Зараз, либонь, єдино можливий момент, коли цитата, що ви її бачите поруч із іменем Юліти Ран, може буде винесена в заголовок інтерв’ю з дитячою письменницею. Не шокінгу заради, а бо саме такою є правда життя нині, вкрай ненормативною і ненормальною. Я питаю у письменниці, авторки книжок для найменших читак, чи пише вона воєнні щоденник, тепер це теж не здається ексцентричними питанням, радше банальним.
Юліта спокійно відповідає: «Буквально сьогодні побачила в одній драматургічній спільноті заклик: давайте збирати тексти про 24 лютого і якось із ними уже працювати на сцені. Пристойна кількість колег відгукнулися: готових текстів ще немає ні в кого, але майже всі зараз пишуть про початок війни. І я їм навіть трішки заздрю. Воєнний досвід у всіх є різним. Чимало дитячих письменниць виїхали з країни (слава Богу, врятувалися і вивезли дітей!), вони зараз ставлять перед собою завдання: рефлексувати подію. Я в Харкові, у мене день на день не приходиться, небезпека чатує завжди і всюди, я не можу сісти і почати рефлексувати свій досвід переживання війни. Я її просто зараз переживаю. І от сяду писати собі п’єсу? Відверто кажу, ця п’єса була б дуже короткою і абсолютно нецензурною: “—Н***! —Н***! —В*** від нас! Завіса”. І назву ту п’єсу “Котики, ї***ште їх, як боженька!”. Така собі буде дитяча література». А я б почитала таку п’єсу. Уважно. І перечитала б за тим ще раз.
Юліта Ран — харків’янка. Тут народилася, тут училася, тут живе. І від 24-го до сьогодні вона так само в Харкові. Закінчила Національний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського. Юліта є театральна режисерка за освітою. Певний час керувала власним театром. Багато писала п’єс та інсценувань. Але насамперед Юліта Ран — дитяча письменниця: більше тридцяти книжок, орієнтованих на читачів від дошкільнят до молодших підлітків. А ще вона перекладає з польської. Юліта Ран — це псевдонім. Паспортне ім’я письменниці — Юлія Тараненко.
За паспортом я Юлія, для тих, хто знає мене років тридцять, я теж Юля. Ті, хто знає мене останні п’ятнадцять років, мають справу з Юлітою: «Ой, яке у вас ім’я красиве!», — кажуть при першому знайомстві. Я скромно погоджуюся. Насправді Юля і Юліта — трохи різні люди. Я обрала це пседо, коли навчалася в Університеті мистецтв на театральну режисерку, для якогось тодішнього проєкту і придумала Юліту Ран. Відтоді я цим ім’ям підписую всі книжки, вистави, п’єси, вірші. Воно складається з літер мого справжнього імені: Юлія Тараненко і Юліта Ран. Юліта — буквальна частина мене «паспортної», але не вся я. Перші мої поетичні збірочки (коли мені було років п’ятнадцять-сімнадцять) вони ще підписані Юлією, далі була уже Ран. Хтось каже: «То від бога сонця Ра, певно», хтось питає: «Це від run, бігти тобто?». Все тут є: і рух до, і рух від, і сонце, і Бог.
Ніколи не хотіла бути дитячою письменницею. Я писала дорослі вірші. В театралку прийшла з журналістики. Писала драматургію. Але так складалося, що все мене приводило до дитячої літератури: то до дитячого театру, то тексти про дітей і для дітей треба, а то уже й книжки пішли. Чесно, я робила кілька спроб «зістрибнути». Але уже знають, що я пишу для дітей, то й приходять замовлення на чергову книжку, на чергову казку. І я збираю ці пропозиції… (збирала, ми ж говоримо зараз про минуле, ясна річ), збирала ці штуки, погоджувалася: зроблю це і це, напишу це і це, а от потім як засяду за дорослий роман! І так триває роками. Окрім книжок і драматургії, я працюю… (чомусь я весь час кажу в теперішньому часі), працювала до війни як культурна менеджерка, грантова менеджерка, кураторка культурних проєктів, перекладачка. Часу на роман — якщо не дорослий, то хоча б не для молодшого шкільного віку — просто не залишається… (не залишалося). Ідей насправді багато: люблю фентезі і хочу написати фентезі для старших підлітків. Деякі ідеї навіть мала уже розписаними і запланованими в роботу. Коли перший шок від початку війну минув, то збагнула: немає жалю за тим, що чогось там не встигла, але є думка, чи буде те, що я планувала і робила, взагалі актуальним колись. Слід все міняти, насамперед на рівні сюжету: у цілком вигаданому світі можна все, але якщо ти пишеш про реальний світ, відтак оминути теми війни просто не вийде. Всі книжки (від)тепер — про війну.
Я не пишу зараз, але фіксую щось, збираю історії, мемчики якісь, картинки — збираю фольклор війни. Війна породила мистецтво, в якому змішалося високе і площадне. Головна фраза війни про руський корабель – матірна, перші дні війни всі писали матом, дитячі письменниці зокрема. Ви пам’ятаєте ці роками плекані дискусії, чи може письменник вживати нецензурну лексику? Гляньте, відбулася швидка легалізація. Ми у такий спосіб змогли виплеснути те недобре, що нас переповнювало. Всім страшно: в тилу, під обстрілами, на фронті. Але те, що ми можемо сміятися над нашими ворогами, уже робить нас переможцями — на рівні вищому за тілесне, фізичне, буквальне.
Вибачте, шумно у нас. Повітряну тривогу включили. І кашляю весь час — з самого першого дня як почався кашель, так і не проходить, мабуть, психосоматична реакція. Ви ж добре мене чуєте, правда? Не переживайте, ми продовжимо розмову, тут близько коридор, я дострибну якщо що… Продовжуємо?
Другий місяць восьмого року війни, що триває три століття. Весь час щось роблю: десь комусь допомогла, десь щось волонтерила, там раптом згадала, що є ж переклад незавершений, а треба ще свою книжку начитати для малят, вони уже чекають цих моїх читок — і так цілий день поспіль. Але навантаження, яке на себе беру зараз, з мирними часами не порівняти, просто бракує на все стільки сил, як треба було б. Сили витрачаються, щоби триматися, колосальний ресурс на те іде. За себе говорю: тексти про війну зараз не зможуть з’явитися, більше: я не певна, що вони треба просто зараз. Бачу, кілька видавництв анонсували нові книжки про війну для дітей. Коли ви встигли? Як ви це все осмислили і знайшли нетравматичну форму подачі? Наче всі уже пережили війну, тож давайте тепер скоро писати всі про війну.
Я уже сказала сто разів, що не на часі для мене писати про війну? Так от, зараз ми з Оксаною Дмитрієвою, головною режисеркою Харківського театру ляльок придумали таки п’єсу для дітей. Її можна буде грати, що називається, на ходу, такий собі театр з валізки. Вже все для цієї п’єси я придумала, лишилося зібратися з духом і написати. Але це ігрова форма, скетчева, це всі смішні історії та меми, які можна оживити. Ми хочемо, щоб це була така вистава, після якої діти сміялися б і вірили, що ми обов’язково переможемо.
Щодня від 24 лютого прокидаюся о 4.37.
Не відчуваю ізоляції, бо маю дуже насичене спілкування щодня. Театральний чатик. Чатик будинку. Друзі в Харкові і ті, які виїхали. Всі цікавляться, чим допомогти, які потреби маю. Всі питають: «Як ти?». Зазвичай пишу: «Все гаразд». Рідним на ранішній перекличці менш формально повідомляю: «П’ємо каву». А в особливо тривожні моменти кидаю якийсь наперед заготовлений мемчик (у мене їх десятки в телефоні): так людина знає, що я жива.
Мене страшенно підтримували в перші тижні історії, що до мене приходили. Вчителька з Луганської області озвалася чи не в перший же день. У них там страшне. Ми познайомилися минулого року під час туру на підтримку конкурсу «Читай–пиши» благодійного фонду Сергія Жадана. І вона мені пише: там бомби, окупанти, танки, а вона з сином читають мою книжку і так рятують свою психіку. Приходять повідомлення. «Ми взяли твою книжку в бомбосховище». «Єдина книжка, яку ми з собою прихопили в евакуацію, то твоя книжка про фей». Мої «Чарівні історії про фей» витримали уже кілька видань, на них виросло кілька генерацій дітей. Тепер ці книжки підтримують дітей в евакуації і в укриттях. І мені про це пишуть їхніх матусі. «Дід Мороз і всі-всі-всі» — перша моя книжка, давнішня, їй більше десяти років (зараз би так не писала і так би не називала) — теж потрапила в пригоду. Її взяла з собою в евакуацію шістнадцятирічна дівчина: в їхній родині є традиція читати цю книжку на Новий рік і підлітка взяла з собою книжку як частину дому. І я думаю: навіть якщо ЦЕ уже все, то жила я недаремно. Ми всі собі виправдали свої життя. Жодна з моїх книжок не призначена для того, щоби її читали під бомбами… Мені пекельно соромно, але так і не відповіла досі на того листа з Луганської області, я боюся отримати відповідь, не отримати відповіді.
Тут у нас пів міста людей. Якщо люди всі виїдуть, то залишаться самі коробки. І тоді нащо це все? У вечір напередодні ми з чоловіком йшли з магазину: великий район, багато людей, красиві алеї з ліхтарями, є де прогулятися. І раптом він каже: «Так дивно дивитися на це все і знати, що тут буде війна». На ранок 24 лютого ми прокинулися від телефонних дзвінків моїх подруг. Всі мешканці нашої новобудови вибігали на вулицю, ми чули, як гупають двері під’їзду і хлопають дверцята автівок. Так в моєму домі почалася війна. А скоро починаєш вирізняти, де наше ППО, а де уже ні. І навіть коли з’являються нові звуки, то кажеш собі: «То наші» — так трішки заспокоюєшся.
Одна з моїх книжок — книга-антистрах «Не бійся боятися». Вона інтерактивна: там треба щось домальовувати, доповнювати історію. В фіналі книжки читач мусить намалювати свій найбільшій страх, потім вирізати цю сторінку з книжки і знищити її. Це книжка для малят. Вона, очевидно, терапевтична: коли ми її презентували, то заходи робили як майстер-клас із арт-терапії. Малювали діти разом із мамами. Мені здавалося, що мами в ці процеси заглиблювалися більше за дітей, та й саме мами в кінці презентації підходили і дякували за психотерапевтичний досвід, їм ставало легше… Не певна, не пам’ятаю уже, але здається в тій книжці «страху війни» не було.
З книжки «Не бійся боятися» Юліти Ран: «Ой, як тут тихо! Що, нікого нема? Ти сам вдома? От і добре — люблю, коли дітки залишаються вдома самі. Тоді до них приходжу я — страх залишитися самому. Насправді я той ще бешкетник! Люблю трохи подзеленчати чимось на кухні чи раптово відкрити вікно у великій кімнаті, або видати ще якийсь несподіваний звук. Я просто хочу привернути до себе увагу, сподіваюсь, що ми пограємо разом. Проте всі лякаються, не виходять зі своєї кімнати, а то й взагалі починають плакати. Фу, нецікаво!».
Текст: Ганна Улюра
