Наприкінці жовтня в галереї «Хлібня» у Софії Київської відкрився мистецький проєкт «Ковчег». Він складається з дев’яти персональних експозицій сучасних українських митців: Віри Кулеби-Баринової, Олексія Потапенка, Інни Пантелемонової, Олександра Мельника, Миколи Жулінського, Мар’яна Луніва, Ігоря Романка, Надії Мартиненко та Андрія Котлярчука. Кожен з митців є унікальним явищем в українському мистецтві. Київ Дейлі пройде разом з художниками та їх творами в середину «Ковчегу». Зустріч перша — Марʼян Лунів.

Чи є спільна ідея експозиції «Ковчег»? Як ви розумієте сам термін, що став назвою виставки?

— Я гордий, що отримав запрошення долучитися до цього проєкту й дякую його організаторам за блискучу реалізацію. Не знаю від якого значення «Ковчега» відштовхувалася кураторка виставки, але назва влучна. Можливо, в цю символічну скриню складено дари від художників, що марковані українськістю –  не зовнішньою, видимою та буквальною, а внутрішньою, глибшою, котру потрібно розгледіти. І тут, за словами Сергія Кримського, «під сигнатурою Софії», виставка особливо вражає. Можливо, в основу закладена ідея Ковчега Ноя, в який українські художники беруть до пари Богом дарований талант та трохи зі свого доробку? Зі мною – найцінніше – танець свободи «Аркан». 

Чи були такі роботи у цьому проєкті, які ви бачили вперше?

— Безперечно, були. Для мене вони стали відкриттям, як і самі митці, з якими був знайомий заочно. Зустріч із ними дала можливість послухати своєрідні сповіді, під іншим кутом глянути на експозицію. 

Як змінилася ваша мистецька оптика під час війни? Чи стало вам важливіше «пряме висловлювання», пряма оцінка? Як вас, художника, змінила війна?

— Мистецька оптика має бути рівносильною військовій, бо дає можливість зараз через погляд у минуле формувати наше майбутнє. Мабуть, для мене цей час є періодом більше роздумів, творення в уяві, аніж на полотні. Не хочеться творити хаотично, поспіхом, поміж тривогами внутрішніми та сиренами за вікном. Яким є колір болю? Якою є форма страждання чи втрати? Де композиційно розмістити надію? У кожного з нас свої горизонти. Не впевнений, що варто звалювати на глядача свої біди. Ми всі поряд, живемо схожими життями, котрі поділені на «до» та «під час», із вірою в «після». Після війни. І моє громадянське висловлювання пряме, мистецьке – не буквальне та спрощене, та на відгук й оцінку сподіваюся прямі. Війна змусила ще критичніше поглянути на те, що я роблю, замислитися про суттєве та відпустити поверхневе. 

Що вам дає сили працювати тут і зараз? Де й у чому ви їх знаходите?

— Наснаги надає почуття вдячності – рідним та близьким за повсякчасну віру й підтримку, захисникам та захисницям за можливість жити й працювати, волонтерам за жертовність, і ще багатьом за звичні колись речі – тепло, світло, воду. Якщо мої роботи подарують комусь хвилини насолоди – я щасливий як людина й митець.

Справка проєкту:

Мар’ян Лунів. Аркан

Мар’ян Лунів – живописець, графік, дизайнер – народився у 1968 році на Прикарпатті. Закінчив Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника (художньо-графічний факультет). Мешкає у Києві. До 2010 року працював переважно у сфері дизайну.

Сьогодні його творче кредо активно і цікаво втілюється в жанрі живопису, який був представлений на десяти персональних і понад двадцяти групових виставках в Україні та закордоном. Є автором, співавтором і активним учасником соціально-значимих мистецьких проектів в Україні, Європі й США. Роботи зберігаються в галереях та приватних збірках України, США, Японії, Канади, Бельгії, Швейцарії та Греції.

Аркан – танець вільних людей. Колись гуцульські юнаки танцювали його біля багаття, обхопивши руками плечі побратимів у колі. Так вони ставали чоловіками.

Мар’ян Лунів недаремно обрав для своєї роботи саме цей сюжет, відчувши імпульс подій на Майдані 2014-го. Художник підіймає на-гора древню магічну практику єднання, яка відлунює в наших душах і досі. «Це роздуми про збереження єдності й взаємопідтримку, про відповідальність за себе й за тих, хто поряд. Це історія про взаємоповагу та взаємодовіру, яка актуальна не тільки в міжособистісних стосунках, а й на рівні громад, націй та держав», – говорить митець.

Музики, що супроводжують аркан, грають щораз швидше – скрипка, сопілка та бубен. Але Лунів практично зупиняє час, його робота – стоп-кадр, який дозволяє глядачеві роздивитися деталі гуцульського строю, а за ними напружені у стрімкому русі тіла. Натомість шалений ритм танцю передає скипілий, схарапуджений червоний, що пришвидшує пульс. На його фоні майже непорушними залишаються білі рукава чоловіків, їхній рельєф подібний до лінії гір на фоні багряного заходу сонця.

«Щоб не випасти із цього грішного світу, / хоч раз / змішай із ближніми / піт і кров», – написав свого часу карпатський поет Василь Герасим’юк. Його теж приваблював аркан як символ засвідчення спільності людських помислів і намірів. А ще як знак готовності до наступного етапу спів-існування зі світом. «Аркан» Мар’яна Луніва – знак єднання сьогодення, провісник після опівнічної пітьми дивного нового дня.