітні години з Лондона: мчав тоді мов на пожежу, прилаштувавши між колінами на баку пакет з купленою на винос їжею, яку й відправляв собі до рота крізь відкрите забрало шолома просто на ходу.

От і нині мчав, щоб устигнути поснідати разом зі своєю давньою наставницею, професоркою Саллі МакКласкі — відомою спеціалісткою з історії військової справи, його улюбленою викладачкою в університетські роки. Зрештою, не просто улюбленою: МакКласкі належала до тих небагатьох у Стентоновому житті людей, з якими він зблизився по-справжньому. Дебела життєрадісна жінка з рум’яними щоками і не надто вдало знебарвленими вусиками, вона понад усе любила стати зі склянкою в руці перед каміном і поринути з головою у славне криваве минуле. Для МакКласкі історія була живою і трепетною, захопливою кавалькадою героїв і лиходіїв, фатальних змов і сміливих мрій. У затишній вітальні деканського помешкання, розташованого просто у Великому дворі Кембриджського університету, вона щотижня влаштовувала для своїх студентів диспути на тему «А що, якби…». У довгі, лінькуваті пообідні години частувала настрашених і водночас захоплених спудеїв пивом із чіпсами, а заодно спонукала їх уявляти й обґрунтовувати альтернативні історичні сценарії; якби доля звеліла інакше, ці сценарії спокійнісінько могли б лягти в основу її лекцій.

Стентон ще й досі наче бачив професорку на власні очі: ось вона у старезній військовій шинелі, яку носила замість халата, твердо стоїть перед каміном, без жодного натяку на якийсь там сором затуляючи студентам вогонь своїм масивним задом. У руці, щоб не засумувати, тримає склянку і різко гаркає незмінне «А що, якби…».

«Ну, отямтеся, сонні мухи! — гримить її голос, добряче вироблений на шкільних хокейних майданчиках і за десятки років тренування команд веслувальниць на річці Кем доведений до досконалого гуркітливого тембру. — А що, якби король Георг задовольнив вимоги американських колоністів і вділив їм жменьку парламентських мандатів у Вестмінстері?»

Далі завжди розпочиналася гучна і жвава дискусія, яка неминуче закінчувалася тим, що МакКласкі, не звертаючи особливої уваги на потуги студентів, котрі намагалися дійти якогось висновку, громовим голосом викладала свою версію: «Ну, для початку, тоді не було б тієї клятої війни за незалежність, і розвиток Штатів пішов би канадським чи австралійським шляхом. Ніхто ніколи не винайшов би гамбургера, тротуари не були б обпльовані жувальною гумкою, світ не дізнавався би знов і знов про стрілянину у середніх школах. Можете у щось таке повірити? Америка, втрачена через якийсь десяток додаткових місць у Палаті громад! АМЕРИКА! Найбажаніша здобич на цій клятій планеті. Втрачена, і через що — бо забракло кількох жалюгідних місць на лавках для незалежних депутатів! Той дурнуватий Георг ІІІ не просто з глузду тоді з’їхав, він узагалі був цілковитий телепень! Бодай би йому! І що з того, що він трохи земельку обробляв і до дітей добре ставився? Через нього, гівнюка такого, ми втратили Америку!»

У ті довгі, підхмелені недільні пополудні їм було по-справжньому весело. Дискусія завжди зводилася врешті-решт до гучних сварок між марксистами, які твердили, що історія — це здебільшого неминучий результат дії наперед визначених економічних та матеріальних сил, і романтиками, які вважали, що історію творять особистості, а приступ болю у животі чи не доставлений адресатові любовний лист може змінити геть усе.

Професорка МакКласкі однозначно належала до табору романтиків.

«Історію творять не бухгалтерські відомості, а люди! — кричала вона якомусь аж зіщуленому з ляку прихильникові діалектичного матеріалізму. — Великі й нікчемні. Лихі й праведні. Жозефіна вийшла заміж за Бонапарта, бо попередній коханець погрожував викинути її на вулицю! Куцого капрала-корсиканця вона зневажала. То хіба треба дивуватися, що вже на другий день їхнього медового місяця він поперся завойовувати Італію і споганив на ціле покоління долю Європи? Якби та стара хвойда догоджала Бониному бену так само старанно, як хтозна-скільком іншим своїм коханцям, то той, цілком можливо, трахав би її спокійненько та й годі і не намірявся би трахнути цілий континент!»

На тому, як викладати історію, професорка Саллі МакКласкі, на думку Стентона, таки зналася.

Після університету він і далі підтримував із нею зв’язок, час од часу надсилаючи електронною поштою листи з тієї частини світу, де на той момент опинявся, а коли отримав від неї запрошення відсвяткувати разом у старому коледжі Різдво, то просто не зміг відмовитися. Після загибелі Кессі й дітей ні з ким із нечисленних своїх друзів він не контактував зовсім, але нагальний тон одержаного від професорки повідомлення таки його заінтригував.

«Прошу тебе, приїжджай, — писала вона. — Треба обговорити одну надзвичайно важливу справу».

Він їхав уже міськими околицями. На автобусних зупинках тремтіли від холоду робітники ранкової зміни: згорблені постаті мало не молитовно схилялися над своїми телефонами, а підсвічені екранами плями облич скидалися на попелясто-сірих привидів.

Відколи Стентон закінчив університет, минуло п’ятнадцять років, і Кембридж, як і всі інші міста, перетворився на розвіяну вітром тінь себе колишнього. Збляклі вивіски пропонували книжки, іграшки, лікарські засоби та свіжі продукти, проте насправді за тими подекуди потрощеними, а подекуди забитими дошками вітринами можна було знайти лише наркотики і напівпритомних дівчат. Крамниці перетворилися на історію, як, скажімо, ясла для худоби чи лицарські обладунки. У фізичному світі нині вже ніхто нічого не купував.

До коледжу Стентон дістався на самому світанку. Бліде безбарвне світло м’яко лягало на вкриті памороззю, схожі на спальні мішки кокони, що заляльковувалися в альковах старих, здавна знайомих стін. Поважні кам’яні будівлі стояли тут з часів династії Тюдорів. Були тепер, щоправда, обмальовані графіті, але залюблених у минувшину людей на кшталт Стентона й далі глибоко зворушували. У цих каменях чаїлося відлуння кожного кроку і кожного крику, що будь-коли турбував молекули, які гасали наввипередки в їхній серцевині. Якби Стентон мав достатньо чутливий інструмент, то міг би почути й удари молота по тому холодному зубилу, яким їх вирізьбили.

Як і в 2006-му, коли Стентон, вісімнадцятилітній студент-першокурсник, опинився тут уперше, при Великій брамі сидів сторож. Цим, однак, уся подібність і вичерпувалася. Добродушного, схожого на діккенсівського містера Піквіка чоловіка, який зі своєї затишної кімнатки виринав з червоним, наче полуниця, носом і в незмінному котелку на голові, давно вже не було. Сторож, який вітав гостей коледжу в 2024-му, сидів за товстою скляною перегородкою і носив флуоресцентну жовту куртку, хоч імовірність потрапити тут під колеса була зовсім мізерна.

— Подивіться в камеру, — кинув він, не піднімаючи очей від своєї комп’ютерної гри. — Е, ні чорта, братику! Це ж чортзна-що. Ти що, з глузду зсунувся?

Стентон на цю тираду не образився: сторож просто розмовляв по телефону з тим, хто складав йому товариство у грі. Нероздільна увага теж залишилася в минулому. Якби ви дозволяли собі дратуватися щоразу, коли люди, спілкуючись з вами, одночасно говорили ще з кимось по телефону, то голова у вас луснула б іще до полудня. Поза тим, якщо ви були хоч трохи відомі, як-от Стентон, то це взагалі сприймалося як благо. Якщо на вас не дивляться, то й сфотографуватися разом не проситимуть.

Апарат ідентифікував райдужку і пібіпнув, висвітивши інформацію про Стентона. Шлагбаум піднявся, і він спробував одразу ж хутенько проскочити мимо.

Де ж пак: швидкості таки забракло. Пронизливо блакитні очі, худорляве, обвітрене, приємне на вигляд обличчя, коротко стрижене, вигоріле на сонці волосся: переплутати його з кимось іншим було годі, особливо для молодика на кшталт оцього, який цілими днями тільки те й робив, що витріщався у свій телефон.

— Боже мій, це ж ти, га? — бовкнув сторож. — Це ж Граніт.

— Ні, — заперечив Стентон. — Уже ні. Просто Г’ю.

— Дідько лисий! Так і є. Граніт, — наполягав сторож. — Слухай, чоловіче, — знову заговорив він до когось по телефону, — ти не повіриш, хто тут переді мною стоїть. Граніт, уяви собі. Граніт Стентон. Так! Я знаю! Здуріти можна! — І він знову повернувся до Стентона. — Страх як люблю всі ті твої штуки. Аж не віриться, що це справді ти. Чудовезно. Можна з тобою сфоткатися?

Стентон хотів сказати, що, взагалі-то, трохи поспішає, але знав, що така відповідь може принести більше клопоту, ніж користі. Молодик уже вибирався зі своєї тісної кабінки, а Стентон не раз на власному досвіді переконувався, що у таких-от «фанів» захоплення іноді вмить змінюється гнівом і гучними образами, варто їм припустити, що ними нехтують.

— Так. Звісно. Без проблем. З радістю.

Сторож спробував закинути руку Стентонові на плече, але той був понад метр вісімдесят заввишки, та й флуоресцентна куртка сковувала рухи. Тож довелося йому хоч-не-хоч обхопити знаменитість за талію, через що обидва дещо зніяковіли. Потому сторож випростав другу руку і зробив селфі.

— Гарно. Це ж треба, здуріти можна, — сказав він, уженишпорячи великим пальцем по екрану телефона, щоб одразу ж запостити знімок у мережі. — То що у тебе сьогодні на сніданок, га, Граніте? Напорпаєш собі в нас у дворі якихось черв’ячків? Тобі ж цього на цілий день вистачить, ні? Це білок, він додасть тобі сили.

— Може, й так, — відповів Стентон.

Відомість викликала у нього щиру відразу. Ставати знаменитістю він не мав жодного наміру, хоч і чудово усвідомлював, що сам у всьому винуватий, як не крути. Якийсь час це було весело, та й по-своєму важливо. Короткі відео на тему виживання Стентон почав викладати у мережу, щоб спробувати розбурхати у вічно невдоволеної молоді потяг до пригод; він цим тішився, ба навіть пишався. Чому радісне збудження, що проймає людину, яка випробовує свої сили на лоні дикої природи, мають відчувати лише нащадки аристократів? Йому кортіло виманити бодай жменьку міської шпани з усіляких ґетто кудись у гори й ліси. Та потім він зв’язався, на свою голову, з кількома міськими доброчинними й молодіжними організаціями, й усе вийшло з-під контролю. Стентон став популярною в інтернеті знаменитістю, і за порушення анонімності його витурили з полку. Так, наче всі вони там не хапалися за будь-яку нагоду укласти вигідну угоду з видавцями.

Під аркою величної старої брами Стентон пройшов у Ґрейт-Корт, чи то пак у Великий двір. Там буцімто й нічого не змінилося. Усе й далі було за будь-якими мірками таким самим «великим»: що каплиця праворуч, що фонтан ліворуч. Ті ж самі всипані рінню доріжки, які століттями витоптували студенти. Невичерпний потік яскравих, оптимістично налаштованих юних душ, що забив тут п’ять століть тому. Душ, для яких навіть сум і журба повнилися тремким життям та перетворювалися на поеми й пісні. Пекуча пристрасть, невгамовне честолюбство, нерозділене кохання. Згодом прийдуть зовсім інші печалі.

Невдача. Розчарування. Жаль.

Стентон проминув вхід до каплиці, і на думку йому спали імена, викарбувані на меморіальній дошці, яку встановили на пам’ять про загиблих під час Великої війни. Колись він, молодий студент, сидів іноді тут у дедалі густіших вечірніх сутінках сам-один і читав ці імена. Імена всіх цих молодих людей, безжально стятих у розквіті літ. Тоді йому було страшенно їх шкода. Тепер же він їм заздрив: вони померли на самому гребені хвилі життя. Якраз сходило сонце.

Вони не постаріють, як нам постаріти судилось,

Час їх не втомить, роки — не засудять.

Пощастило ж хлопцям.